Високотехнологічне інформаційне право України

1.1. Державна політика розвитку високих технологій передавання інформації

Поняття та види інформації

Інформація є одним із найбільш загальних понять науки, що означає діякі відомості, сукупність певних даних та/або знань. У праві під інформацією пропонується вважати документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Під терміном «законодавство» прийнято розуміти сукупність законів та інших нормативно-правових актів, що забезпечують правове регулювання суспільних відносин на всій території держави.

Найбільш повну характеристику поняття «інформація» подано у визначеннях, закріплених у багатьох законодавчих та підзаконних нормативно-правових актах [66; 67; 70; 128; 164; 169; 225; 226; 227]. Так, під інформацією у ст. 1 Закону України «Про інформацію» розуміються документовані або публічно оголошені відомості про події та явища, що відбуваються в суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі [67].

Закон України «Про захист економічної конкуренції» визначає інформацію як відомості в будь-якій формі і вигляді, збережені на будь-яких носіях (у тому числі листування, книги, помітки, ілюстрації (карти, діаграми, органіграми, рисунки, схеми тощо), фотографії, голограми, кіно-, відео-, мікрофільми, звукові записи, бази даних комп’ютерних систем або повне чи часткове відтворення їх елементів), пояснення осіб та будь-які інші публічно оголошені чи документовані відомості.

Інформація є об’єктом права власності громадян, організацій (юридичних осіб) і держави. Інформація може бути об’єктом права власності як у повному обсязі, так і об’єктом лише володіння, користування чи розпорядження. Власник інформації щодо об’єктів своєї власності має право здійснювати будь-які законні дії. У статті 6 Закону України «Про науково-технічну інформацію» також визначено, що науково-технічна інформація є об’єктом права власності.

Узагалі дослідники виділяють такі основні властивості інформації: а) нематеріальність; б) інваріантність відносно носіїв — та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, що можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження — інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до поширення; г) здатність бути реалізованою — має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку [152, с. 249-252].

Потоки різних видів соціально-економічної інформації, що використовуються в органах виконавчої влади, класифікуються за: періодичністю виникнення і передавання (п’ятирічна, річна, піврічна тощо); ступенем взаємозв’язку (характеризується кількістю всіх видів інформації, що надходить до органів виконавчої влади, взаємозалежних з даним конкретним видом повідомлень, зведень); ступенем сталості (розглядається тривалий проміжок часу, протягом якого інформація зберігає своє значення); структурою (основна — уся офіційна, допоміжна — уся неофіційна і кількісна); методами утворення (формування інформації на основі аналізу діяльності суб’єктів і об’єктів управлінського впливу, в перебігу дослідження всіх масивів інформації, що надходить з даного питання, аналізу стану справ у різних сферах громадського життя); закріпленням та втіленням в матеріальні форми (візуальна, документальна, звукова) та за багатьма іншими ознаками [116].

Проблеми інформації досліджуються у різних наукових галузях, але на сьогодні не існує єдиного нормативного визначення поняття «інформація», яке б цілком відповідало вимогам часу.

У загальному вигляді соціальну інформацію визначають як сукупність знань, відомостей, даних та повідомлень, які формуються й відтворюються в суспільстві, а також використовуються індивідами, групами, організаціями, різними соціальними інститутами з метою регулювання соціальної взаємодії, суспільних відносин і процесів. Утім із позиції інформаційного підходу до соціальної інформації варто відносити інформаційні моделі в соціальних системах різного обсягу та складності.

Якість інформації - це ступінь її відповідності потребам споживачів. Властивості інформації є відносними показниками, оскільки залежать від інформаційної потреби. Визначають такі основні властивості, що характеризують якість інформації, як: об’єктивність, повнота, достовірність, адекватність, доступність, актуальність, емоційність.

Узагалі дослідниками виділяються такі основні властивості інформації: а) нематеріальність; б) інваріантність по відношенню до носіїв - та сама інформація може бути записана різними знаковими системами, ці знакові системи можуть використовувати різні фізичні носії для запису; в) розмноження - інформація, на відміну від речовини та енергії має здатність до розповсюдження; г) здатність бути реалізованою - має тенденції матеріалізації, тобто може бути використаною, стати товаром та послугою на ринку [152, с. 249-252].

Усього нараховується велика кількість різних видів інформації, більшості з яких притаманні визначальні особливості.

Інформацію можна розділи на види за декількома ознаками.

