Високотехнологічне інформаційне право України

1.2. Високотехнологічне інформаційне право в системі права України: об’єкти, суб’єкти, методологія

Теорія правової інформатики

Інформатика (нім. informatik, франц. informatique, англ. computer science — компьютерная наука — у США, англ. computing science — обчислювальна наука — у Великій Британії) — це наука про способи одержання, накопичення, зберігання, перетворення та передавання інформації, а також її використання в обчислювальних машинах та обчислювальних мережах [254].

Визначення інформації як правової категорії, її правового статусу, значення в правотворчості та правовому регулюванні, зокрема при прийнятті управлінських рішень, — це ті питання, які розглядали в своїх наукових дослідженнях І. В. Арістова, О. М. Бандурка, К. І. Беляков, І.Г. Бєляєва, А. Б. Венгеров, В. І. Іванов, Д. А. Керімов, В. К. Колпаков, А. М. Куліш, Б. Г. Литвак, В. М. Плішкін, Ю. А. Тихомиров та ін.

Особливо слід підкреслити внесок у розроблення проблеми інформаційного забезпечення державного управління таких провідних учених, як В. Б. Авер’янов, Г. В. Атамчук, В. Г. Афанасьєв, О. М. Бандурка, І.Л. Бачило, Д. Белл, А. І. Берг, Ю. П. Битяк, М. С. Вертузаєв, Є. Галантер, В. М. Глушков, П. Джонстон, Ф. Є. Емері, В. В. Зуй, Р. А. Калюжний, М. Кастеллс, Ю. М. Козлов, А. П. Коренєв, В. Д. Малков, В. Г Машликін, Дж. Міллер, В. А. Мінаєв, В. С. Михалевич, А. М. Омаров, В. Ф. Опри- шко, Г. І. Петров, Н. С. Полєвой, Г. Х. Попов, К. Прибрам, Р. Сассерінд, Е. П. Семенюк, І. В. Сергієнко, Д. Н. Узнадзе, А. Д. Урсул, М. Я. Швець, Г. В. Щьокін, В. В. Цвєтков, Л. П. Юзьков та ін.

Серед вітчизняних дослідників — фундаторів української школи правової інформатики у комплексі з інформаційним правом та інформаційною безпекою можна відзначити таких, як доктори наук — І. Арістова, Р. Калюжний. П. Мельник. Н. Мироненко, А. Музика, Н. Нижник, В. Попович, Л. Савченко, С. Ріпна, В. Шамрай, В. Шкарупа; кандидати наук — Д. Азаров, П. Біленчук, В. Брижко, К. Бєляков, В. Павловський, В. Голубєв, М. Гуцалюк, Ю. Жаріков, О. Крупчан, А. Марущак, І. Рогатюк, Г. Середа, О. Шинальський, Ю. Ящуринський та ін.

Наведемо визначення правової інформатики як прикладної науки, що вивчає проблеми збирання, реєстрації, зберігання, сприйняття, оброблення та використання правової інформації (нормативної, довідкової, криміналістичної, статистичної тощо) [256].

Дослідження щодо застосування здобутків інформатики в юридичній діяльності в Україні свідчать, що в нашій країні окреслилися ознаки активного формування у правничій науці вітчизняної наукової школи — правової інформатики — комплексних досліджень на межі правознавства і прикладної інформатики [237]. Як складові особливої частини правової інформатики або на рівні спеціальних комплексних міжгалузевих інститутів зазначені дослідники активно формують: криміналістичну, кримінологічну, оперативно-розшукову, фінансово-правову, податкову, адміністративно-правову інформатики.

Таким чином, слід визначити, що правова інформація — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про право, його систему, джерела, реалізацію, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними та їх профілактику тощо [122]. Дещо забігаючи наперед, потрібно зазначити нетотожність співвідношення правової інформатики (1) з інформаційним правом (2). До предмета правової інформатики належать питання інформаційного забезпечення (Iz) правових процесів (Ld). Разом із тим предметом інформаційного права виступають, навпаки, питання правового забезпечення та регулювання (Lz) інформаційної діяльності, відносин та процесів (Id).

Таким чином, теоретичні основи правової інформатики складаються із двох основних компонентів: інформатики та права, про що докладніше говоритиметься далі.

Право та правовідносини

У повсякденному житті під правом розуміють загальнообов’язкові правила поведінки, встановлені та сакціоновані державою у вигляді законів, указів тощо. У найбільш доступному визначенні право є системою регуляції суспільних відносин, мета якої — встановлення режиму правопорядку.

За більш розширеним тлумаченням право слід розуміти як засновану на уявленні про справедливість міру свободи і рівності, що відображує потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

Таким чином, право є закономірним результатом внутрішнього розвитку регулятивної системи, відповіддю на потребу суспільства в регулюванні економічних, політичних, соціальних відносин. У суб’єктивному розумінні право є видом та мірою дозволеної чи приписаної поведінки суб’єкта суспільних відносин.

Одна з найважливіших властивостей права — його здатність виступати в ролі регулятора суспільних відносин. Саме в цьому полягає соціальне призначення права. Правове регулювання відбувається внаслідок впливу норм права на свідомість людей, а через неї — на їх поведінку. Її одноманітність і повторюваність, відповідність вимогам права становлять зміст правового регулювання [63]. Отже, право — це система норм (правил) поведінки, що встановлюються або санкціонуються державою (компетентними державними органами, іншими суб’єктами, наділеними такими повноваженнями, або населенням у результаті референдуму), гарантуються нею, містяться в нормативно-правових актах і регулюють найважливіші сфери суспільних відносин.