Інформація, за умовами (режимом) захисту (охорони) при збиранні, одержанні, зберіганні, використанні та поширенні інформації, поділяється на публічну інформацію та конфіденційну інформацію.

Особиста інформація - це інформація про особу (в тому числі дитину), її особисте життя. Особиста інформація фактично є приватною таємницею та належить до конфіденційної інформації.

Службова інформація - це інформація про фінансову діяльність, господарську діяльність (яка не пов’язана з секретами виробництва, введенням новацій та ноу-хау, розробкою стратегії розвитку, веденням переговорів, розробкою та впровадженням нових технологій) та внутрівідомчу службову діяльність установи, її посадових, службових осіб та кореспонденцію (доповідні записки, листування між підрозділами тощо), які пов’язані з процесом прийняття рішень та передують їх прийняттю.

Офіційна інформація - це інформація про офіційну діяльність установи, її посадових, службових осіб та офіційні документи. Офіційна інформація може бути віднесена до публічної інформації та конфіденційної інформації. Крім того, публічна інформація визначається як інформація, що вільно збирається, отримується, зберігається, використовується та поширюється.

З метою систематизації, пропонуємо загальний спектр усіх видів та рівнів інформації систематизувати у 14 спеціальних інформаційних груп:

№

Групи

Види інформації

1

2

3

1

За призначенням

Універсальна, вища, масова, народна, національна, федеральна, суспільна, соціальна, енциклопедична, довідкова, спеціальна, особиста, галузева, міжгалузева, наукова, науково-технічна, технологічна, теоретична, практична, методична, пошукова, конструкторська, дослідницька, історична, філософська, міжнародна, політична, парламентська, урядова, виборча, партійна, муніципальна, ліберальна, консервативна, демократична, ідеологічна, революційна, військова, цивільна, економічна, комерційна, розрахункова, господарська, торговельна, підприємницька, ринкова, лізингова, податкова, юридична, інвестиційна, медична, фармацевтична, лікарська, санітарно-гігієнічна, демографічна, музична, педагогічна, культурна, церковна, релігійна, ритуальна, поштова, геодезична, географічна, топографічна, корабельна, транспортна, археологічна, архітектурна, спортивна, екологічна, гуманітарна, інженерна, космічна, святкова, комічна, місцева, територіальна, кваліфікаційна, колоніальна, екзаменаційна, туристична, антикризова та ін.

2

За режимом користування

Загального розповсюдження, статусна, індивідуальна, особиста, взаємна, офіційна, публічна, державна, статистична, колективна, групова, корпоративна, фахова, ділова, службова, неслужбова, архівна, бібліографічна, документальна, банківська, фінансова, інвестиційна, страхова, фондова, трейдерська, журналістська, літературна, публіцистична, видавнича, поліграфічна, редакційна, рекламна, кінематографічна, музейна, патентна, інсайдерська, енергетична, елітна, презентаційна, аматорська, навчальна, курсова, тестова, залікова, виховна, молодіжна, статева та ін.

3

За режимом доступу

Загальнодоступна, професійна, особлива, авторська, анонімна, іменна, фамільна, конфіденційна, секретна, закрита, прихована, зовнішня, внутрішня, відкрита, режимна, заборонена, таємна, агентурна, конспіративна, законспірована, зашифрована, криптографічна, з обмеженим доступом про особу, приватна, партнерська та ін.

4

За рівнем якості та достовірності

Понятійна, термінологічна, кількісна, якісна, низькоякісна, неякісна, нова, застаріла, достовірна, недостовірна, сертифікована, корисна, фіктивна, дезінформація, компрометуюча, тенденційна, ґрунтовна, необґрунтована, перекручена, контрафактна, чорнова, механічна, уточнена та ін.

5

За рівнем системності

Генеральна, тактична, стратегічна, фактична, системна, концептуальна, інтеграційна, несистемна, безсистемна, вибіркова, випадкова, систематизована, унікальна, модернізаційна, координаційна, узагальнена, підсумкова, типізована, родова, категорійна, аналітична, статутна, реферативна, функціональна, ключова, організаційна, регламентна, основна, окрема, допоміжна, дорадча, визначальна, другорядна, різнорівнева, неповна, полемістична, асиметрична, альтернативна, недосконала, латентна, реформована, факультативна, кореспондуюча, контрольна, вирішальна, дзеркальна, діагностична, адаптована, додаткова, бонус-інформація, експромт-інформація та ін.

6

За рівнем технологічності

Комп’ютерна, програмна, електронна, цифрова, аналогова, оптична, мультимедійна, томографічна, кібернетична, високотехнологічна, інноваційна, проектна, віртуальна, інтерактивна, Інтернет-інформація, постіндустріальна, голографічна, мобільна, аудіоінформація, відеоінформація, фотографічна та ін.

7

За структурою та обсягом

Стандартна, єдина, фізична, матеріальна, атомна, молекулярна, хімічна, нульова, наноінформація, мікроінформація ... мегаінформація, гігаінформація, тераінформація, множинна, регіональна, локальна, фіксована, супер-інформація, метаінформація, моноінформація та ін.

8

За походженням та природою впливу

Цивілізаційна, первинна, вихідна, відправна, інтелектуальна, психологічна, суб’єктивна, об’єктивна, конструктивна, креативна, категорична, свідома, несвідома, безсвідома, підсвідома, правдива, помилкова, сумлінна, сумнівна, перманентна, необхідна, критична, резонансна, рекомендована, контактна, аддитивна, асоціативна, агресивна, позитивна, негативна, нейтральна, обов’язкова, консультативна, ситуаційна, пріоритетна, марна, безглузда, паразитична, порочна, зворотна, діалогічна, націоналістична, вікова, расова, PR-інформація та ін.

9

За формою представлення

Текстова, числова, графічна, звукова, візуальна, лінійна, циклічна, схематична, модульна, кольорова та ін.

10

За засобами передачі

Усна, письмова, вербальна, невербальна, сигнальна, телевізійна, телеграфна, телеметрична, квантова, математична, аеронавігаційна, генетична, багатоканальна та ін.

11

За юридичним характером

Правова, нормативна, законодавча, підзаконна, відомча, міжвідомча, процесуальна, дисциплінарна, правозахисна, захисна, правоохоронна, криміналістична, кримінологічна, віктомологічна, оперативно- розшукова, контртерористична, судова, прокурорська, наглядова, позовна, апеляційна, касаційна, слідча, експертна, нотаріальна, адвокатська, пенологічна, адміністративна, конституційна, митна, виконавча, контрольно-ревізійна та ін.

12

За рівнем загрози

Венчурна, ризикована, підозріла, проблемна, протиправна, кримінальна, злочинна, надзвичайна, загрозлива, небезпечна, трагічна, віктимна, віктимізаційна, терористична, запобіжна, корупційна, рейдерська та ін.

13

За фінансовим рівнем

Оплатна, безкоштовна, кредитна, авансова, бюджетна, валова, витратна, валютна, іпотечна, комісійна та ін.

14

За терміном

Прем’єрна, поточна, першочергова, щорічна, квартальна, щомісячна, тижнева, щоденна, чергова, проміжна, кінцева, експрес-інформація, дострокова, майбутня та ін.

Отже, завдяки подібному структуруванню ми нарахували існування понад 350 особливих видів інформації. Разом із тим, аналіз різноманітних джерел надає підстави про ствердження щодо існування трьох основних видів інформації: особистої, службової та офіційної. Ми з цим спрощенням не зовсім згодні, оскільки таке групування ґрунтується виключно на єдиній ознаці - режимі використання інформації. Тому безумовно, наш варіант ще не є остаточною конструкцією, оскільки при запропонованому підході потрібно зауважити, що певні із цих рівнів інформації можуть повністю або частково перекривати один одного чи доповнювати окремі кількісно-якісні показники.

Так, лікарська, фармацевтична та санітарно-гігієнічна є складовими медичної інформації (з однієї групи). Разом із тим, наприклад, агентурна інформація є складовою як таємної, так і оперативно-розшукової інформації (з різних груп). Або службова інформація являється службовою таємницею та належить до конфіденційної інформації. Врешті-решт сьогодні вже потрібно передбачити у майбутньому утворення більш складних інформаційних конструкцій, що можуть складатися з великої кількості ланок і, навіть, утворювати замкнутий колоподібний ланцюг.

Останнє можна розуміти як інформаційний цикл - будь-яку багаторазову інформаційну послідовність, що організована за допомогою умовних виходів, переходів, завершення та продовження інформаційних груп.

Таким чином, пропонується визначати інформацію як відомості, що передаються усним, письмовим, електронним, оптичним або іншим способом, зокрема за допомогою умовних символів, сигналів, алгоритмів, спеціальних технологій та технічних засобів.