Соціальні норми покликані забезпечити врегулювання відносин, що існують між людьми в суспільстві. Термін «норма» — багатозначний, його розглядають як правило поведінки, встановлену міру, кількість тощо. Нормування суспільних відносин при зміні соціальних умов завжди потребує встановлення певної міри можливої поведінки людей. При визначенні системи інформаційного права ми виходимо з того, що первинним осередком права є норма права. Норми права, які регулюють одні й ті самі відносини, називаються інститутом права. Інститути права залежно від своєї значущості розташовані у прийнятому в юриспруденції порядку й утворюють систематику певного правового явища. Основною формою стандартизації норм суспільних інформаційних відносин є законодавство.

Ґрунтуючись на тому, що правовідносинами називають суспільні відносини, змістом яких є суб’єктивні права та юридичні обов’язки осіб, що охороняються державою, право у сфері інформаційних відносин слід розуміти як вид поінформованості суб’єктів та міру інформатизації суспільства, що відображує інформаційні потреби суспільного розвитку, яка у своїй основі склалася в процесі повторюваних суспільних відносин і визнається та охороняється державою.

Оскільки інформаційні відносини виникають у різних сферах суспільного життя і є у тій чи іншій мірі предметом регулювання багатьох галузей права, то першим критерієм для класифікації права на інформацію є зв’язок останнього із предметом правового регулювання різних галузей права.

За цим критерієм виділяємо права на інформацію, пов’язані із предметом правового регулювання конституційного (право на інформацію про діяльність органів державної влади), цивільного (право власності на інформацію), сімейного (право на інформацію про стан здоров’я заручених), господарського (право суб’єкта господарювання на одержання інформації про результати перевірок його діяльності), фінансового (право на інформацію про державний бюджет) та інших галузей права.

Інформаційне право

Поняття інформаційного права з’явилося відносно нещодавно — на межі 80-90-х років ХХ ст. [39]. Хоча це не є вичерпним доказом того, что позначуваного ним явища не існувало раніше. Утім, такий підхід є цілком справедливим в природничих науках, але може виявитися невірним в соціальних.

Інтеграція наукових знань — це процес «зв’язування» окремих диференційованих ідей, методів, частин та функцій взаємодіючих наук у єдине ціле. Синтезовані у будь-якій предметній галузі пізнання, вони разом утворюють уже нову галузь знань, нову науку. Особливо гостро це відчувається у формуванні суспільних відносин нового типу — інформаційних процесів, обумовлених високотехнологічною революцією. У правовій сфері саме це може стати основними передумовами високотехнологічного інформаційного прориву, тобто принципово нового розв’язання проблем нетрадиційним шляхом.

Інформаційне право предметно охоплює правову регуляцію достатньо широкого спектру суспільних відносин в інформаційному просторі, а саме: правові засади діяльності друкованих засобів масової інформації (преси) та правовий статус інформаційних агенцій, бібліотечну та архівну діяльність, телебачення, радіомовлення і кінематографію, законодавство у сфері видавничої справи, правове регулювання державної статистики та організаційно-правові основи рекламної діяльності тощо [233].

Інформаційне право є галузевою юридичною наукою, що динамічно розвивається [19]. Виникають нові правові терміни, набувають додаткового значення фундаментальні юридичні поняття [217, с. 3].

Так, поряд із визначенням терміна «інформаційне право» сучасні юридичні енциклопедії містять визначення терміна «комп’ютерне право» як комплексної галузі права, яка регулює суспільні відносини у сфері інформатики, створення і використання електронно-обчислювальних машин, засобів і продуктів електронного програмування.

Уживаються також такі термінологічні конструкції, як «інформаційно-комп’ютерне право», «електронне право», «кібернетичне право» та «правова кібернетика» [102, с. 13].

Таким чином, інформаційне право постійно розвивається та вдосконалюється, оскільки воно є сукупністю правових норм, що регулюють соціальні відносини, які так чи інакше взаємодіють або пов’язані з інформацією.

Поняття та види високих технологій

Науково-технічна революція — це крок до формування глобальної високотехнологічної цивілізації. Ми бачимо, що багато явищ соціального життя все більшою мірою відображуються в так званому «віртуальному світі» — у тих інформаційних сферах, носіями яких виступають як засоби масової інформації, так і глобальні комп’ютерні телекомунікаційні мережі та системи.

Сьогодні інформаційна сфера неможлива без застосування автоматизованих інформаційних систем та банків даних, програмного забезпечення операційних систем, прикладного та сервісного програмного забезпечення, інших інформаційних технологій, що засновані на використанні засобів обчислювальної техніки і зв’язку. Подальше вдосконалення середовища накопичення інформації на різних носіях, глобальне охоплення населення засобами зв’язку, що дозволяють передавати інформацію в будь-яку точку планети, автоматизоване оброблення інформації заздалегідь розробленими алгоритмами — це три технічні досягнення, на яких базуються сучасні інформаційні технології і які можуть бути використані для проведення оперативно-технічних заходів. Таким чином, нові інформаційні технології деякі автори пропонують визначати як цілісну систему операцій стосовно збирання, зберігання, оброблення та передавання інформації, що здійснюється з використанням комп’ютерної техніки та телекомунікаційних каналів зв’язку.