Інформатизація

У порядку постановки проблеми та у зв’язку з її науковими та практичними завданнями слід зазначити, що ключовим чинником прояву інформаційного суспільства є інформатизація.

Інформація є явищем багатоаспектним і універсальним. Разом із тим щодо співвідношення таких понять, як «інформація», «інформатизація» та «інформаційне забезпечення», два останні у свою чергу постають похідними. При цьому «інформатизація» означає динамічний процес, а «інформаційне забезпечення» — вищий інформатизаційний рівень усіх соціальних процесів.

Створення та функціонування інформаційних систем тісно пов’язані з розвитком інформаційних технологій — основних складових компонентів інформаційної системи [79].

Всеосяжність інформатизації як соціотехнологічного процесу означає, що науковий зміст системної інформатизації постає як множина взаємопов’язаних організаційних, правових, науково-технічних та інших процесів, спрямованих на формування умов для задоволення потреб громадян і суспільства, реалізації їх прав, обов’язків через створення, застосування та розвиток комп’ютерних інформаційних систем, мереж, інформаційних ресурсів і технологій.

Таким чином, інтегруючою метою для сукупності процесів, що входять до змісту поняття «інформатизація суспільства», є створення умов для активного і плідного використання у діяльності фізичних і юридичних осіб, суспільства і держави накопичених та систематизованих за допомогою інформаційних і телекомунікаційних технологій наукових знань для досягнення високого рівня добробуту людей в усіх сферах життєдіяльності.

Отже, інформатизація одночасно є політикою і процесами, спрямованими на побудову та розвиток телекомунікаційної інфраструктури, яка об’єднує територіально розподілені інформаційні ресурси.

Інформаційне суспільство

Поняття «інформаційне суспільство» почало використовуватись у другій половині XX ст. Відзначають, що «інформаційне суспільство» виражає ідею нової фази в історичному розвитку передових країн, тобто не прихід «постіндустріального» суспільства, а створення нового соціального зразка, що є результатом «другої індустріальної революції», яка в основному ґрунтується на мікроелектронній технології.

Однією із основних ознак сучасної глобальної цивілізації і культури є формування інформаційного суспільства — суспільства, в якому діяльність людей, їх соціальне формування забезпечуються через застосування здобутків інформатики, послуг з використанням комп’ютерних інформаційних технологій, у тому числі технологій електронної телекомунікації [67-69].

Метою інформатизації суспільства є такий суспільний устрій, за якого будь-яка предметна діяльність людей здійснюється за допомогою інформаційних технологій і сучасних технологій зв’язку.

У сучасному суспільстві, де основним технічним засобом технології перероблення інформації є комп’ютер, відбувся суттєвий вплив як на концепцію побудови і використання технологічних процесів, так і на якість результативної інформації.

Держава зобов’язана постійно дбати про своєчасне створення, належне функціонування і розвиток інформаційних систем, мереж, банків і баз даних у всіх напрямах інформаційної діяльності [41]. Держава гарантує свободу інформаційної діяльності в цих напрямах усім громадянам та юридичним особам у межах їх прав і свобод, функцій і повноважень.

На цей час в Україні сформовано певні правові засади побудови інформаційного суспільства: прийнято низку нормативно-правових актів, які регулюють суспільні відносини щодо створення інформаційних електронних ресурсів, захисту прав інтелектуальної власності на ці ресурси, впровадження електронного документообігу, захисту інформації.

Входження України до транснаціонального інформаційного суспільства є свідченням усвідомлення на державному рівні одного із шляхів інтеграції до міжнародних структур. Ці шляхи набули узагальненої умовної назви — дорога до глобальної кіберцивілізації. Сутність формування останньої полягає у приєднанні локальних (регіональних) суспільств, держав до сучасної світової комп’ютерної інформаційної культури.

З метою підвищення ефективності розвитку інформаційного суспільства необхідно створити цілісну систему законодавства, гармонізовану з нормами міжнародного права з питань розвитку інформаційного суспільства, зокрема здійснити кодифікацію інформаційного законодавства.