Разом із тим технологія як об’єкт правового регулювання і один з ключових термінів інформаційного законодавства залишається фактично невизначеною. У найбільш загальному випадку під поняттям «технологія» розуміють сукупність взаємопов’язаних способів оброблення матеріалів, виготовлення виробів та процесів, що супроводжують ці види робіт. Власне сам процес становить певну сукупність дій, спрямованих на досягнення поставленої мети. Він повинен визначатися вибраною людиною стратегією і реалізовуватися за допомогою сукупності різних засобів та методів.

Поняття нових інформаційних технологій визначається як сукупність методів та засобів реалізації інформаційних процесів у різних галузях людської діяльності. Інакше кажучи, вони є засобами реалізації інформаційної діяльності людини. Засобами реалізації цієї діяльності є електронно-обчислювальна техніка, цифрові засоби телекомунікації, волоконно-оптичні системи зв’язку та передавання інформації, інформаційні нанотехнології, суперкомп’ютерні та Грід-технології, розвиток яких постійно стимулюється прогресом інформаційних відносин.

П. І. Орлов, порівнюючи проблеми інформації та інформатизації, акцентує увагу на тому, що нові інформаційні технології засновані на впровадженні обчислювальної техніки, засобів зв’язку, систем телекомунікації. Таким чином, на його думку, нові інформаційні технології визначаються як цілісна система операцій щодо збирання, зберігання, оброблення та передавання інформації, що здійснюється з використанням комп’ютерної техніки та телекомунікаційних каналів зв’язку [144, с. 8, 29].

Отже, класифікаційною ознакою, яка відносить інформацію до сфери нових технологій, є електронне оброблення інформації (з метою її збереження, передавання, копіювання, перероблення, знищення, кодування тощо) та використання мереж зв’язку, в більшості своїй глобальних.

Реалізація функцій інформаційної системи неможлива без знання зорієнтованої на неї інформаційної технології. Остання може існувати й поза сферою інформаційної системи.

Термін «технологія» походить від базового терміна «техніка», який означає загальну назву різноманітних пристроїв, механізмів та приладів, не існуючих в природі, а виготовлених людиною. Універсальної класифікації технічних засобів ще не створено. Тенденція зростання ролі науки в житті сучасного суспільства сьогодні зумовлює використання високотехнологічних рекомендації в правоохоронній практиці. При цьому наголошується на проблемах, що лежать на стиках різних галузей знань, оскільки тільки їх тісна взаємодія нині забезпечує пріоритети на всіх напрямах науки та техніки [117, с. 139].

Відповідно до визначення поняття «технологія» інформаційна технологія — це процес, що використовує сукупність засобів і методів збирання, оброблення і передавання даних (первинної інформації) для одержання інформації нової якості про стан об’єкта, процесу або явища (інформаційного продукту).

Інформаційна технологія є більш ємним поняттям, що відображує сучасне уявлення про процеси перетворення інформації в інформаційному суспільстві. Метою нових технологій у галузі передавання інформації є отримання інформації для аналізу і прийняття на його основі рішення на виконання будь-якої дії.

У майстерному сполученні двох інформаційних технологій — управлінської та комп’ютерної — запорука успішної роботи інформаційної системи.

Кожна наука має свій предмет. Інформаційні правовідносини, що складаються у сфері високих технологій, на цей час ще не є завершеними, оскільки вони охоплюють лише основи високотехнологічної теорії інформаційного права. Тим більше, що подолання інформаційно-технологічного відставання у сфері боротьби зі злочинністю вимагає здійснення ланцюгової реакції «мета — теорія — практика — суспільний результат». Тож, ми наблизилися до розуміння базової формули, де високотехнологічна теорія є окремою підгалуззю інформаційного права. На ці питання відповіді може дати ґрунтовна побудова нової високотехнологічної теорії інформаційного права, де одним із основних елементів постає правовий зміст поняття «висока технологія».

Потрібно оцінити порівняльно-правове співвідношення термінів «висока технологія» і «нова технологія». Крім цих, зустрічаються похідні від зазначених термінів: «високоінтелектуальна технологія», «інноваційна технологія», «передова технологія», «критична технологія» тощо.

Термін «висока технологія» (high-tech) є більш ємним, ніж термін «критична технологія», а за часом створення може включати нові технології, розроблені останніми роками ХХІ ст. Високі технології — це технології, які стануть визначальними у постіндустріальному суспільстві [54, с. 646]. Під інтелектуальними технологіями розуміють високі наукоємні технології, що відтворюють елементи інтелекту людини [41, с. 29]. Складні за розробленням вони досить прості в експлуатації, навіть для непрофесійного користувача.

До високих технологій можна віднести оптоволоконні, інтегрально-волоконні, лазерні, комп’ютерні, цифрові, космічні, нанотехнології та деякі інші, але з обов’язковою ознакою їх створення протягом останніх 30-40 років, тобто з початку 60-х років ХХ ст. до сьогодні. Слід визнати, що до цього часу в законодавстві відсутнє визначення такого поняття, як «високі технології» та похідних і суміжних термінів.

Звідси постає проблема відсутності нормативно-правового регулювання суспільних відносин, що виникають у цій галузі. «Нова технологія» і «новітня технологія» також є двома різними термінами. При цьому новітні технології в інформаційній сфері випереджають нові приблизно на п’ять років. Отже, високі технології, з одного боку, є вищими, ніж «звичайні», а з другого — ще можуть поступово зростати, але не бути піковими, на відміну від критичних, які є якісним ривком після досягнення певної критичної межі. Звідси термін «критичні технології» за рівнем є вищим, ніж термін «високі технології». Адже критичний рівень завжди є фактично піковим або максимальним, після чого технологічні властивості мають структурно перейти вже на інший уніфікований рівень. З метою систематизації понять пропонуємо для єдиного позначення сукупності таких технологій вживати єдиний термін «прогресивні технології», або «прог-технології» (prog-tech).

З метою розвитку Основ політики РФ в галузі розвитку науки і технологій на період до 2010 р. розроблено Правила формування, коректування і реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки, технології та техніки в РФ і переліку критичних технологій. 25 серпня 2009 р. цей перелік критичних технологій, що підпадають під чинність закону про порядок здійснення іноземних інвестицій у стратегічні галузі, було затверджено [136].

До переліку включено 35 технологій, що мають важливе соціально-економічне значення або важливе значення для оборони країни і безпеки держави. У списку критичних технологій — клітинні технології, нанотехнології, технології біоінженерії, водневої енергетики, нових і поновлюваних джерел енергії. До переліку включено також технології оброблення, зберігання, передавання і захисту інформації, створення інтелектуальних систем навігації, оброблення композиційних, керамічних матеріалів, кристалічних матеріалів, полімерів і еластомірів. Крім цього, визначено галузі, що мають стратегічне значення для забезпечення оборони країни і безпеки держави. Так, до стратегічних галузей віднесено 42 види діяльності [146].

Систематизовані за термінологічними ознаками поняття з цього приводу схематично наведено нижче (схема 1.3).

Схема 1.3

Перша група	Друга група	Третя група
Критичні технології	Екстремальні технології	Високі технології
Електронні технології	Прогресивні технології	Нові технології
Ефективні технології	Максимальні технології	Новітні технології
Передові технології	Революційні технології	Супертехнології
Креативні технології	Модернізаційні технології	Метатехнології
Цифрові технології	Високопродуктивні технології	Інноваційні технології

Звідси стає беззаперечним, що сьогодні проблеми розроблення правового забезпечення нових інформаційних технологій, у тому числі щодо організації роботи правоохоронних органів, мають не тільки теоретичне, а й суто практичне значення.

Утім, зрозуміло, що від того, який правовий зміст вкладається у поняття високих інформаційних технологій, залежатиме розгляд питань про механізм їх виявлення, принципи, класифікацію, нормативне регулювання, практичні рекомендації щодо вдосконалення взаємодії і координації.

Право високих технологій

Більшість дослідників відзначають, що високотехнологічний прорив призвів до значних соціальних змін у суспільстві, найважливішим з яких є поява нового виду правовідносин — у сфері високих технологій.

Високотехнологічні правовідносини — це правила поведінки у сфері розроблення та застосування високих технологій, що регулюють інформаційні взаємовідносини, є проявом їх волі та забезпечуються прогресивними (інноваційними) заходами соціально-інформаційного впливу. Ці правила поведінки встановлюють напрями і кордони дій суб’єктів інформаційних відносин, створюються з урахуванням соціотехнологічного досвіду та інформаційних інтересів людей.

Правову основу інформаційної діяльності у сфері високих технологій становить інформаційне законодавство, під яким розуміють множину нормативно-правових актів, прийнятих Верховною Радою України у формі законів та постанов нормативного змісту, що регулюють нові соціотехнологічні відносини, що складаються у цій галузі.

У цілому джерелами високотехнологічного інформаційного права є Конституція України, інші законодавчі і підзаконні нормативні правові акти, міжнародні договори та угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти, повідомлення засобів масової інформації, публічні виступи, інші джерела інформації з питань правового регулювання суспільних відносин у сферах інформації та високих технологій.

Звідси бачимо, що право високих технологій можна розуміти як в об’єктивному, так і в суб’єктивному змісті. Так, право високих технологій в об’єктивному змісті — це суспільні відносини у сфері високих технологій, які втілюються у нормах, урегульованих на публічно-правовому та приватноправовому рівнях. Право високих технологій у суб’єктивному змісті — це множина прав і обов’язків конкретних учасників суспільних відносин, що виникають у сфері розроблення, виробництва та використання високих технологій як об’єкта соціотехнологічних відносин.

Таким чином, високотехнологічне інформаційне право є сукупністю правових норм, які регулюють інноваційні розроблення в інформаційній сфері, що забезпечує нормативно-правове регулювання процесу високотехнологічного розвитку інформаційного суспільства.

Високотехнологічне інформаційне право як наука — це система наукових знань про право високих технологій як підгалузь інформаційного права, його предмет, методи, принципи правового регулювання інформаційних відносин у сфері високих технологій, історію розвитку суспільних відносин в інформаційній сфері та порівняльно-правовий аналіз норм високотехнологічного права зарубіжних країн.