Останнім часом з’явилося поняття «постіндустріальне суспільство», основними ознаками якого виступають: 1) переорієнтація економіки від товаровиробництва до сервісу і домінування наукоємких галузей промисловості; 2) принципово новий спосіб організації технологічної сфери, детермінований створенням інтелектуальних технологій; 3) радикальне зміщення акцентів у соціальній структурі суспільства; 4) модернізація і переструктурування інституційної сфери, зовнішньоформальною стороною якої виступає її комп’ютерізація, а внутрішньозмістовною — імперативна орієнтація на модернізаційні пріоритети інтелектуалізму і відповідне профілювання [168].

Таким чином, пріоритетним завданням постіндустріального суспільства є принципово новий спосіб організації технологічної сфери, детермінований створенням високоінтелектуальних технологій, тобто нового соціального зразка, що є результатом «другої індустріальної революції», яка в основному ґрунтується на суперкомп’ютерних, оптоволоконних, нано- і мікроелектронних технологіях. До інформаційних сфер належать засоби масової інформації, телекомунікації та зв’язку, глобальні комп’ютерні мережі, індустрія різних інформаційних послуг [25].

Отже, якщо врахувати викладені об’єктивні передумови переходу світової спільноти до інформаційного суспільства, то використання у повсякденній діяльності людей інформаційно-телекомунікаційних технологій є необхідним атрибутом життя прогресивного суспільства.

Основні засади розвитку інформаційного суспільства в Україні на 2007-2015 роки затверджено 9 січня 2007 р. [169]. Зазначеним документом визначаються завдання, цілі та напрями розвитку інформаційного суспільства в Україні та національна політика розвитку інформаційного суспільства в Україні. Крім того, позначені організаційно-правові основи розвитку інформаційного суспільства в Україні включають: інституційне, організаційне та ресурсне забезпечення; відповідні об’єднання громадян; механізми інтеграції України у світовий інформаційний простір та механізми реалізації Основних засад розвитку інформаційного суспільства в Україні на 20072015 роки.

Таким чином, визначимо головні складові поняття «інформаційне суспільство»: 1) модернізація інформаційної економіки на інноваційну модель; 2) індустрія інформаційних послуг; 3) сучасні інтелектуальні інформаційні технології та прогресивні технології волоконно-оптичного зв’язку; 4) значний потенціал науки; 5) розвиток нанотехнології; 6) комп’ютерізація суспільно-політичних, економічних та інших процесів; 7) інформаційне та матеріально-технічне забезпечення різноманітних послуг.

Інформаційна діяльність

Узагалі діяльність визначається як специфічна людська форма ставлення до навколишнього світу, що за змістом становить його доцільну зміну в інтересах людей, умову існування суспільства (доцільність — це відповідність явища чи процесу певному становищу, матеріальна або ідеальна модель якого виступає метою діяльності).

Потрібно визначити, що будь-яка діяльність щодо збирання, зберігання, використання і поширення інформації, спрямована на задоволення інформаційних потреб різноманітних суб’єктів, визнається інформаційною.

Закон України «Про інформацію» регламентує правові основи інформаційної діяльності (статті 12-16). Він також визначає, що зміцнення матеріально-технічних, фінансових, організаційних, правових і наукових основ інформаційної діяльності є одним з головних напрямів державної інформаційної політики.

Окремі законодавчі і підзаконні нормативно-правові акти визначають специфічні види інформаційної діяльності. Зокрема, Закон України «Про науково-технічну інформацію» передбачає, що аналітично-синтетичне оброблення науково-технічної інформації — це процес оброблення інформації за методом аналізу і синтезу змісту документів з метою одержання необхідних відомостей, а також шляхом їх класифікації, оцінювання, зіставлення та узагальнення.

Основними напрямами інформаційної діяльності є: політичний, економічний, соціальний, духовний, екологічний, науково-технічний, міжнародний тощо. Як пояснювальний принцип категорія «інформаційна діяльність» використовується при вивченні інформаційних процесів. Однак така «інформатизована» діяльність є тільки засобом досягнення (проміжним результатом) головної мети — продуктивного виробництва, оброблення і використання наукових знань (інформаційних ресурсів як раціональної форми їх зберігання) з метою подолання матеріально-енергетичної та екологічної кризи і забезпечення подальшого розвитку суспільства в усіх сферах життєдіяльності.

Отже, інформаційна діяльність є сукупністю дій, спрямованих на задоволення інформаційних потреб громадян, юридичних осіб і держави.