У цілому право високих технологій як підгалузь інформаційного права ще перебуває на початковому етапі свого формування. Отже, пропонуємо далі розглядати високотехнологічне інформаційне право як систему правового регулювання інформаційних відносин у сфері високих технологій.

Методи та методологія. Синергетика права

Науковий метод — це сукупність основних способів дослідження феноменів, систематизації, коректування нових і отриманих раніше знань для вирішення завдань у рамках будь-якої науки.

Методологія інформаційного права також перебуває у стадії розвитку. Об’єктивно вона поєднує методологічні засади права, інформатики, тектології (теорії організації соціальних систем), соціальної кібернетики та інших гуманітарних і технічних наук [148, с. 60].

Методи інформаційного права визначаються залежно від контексту змісту категорії. Провідним методом інформаційного права вважається метод комплексного застосування методів конституційного, адміністративного, цивільного, трудового та кримінального права [148, с. 57].

Останнім часом учені все більше приділяють увагу одному з найбільш інтегральних спрямувань методології вивчення соціального буття — соціальній синергетиці [126]. Для розуміння міждисциплінарної природи об’єктів високотехнологічного інформаційного права потрібно з’ясувати сутність поняття «синергетика права».

Синергетика — це відносно молодий міждисциплінарний науковий напрямок. Синергетика вивчає загальні закономірності самоорганізації, становлення структур, які утворюються в складних, відкритих системах у процесі перманентного потокового обміну речовиною, енергією та інформацією з навколишнім середовищем у нерівноважних умовах. Важливим для синергетики є виявлення просторово-часової структури організації, умов її виникнення і розвитку. Об’єктами дослідження синергетики виступають найрізніші системи — від атома до людини.

Слово «синергетика» (від грец. auv — спільно і грец. — діючий) і означає «спільна дія», підкреслюючи узгодженість поведінки часток, що відображується в функціонуванні системи як цілого. Тобто, пропонуються базові моделі, нові поняття і методи, які можуть бути застосовані в даній ситуації, стати основою побудови нової нелінійної пізнавальної парадигми, а можуть залишитися знахідками в різних дисциплінах. Основними завданнями синергетики є вивчення природних явищ і процесів на основі принципів самоорганизації систем, що складаються з підсистем. Таким чином, синергетика — це наука, яка займається вивченням процесів самоорганізації і виникнення, підтримки, стабільності та розпаду структур будь-якої природи [9].

Зі світоглядної точки зору синергетику іноді позиціонують як «глобальний еволюціонізм», або «універсальну теорію еволюції», що дає єдину основу для опису механізмів виникнення будь-яких новацій подібно тому, як інколи кібернетика визначалася як «універсальна теорія управління», однаково придатна для опису будь-яких операцій регулювання і оптимізації: у природі, техніці, суспільстві і под. Час показав, що загальний кібернетичний підхід виправдав далеко не всі надії, що покладалися на нього.

Аналогічно й тлумачення масштабного застосування методів синергетики зазнає критики [81].

Зрозуміло, у соціальній і медійной системах з позицій управлінської діяльності нелінійність ґрунтується на багатоваріантності, а отже, інформаційно більш насичена. Інформаційна множина створює можливість вибору, адекватного цільовим настановам діяча. Чутливість нелінійного мислення до інформаційних мікровпливів являє собою «режим із загостренням», здатний породити з будь-якої мікро-флуктуації макроструктуру.

Суб’єкт, що зафіксував і осмислив певну інформацію, потенційно здатний згідно зі своїми індивідуальними якостями, умотивованістю розпушувати структуру в локальній зоні і за допомогою резонансного порушення призвести систему до точки біфуркації. Структура відповідно до принципу динамічної організованості (впорядкованості з потенційною можливістю дії) відкрита для діяча, тобто готова до зміни конфігурації [113].

На рівні сучасної інформаційної системи в цілому нестійкість пов’язана з інформаційно-комунікативною революцією, що створює нову технологічну базу цивілізації. Конвергенція засобів обчислювальної техніки із засобами інформаційної комунікації породжує ефект соціально-технологічної інтегрованості системи [89]. Телекомунікаційна революція замінює єдинолінійність комунікаційного акту багатофункціональним, діалоговим зв’язком, здійснює «стиск» простору і часу, породжуючи нові ступені волі для індивіда і соціуму (і нові проблеми).

Інформаційний синергізм, або синергетичний ефект, — це ефект взаємозв’язку і взаємодії, підвищення результативності за рахунок використання взаємозв’язку і взаємопосилення соціотехнологічного впливу інформаційної діяльності.

На відміну від системного підходу, де основна увага акцентується на зв’язках частин у цілому, синергетика досліджує причини властивостей системи. У системному підході аналіз ведеться, як правило, на якісному рівні. Синергетика займається дослідженням систем, що складаються з великого числа частин, компонентів або підсистем, інакше кажучи, деталей, складним чином взаємодіючих між собою. Можна втрутитися в потрібний момент у перебіг подій і змінити його. Отже, майбутнє також, виявляється, має не єдиний варіант. А відповідь синергетики полягає в тому, що в безлічі випадків відбувається самоорганізація, пов’язана з виділенням так званих параметрів порядку [250].