Сутність інформаційної політики

Як вище ми мали можливість усвідомити, інформаційна політика привертає увагу багатьох дослідників, оскільки є однією з найважливіших сфер державної діяльності. Вона виступає як невід’ємний вимір і відбиток соціального життя. В основі формування різних галузей законодавства і розвитку правової системи держави, правових форм і напрямів її діяльності лежить політика, що відображує принципи, стратегію, основні напрями і форми досягнення соціальних цілей, які ставлять перед собою суспільство, політичні і владні структури, що його представляють.

Держава здійснює зовнішню і внутрішню політику.

Термін «політика», як і більшість інших термінів соціального і політичного дискурсу, використовується для позначення певних понять. Буквально термін «політика» (від грец. politike) — державна діяльність; державні, суспільні справи, з якими пов’язані засади політичної культури. Тому дефініція «політика» так і не має однозначного тлумачення [158, с. 64-65], і це пов’язане з тим, що мета політики і способи її досягнення не залишалися незмінними, як, утім, не залишався незмінним і зміст самого поняття «політика». По-перше, політика розуміється як сфера соціального життя, пов’язана з діяльністю держави, управлінням суспільними справами і використанням публічної влади. У контексті нашого дослідження політика являє собою сукупність інформаційних видів діяльності у сфері боротьби зі злочинністю, інформаційно-телекомунікаційних відносин і технологічних подій, до яких в певній мірі може бути застосовано прикметник «політичний». По-друге, даний термін застосовується для позначення стратегії, політичного курсу, певної лінії діяльності. У цьому значенні він уживається в словосполученнях типу «інноваційна політика», «технологічна політика», «інформаційна політика», у тому числі стосовно ситуацій, не пов’язаних прямо з діяльністю державних та інших публічних інститутів і організацій. Нарешті, по-третє, термін «політика» використовується у тих випадках, коли мовець прагне підкреслити хитрість, обережність, обачність певного суб’єкта або використання їм маніпуляції, обману та інших подібного роду прийомів і способів діяльності заради досягнення корисної мети. При вживанні в цьому значенні він звичайно втрачає об’єктивність і здобуває позитивні або (частіше) негативні асоціації. Якщо у своєму останньому значенні термін «політика» звичайно використовується тільки у повсякденній мові, то перші два поняття є ключовими категоріями політичної науки.

Напрям системних дій, основними складовими яких виступають регуляторні заходи, бюджетні пріоритети, закони та інші нормативно-правові акти стосовно певного питання чи комплексу питать, що здійснюється державною владою, становить структурний зміст поняття «державна політика».

Формуючись під впливом різних чинників, політика накладає своєрідний відбиток на інформаційне життя людей. Його необхідно враховувати в інформаційно-правовій діяльності, навіть якщо такий відбиток заслуговує на наше глибоке презирство і зневагу. Звертає на себе увагу той факт, що центральною категорією інформаційної політики виступає держава [55, с. 165].

Сьогодні навряд чи можна назвати державу, вилучену із загального інформаційно-комунікативного простору і незалежну від загальних інформаційних потоків. Життєдіяльність суспільного організму нині цілком визначається рівнем розвитку, якістю функціонування та безпекою інформаційного середовища [223, с. 68].

Державна інформаційна політика — це сукупність основних напрямів і способів діяльності держави з одержання, використання, поширення та зберігання інформації. Інформаційна політика виникає у зв’язку з необхідністю реалізації таких інтересів груп, які визначають їх суспільне становище і не піддаються задоволенню без втручання третьої сили, котрою стала держава як специфічний суспільний інститут. Міжнародно-правові стандарти прав людини і громадянина на свободу слова і право на інформацію закріплені в законодавстві багатьох країн світу. Поряд з цим передбачаються випадки обмеження доступу до інформації, визначаються правові режими окремих видів інформації з обмеженим доступом. Не є винятком і вітчизняне законодавство.

Право України містить низку норм, які регулюють відносини щодо забезпечення прав власників певних категорій інформації на обмеження доступу до неї. Інформаційна політика України характеризується демонополізацією інформаційного сектору, впровадження нових мультимедійних засобів зв’язку в усі сфери державного управління. Звідси тенденції розвитку законодавства України зумовлюють інтерес до сфери інформаційних відносин, зокрема до прав суб’єктів-учасників таких відносин.

Отже, державна інформаційна політика є складовою частиною внутрішньої та зовнішньої політики країни, що полягає у регулюванні інформаційних потоків та інформаційної діяльності структур усіх форм власності і підпорядкованості, а також організацій інформаційного профілю.