Таким чином, синергетика є науковою дисципліною, що розглядає закономірності процесів системної інтеграції і самоорганізації в різних системах. Більш того, як бачимо, синергетика покликана відігравати роль свого роду метанауки, що помічає та вивчає загальний характер тих закономірностей і залежностей, які окремі науки вважали «своїми». Тому синергетика виникає не на стиці наук, у більш-менш широкій чи вузькій прикордонній галузі і досліджує системи, що мають загальний («інтернаціональний») характер стосовно окремих наук.

Підхід — це комплекс механізмів пізнання або практики, що характеризує конкуруючі між собою стратегії і програми в науці, політиці, філософії або організації життя та діяльності людей. Синергетика завжди розглядалась як міждисциплінарний підхід, тому що принципи, що управляють процесами самоорганізації, представляються узгодженими безвідносно природи систем і для їх опису повинен бути придатний загальний математичний апарат.

Звідси синергетичний підхід у теорії права являє собою систему міждисциплінарних прийомів, що характеризуються низкою ознак, заснованих на ідеях спільної дії елементів теорії права, які визначають системність взаємозалежних і взаємозумовлених підходів у вивченні права, що ґрунтуються на принципах самоорганізації.

Стосовно науки інформаційного права синергетичний підхід включає систему прийомів, способів пізнання інформаційних явищ, процесів і станів науково-правової діяльності, спрямованих на розкриття казусних явищ як у самій правовій науці, так і в юридичній практиці, на виведення законів, принципів протікання інформаційних процесів та їх саморегулювання.

Ось тому синергетичний ефект виявляється в теорії права і теорії правового регулювання тоді, коли в результаті погодженої, спільної дії елементів даних систем виникає нова якість, що не може бути досягнуто на рівні окремих їх елементів.

Слід зазначити, що існує зв’язок високотехнологічної теорії інформаційного права з іншими юридичними науками — адміністративним, конституційним, цивільним, фінансовим, інвестиційним правом тощо. За спрямованістю цієї роботи перш за все зазначимо дисципліни кримінально-правового циклу: кримінальне право, кримінальний процес, кримінологію, криміналістику, судову експертизу та окремі підгалузеві інститути. Далі про кожний з них чекає докладний аналіз системних зв’язків.

Важливим аспектом теорії інформаційного права є проблематика його підсистем, що схематично показано нижче (схема 1.4).

Синергетика права

Схема 1.4. Синергетика права

Таким чином, стає зрозумілим, чому методологічна основа високотехнологічного інформаційного права щодо з’ясування нових соціотехнологічних явищ базується на теорії цивілізаційного підходу.

У високотехнологічному інформаційному праві використовується вся сукупність способів регулюючого впливу на інформаційні правовідносини, що виникають у сфері високих технологій, тобто як диспозитивне регулювання (свобода вибору, рівність сторін, децентралізація, координація), так і імперативне регулювання (централізоване здійснення владних повноважень, сувора субординація). Залучення різних методів у систему високотехнологічного інформаційного права не означає їх довільного зіткнення або конкуренції. Дискусії з питань значущості тих чи інших методів для високотехнологічного інформаційного права можна нівелювати, тільки виробивши самостійну правову систему для розв’язання проблем, що виникають в інформаційних відносинах з приводу розроблення та використання високих технологій.

Відповідно до цього нижче на схемі показано основні методи високотехнологічного інформаційного права, які використовувалися в роботі, що дало змогу запровадити методологічно уніфікований системно-інформаційний підхід на всіх рівнях управлінської системи до збирання та опрацювання інформації і визначення її релевантності (цінності) (схема 1.5).

Схема 1.5.

Метою розвитку високих технологій в інформаційній сфері є підвищення ефективності системи за рахунок одержання синергетичного ефекту. Синергетика в теорії інформаційного права виступає в ролі методу, реалізуючи свої ідеї в дослідженні її елементів. При цьому синергетика не може й не повинна диктувати умови в доктрині і концептуальному розвитку високотехнологічного інформаційного права.

Отже, правова регуляція високих технологій є новою категорією, зміст якої можна визначити за допомогою теорії синергетичного підходу. З позицій такого підходу зазначений новий феномен може розглядатися як динамічна система інформаційних взаємодій суб’єкта з техносвітом, у процесі чого відбуваються створення особливої правової конструкції, втілення її в об’єкті правового регулювання, здійснення і перетворення інформаційних правовідносин суб’єктів у сфері високотехнологічної діяльності.

Основні принципи, об’єкти і суб’єкти

Основними принципами інформаційних правовідносин є: гарантування права на інформацію; гарантування рівних умов суб’єктам інформаційних відносин; гарантування інформаційної безпеки суб’єктів інформаційних відносин; відкритість, загальнодоступність інформації та свобода її обміну; істинність, вірогідність інформації; повнота, вичерпність інформації; законність збирання, одержання, зберігання, використання та поширення інформації; свобода думки і слова, вільного вираження своїх поглядів і переконань; гарантування правового захисту принципів інформаційних відносин.

З цього визначимо основні принципи інформаційного права: принцип вірогідності, принцип доступності, принцип захищеності, принцип збалансованості, принцип мінімаксу, принцип оперативності, принцип повноти, принцип прозорості, принцип регулярності, принцип рівноправності та деякі інші галузеві принципи.