Національна програма інформатизації

Перехід України до інформаційного суспільства вимагає вдосконалення механізмів регулювання правовідносин, що виникають між громадянами, юридичними особами приватного права та державою.

З метою задоволення цих потреб органи державної влади та органи місцевого і регіонального самоврядування створюють інформаційні служби, системи, мережі, бази і банки даних [106]. Порядок їх створення, структура, права та обов’язки визначаються КМУ або іншими органами державної влади, а також органами місцевого і регіонального самоврядування. Водночас склалися такі передумови, які потребують прискореного розвитку інформаційного суспільства в Україні. Насамперед це пов’язано із соціально-економічною нерівністю, яка виникає між розвинутими країнами і країнами, що розвиваються, внаслідок суттєвої різниці в темпах зростання обсягів та номенклатури товарів і послуг, які виробляються та надаються за допомогою ІКТ.

Разом із тим ступінь розбудови інформаційного суспільства в Україні порівняно зі світовими тенденціями є недостатнім і не відповідає потенціалу та можливостям України, оскільки: 1) відсутня ко - ординація зусиль державного і приватного секторів економіки з метою ефективного використання наявних ресурсів; 2) ефективність використання фінансових, матеріальних, кадрових ресурсів, спрямованих на інформатизацію, впровадження ІКТ у соціально-економічну сферу, зокрема в сільське господарство, є низькою; 3) наявне відставання у впровадженні технологій електронного бізнесу, електронних бірж та аукціонів, електронних депозитаріїв, використанні безготівкових розрахунків за товари і послуги тощо; 4) рівень інформатизації окремих галузей економіки, деяких регіонів держави є низьким; 5) розвиток нормативно-правової бази інформаційної сфери недостатній; 6) створення інфраструктури для надання органами державної влади та органами місцевого самоврядування юридичним і фізичним особам інформаційних послуг з використанням мережі Інтернет відбувається повільно; 7) рівень комп’ютерної та інформаційної грамотності населення є недостатнім, впровадження нових методів навчання із застосуванням сучасних ІКТ — повільним; 8) рівень інформаційної представленості України в Інтернет-просторі є низьким, а присутність україномовних інформаційних ресурсів — недостатньою; 9) рівень державної підтримки виробництва засобів інформатизації, програмних засобів та впровадження ІКТ є недостатнім, що не забезпечує всіх потреб економіки і суспільного життя; 10) спостерігаються нерівномірність забезпечення можливості доступу населення до комп’ютерних і телекомунікаційних засобів, поглиблення «інформаційної нерівності» між окремими регіонами, галузями економіки та різними верствами населення; 11) не вирішуються у повному обсязі питання захисту авторських прав на комп’ютерні програми, відсутні системні державні рішення, спрямовані на створення національних інноваційних структур (центрів, технополісів і технопарків) з розроблення конкурентоспроможного програмного забезпечення [121].

Головною метою Національної програми інформатизації є створення необхідних умов для забезпечення громадян і суспільства своєчасною, достовірною та повною інформацією шляхом широкого використання інформаційних технологій, забезпечення інформаційної безпеки держави [97].

На сучасному етапі реалізації Програми передбачається сприяння створенню і освоєнню виробів обчислювальної техніки та електроніки, сучасних приладів і обладнання, конкурентоспроможних на світовому ринку, створенню замкнутого технологічного циклу вітчизняного виробництва сучасних компакт-дисків і перспективних DVD-дисків для забезпечення запису, збереження і розповсюдження аудіо- і відеоінформації та комп’ютерних баз даних великої ємності, створенню діючих зразків високоефективних ЕОМ різних класів, інтелектуальних робочих станцій, нейрокомп’ютерів, масових засобів інформатизації, таймерних комп’ютерних систем, систем комп’ютерного управління технологічними процесами, створенню вітчизняної елементної бази, налагодженню серійного виробництва електронних карток і впровадженню інформаційних систем з їх використанням.

Інформатизація наукової діяльності сприятиме підвищенню ефективності наукових досліджень, створенню потужної системи науково-технічної інформації та її використанню на всіх етапах наукової діяльності за умови активізації всіх її форм. Повинні бути створені умови для широкої комп’ютеризації та математизації природничих і гуманітарних наук, входження у світову інформаційну мережу баз даних та знань, формування в майбутньому «об’єднаного» чи «колективного» інтелекту.