Об’єкт і предмет науки та навчальної дисципліни «Інформаційне право» визначаються відповідно до сутності інформаційного законодавства.

Об’єктом інформаційного права є суспільні інформаційні відносини. Провідний предмет (об’єкт) суспільних відносин — це інформація (відомості, дані, знання, таємниця тощо).

Безпосередніми предметами є конкретні види та форми інформації щодо конкретних інформаційних відносин, інформаційної діяльності та ін. Зокрема, безпосереднім предметом в нашій роботі є політика розвитку високих технологій передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю.

З цього приводу далі визначимо об’єкти і суб’єктів високотехнологічного інформаційного права. В цілому відомо, що об’єкт — це те, на що спрямована та чи інша діяльність (або те, що створено цією діяльністю). Об’єкт у праві — це суспільні відносини, закріплені чинними правовими нормами. Об’єкт права — це конкретні майнові і немайнові блага та інтереси, з приводу яких відносини регламентовано законом.

Об’єкт правового регулювання, як правило, являє собою умовне виділення визначеного відокремленого кола суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють сферу суспільних відносин, а також нормативну спільність як галузь права.

Доктринально визнаються багатооб’єктність юридичних норм стосовно застосування законодавства в правовій кваліфікації суспільних інформаційних відносин, що складаються у високотехнологічних галузях економіки, природна єдність усіх умовно визначених галузей права, які у єдності утворюють систему першого порядку — право України.

Об’єктами інформаційних відносин вважають документовану або публічно оголошену інформація про події та явища в галузі політики, економіки, культури, охорони здоров’я, а також у соціальній, екологічній, міжнародній та інших сферах. Об’єктами інформаційної діяльності частіше за все називають інженерно-технічні споруди (приміщення) з визначеною контрольованою зоною, де здійснюється діяльність, пов’язана з інформацією.

Таким чином, визначимо, що об’єктом інформаційного права є суспільні відносини, пов’язані зі створенням, формуванням, зберіганням, обробленням, поширенням, використанням інформаційних продуктів, управлінням процесом формування та використання інформаційного продукту та надання інформаційних послуг, розвитком та застосуванням нових технологій роботи інформації та її передавання в системах і мережах комунікацій, посиленням безпеки в інформаційній сфері, а також з юридичною відповідальністю суб’єктів права в цих відносинах.

Предметом самостійного правового регулювання можуть бути суспільні відносини у сфері високотехнологічної інформації, що включать питання застосування високих технологій під час отримання та використання інформації, правового захисту, права власності як на технології, так власне і на інформацію, боротьби з інформаційною злочинністю, а також договірні відносини у сфері інформатики.

За наслідками аналізу правового регулювання високотехнологічних інформаційних відносин в Україні та міжнародній практиці є сенс визначити, що основним об’єктом регулювання високотехнологічного інформаційного права є особливі суспільні інформаційні відносини, які формуються під впливом використання високих технологій. Основним предметом цих суспільних відносин, як і власне інформаційних відносин, залишається інформація (відомості, дані, знання, технології, тайна тощо).

Підсумуємо, що об’єктами високотехнологічного інформаційного права є передові технології усіх видів та найменувань: нові, високі, інформаційні, критичні та ін.; інформаційно-телекомунікаційні системи та підсистеми; системні інформаційні інновації та окремі інноваційні проекти в інформаційно-телекомунікаційній галузі; процес наукового дослідження, розроблення та організація впровадження високотехнологічних інновацій у виробництво та споживча ауди - торія високих технологій у сфері інформаційних послуг.

Суб’єкт права — це фізична або юридична особа, держава, державне чи муніципальне утворення, що володіє за законом спроможністю мати та здійснювати безпосередньо або через представника суб’єктивні права і юридичні обов’язки (тобто правосуб’єктністю).

Суб’єкти права є необхідним елементом правовідносин у всіх галузях права, однак у кожній з них становище суб’єктів має певну специфіку.

Суб’єктами інформаційних правовідносин пропонують вважати фізичних осіб (громадян України, іноземців та осіб без громадянства), юридичних осіб приватного права та юридичних осіб публічного права, які є правоздатними, наділені законодавством України інформаційними правами і обов’язками, а також державу Україна та іноземні держави [217, с. 152]. У цьому контексті важливим елементом виступає інформаційна дієздатність, тобто визначена інформаційним законодавством юридична можливість суб’єкта інформаційних правовідносин здійснювати свої інформаційні права і обов’язки, реалізуючи які він здатний бути активним учасником інформаційних відносин [217, с. 69]

Отже, суб’єкти інформаційного права — це учасники інформаційних відносин, які володіють інформаційними правами і обов’язками, організаційно здійснюючі їх на нормативно-правовій основі, передбачених законом випадках несуть відповідну правову відповідальність. Такими учасниками є громадяни, юридичні особи або держава, які набувають передбачених законом прав і обов’язків у процесі інформаційної діяльності. Основними учасниками цих відносин виступають автори, споживачі, поширювачі, зберігачі (охоронці) інформації.

Інформаційна правосуб’єктність — це здатність суб’єкта інформаційних правовідносин мати інформаційні права та набувати своїми діями суб’єктивні інформаційні права і обов’язки, які складають зміст інформаційних правовідносин [217, с. 72]. Адже відомо, що правовий статус — це встановлений нормами права стан його суб’єктів, сукупність їх прав і обов’язків.

Ураховуючи це, визначимо учасників високотехнологічних інформаційних правовідносин, що володіють інформаційною правосуб’єктністю: громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства, юридичні особи усіх форм власності, господарські товариства, державні установи та підприємства (корпорації), науково-дослідні та професійно-освітні заклади, органи влади і управління та їх посадові особи, засоби масової інформації та їх штатні працівники, інші інформаційно-телекомунікаційні засоби. Тобто, зазначені учасники є суб’єктами високотехнологічного інформаційного права України.

Проект Інформаційного кодексу України

Проблеми інформаційного суспільства, що виникають у контексті недосконалого правового регулювання інформаційних та інформаційно-інфраструктурних відносин, потребують нормативного вирішення. Зокрема, потрібно визначити загальні засади регулювання суспільних відносин в інформаційному просторі.

Сьогодні необхідність обговорення проблем кодифікації інформаційного законодавства України зумовлена сукупністю значної кількості неузгоджених правових норм у сфері інформаційних відносин, яка досягла у своїй кількості критичного стану. Зважаючи на відсутність системності у підходах до кодифікації інформаційного законодавства, однією з важливих проблем учасники «круглого столу» назвали підготовку і прийняття Інформаційного кодексу України, який би відповідав рівню розвитку інформаційних відносин та адекватно врегульовував питання функціонування інформаційної сфери.

Звідси бачимо, що коли в Україні сформується блок з більшості законів у сфері інформатизації, в найближчій перспективі це стане основою Інформаційного кодексу України. Тому в цьому кодексі всі закони стосовно інформації та інформаційної діяльності мають бути зведені в один. Існують проекти Інформаційного кодексу України.

Так, О.А. Баранов пропонує за архітектонікою, типовою для національної юридичної доктрини, розділити цей акт кодифікації на Загальну (книга перша) та Особливу (книга друга) частини. При цьому книгу першу традиційно слід почати із загальних положень, де доцільно відобразити основи інформаційного законодавства, гарантії і захист прав та інтересів в інформаційній сфері, об’єкти і суб’єктів інформаційного законодавства, функції держави та її органів в інформаційній сфері, інформацію, основні положення про інформаційну інфраструктуру.

У книгу ж другу пропонується внести такі окремі частини: інформаційні відносини, загальні положення обігу та створення інформації, питання щодо поширення, використання, зберігання та знищення (утилізації) інформації. Завершити кодекс обґрунтовується розділом, де слід визначити правовий режим інформації: відкрита інформація, інформація з обмеженим доступом, інформація обмеженого використання, право власності на інформацію [18, с. 214-268].

Висловлюючись з цього приводу, зазначимо, що подібна конструкція є застарілою і недосконалою, оскільки вона вже не відповідає сучасним вимогам. Ми ж, у свою чергу, вважаємо за зручніше укладати кодекс із трьох основних частин: Загальної (основні інститути інформаційного права), Особливої (правове регулювання окремих інформаційних галузей та інформаційно-інфраструктурних відносин) та Спеціальної (правові засади високих технологій та захисту інформації).

4 червня 2009 р. в Інституті законодавства Верховної Ради України відбувся «круглий стіл» на тему «Проблеми кодифікації інформаційного законодавства України». Метою обговорення його учасників було вирішення питань: національної політики розвитку інформаційного суспільства в Україні; сучасного стану кодифікації інформаційного законодавства; наукового забезпечення кодифікації інформаційного законодавства; пріоритетів законодавчого забезпечення інформаційних відносин в Україні.

Учасники «круглого столу» узагальнили свої думки щодо наукового забезпечення кодифікації інформаційного законодавства України, окреслили перспективні напрями його розвитку та висловили сподівання щодо подальшої співпраці з Інститутом законодавства Верховної Ради України з метою забезпечення правової системи України якісними нормативно-правовими актами [252].

Інформаційний кодекс України має об’єднати, гармонізувати та розвивати норми і принципи суспільних відносин, що визначені в законодавстві України; враховувати ратифіковані Україною міжнародні договори; легалізувати позитивні звичаї у сфері інформаційних відносин та норми суспільної моралі, загальнолюдські цінності, визначені в Статуті ООН, Декларації прав людини, Європейській конвенції про захист прав людини та основоположних свобод та інших загальноприйнятих міждержавних нормативних актах, які сьогодні виступають у ролі стандартів, що визначають цивілізованість світового співтовариства у цілому.

Отже, нині проект інформаційного кодексу формується як єдина довідково-правова система стосовно систематизації інформаційного законодавства, що містить нормативно-правові документи, матеріали судової практики, довідкові та консультаційні матеріали щодо питань застосування норм інформаційного права.

Таким чином, високотехнологічне інформаційне право охоплює пізнання нормативно-правових основ інформаційних правовідносин, що виникають у сфері високих технологій. Ґрунтуючись на аналізі викладеного, є сенс резюмувати, що високотехнологічне право — основний нормативний регулятор інформаційних відносин найвищого (критичного) рівня, які виникають у сфері технологій нового покоління, де під останньою слід розуміти сукупність критичних технологій усіх видів.