У міжнародному співробітництві з проблем інформатизації головним є активна участь України у реалізації міжнародних проектів, спрямованих на формування умов для входження до глобальних інформаційних систем, захист при виконанні цих проектів національних інтересів і реалізація стратегічних цілей української зовнішньої політики [212].

Необхідно організувати та постійно вдосконалювати взаємозв’язок національних телекомунікаційних систем із комп’ютерними мережами інших країн та глобальною мережею Інтернет, забезпечити доступ до міжнародних інформаційних масивів та баз даних і геоінформаційних систем [121].

В Україні поступово нарощується система нормативно-правових актів, спрямованих на регулювання такого засобу доступу громадян до інформації, як Інтернет. Це, зокрема, Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні», постанови Кабінету Міністрів України від 4 січня 2002 р. № 3 «Про Порядок оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади», від 11 лютого 2004 р. № 150 «Про офіційне оприлюднення регуляторних актів, прийнятих місцевими органами виконавчої влади, територіальними органами центральних органів виконавчої влади та їх посадовими особами, і внесення змін до Порядку оприлюднення у мережі Інтернет інформації про діяльність органів виконавчої влади».

Порядок інформаційного наповнення та технічного забезпечення Єдиного веб-порталу органів виконавчої влади, затверджений Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 р. № 327/225, Порядок функціонування веб-сайтів органів виконавчої влади, затверджений Наказом Державного комітету інформаційної політики, телебачення і радіомовлення України, Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 25 листопада 2002 р. № 327/225, розпорядження Голови Верховної Ради України від 24 травня 2001 р. № 462 «Про затвердження Положення про Веб-сайт Верховної Ради України у глобальній інформаційній мережі Інтернет» та інші нормативно-правові акти [45-46; 67-72; 128-129; 163-167; 173-174].

Указ Президента України від 31 липня 2000 р. № 928/2000 «Про заходи щодо розвитку національної складової глобальної інформаційної мережі Інтернет та забезпечення широкого доступу до цієї мережі в Україні» окреслює основні напрями використання Інтернету, зокрема: 1) створення у найкоротші строки належних економічних, правових, технічних та інших умов для забезпечення широкого доступу громадян, навчальних закладів, наукових та інших установ і організацій усіх форм власності, органів державної влади та органів місцевого самоврядування, суб’єктів підприємницької діяльності до мережі Інтернет; 2) розширення і вдосконалення подання у мережі Інтернет об’єктивної політичної, економічної, правової, екологічної, науково-технічної, культурної та іншої інформації про Україну, зокрема тієї, що формується в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, навчальних закладах, наукових установах та організаціях, архівах, а також бібліотеках, музеях, інших закладах культури, розширення можливостей для доступу в установленому порядку до інших національних інформаційних ресурсів, постійне вдосконалення способів подання такої інформації; 3) забезпечення конституційних прав людини і громадянина на вільне збирання, зберігання, використання та поширення інформації, свободу думки і слова, вільне вираження своїх поглядів і переконань; 4) забезпечення державної підтримки розвитку інфраструктури надання інформаційних послуг через мережу Інтернет; створення умов для розвитку підприємницької діяльності та конкуренції у галузі використання каналів електронного зв’язку, створення можливостей для задоволення на пільгових умовах потреб у зазначених послугах навчальних закладів, наукових установ та організацій, громадських організацій, а також бібліотек, музеїв, інших закладів культури, закладів охорони здоров’я, з врахуванням розташованих у сільській місцевості; 5) розвиток та впровадження сучасних комп’ютерних інформаційних технологій у системі державного управління, фінансовій сфері, підприємницькій діяльності, освіті, наданні медичної та правової допомоги та інших сферах; 6) вирішення завдань щодо гарантування інформаційної безпеки держави, недопущення поширення інформації, розповсюдження якої заборонено відповідно до законодавства; 7) вдосконалення правового регулювання діяльності суб’єктів інформаційних відносин, виробництва, використання, поширення та зберігання електронної інформаційної продукції, захисту прав на інтелектуальну власність, посилення відповідальності за порушення встановленого порядку доступу до електронних інформаційних ресурсів усіх форм власності, умисне поширення комп’ютерних вірусів [225].

Важливим нормативно-правовим актом є Порядок надання інформаційних та інших послуг з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», затверджений Наказом Державного комітету зв’язку та інформатизації України від 15 серпня 2003 р. № 149, який визначає процедуру надання органами виконавчої влади інформаційних та інших послуг громадянам і юридичним особам з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд». Інформаційні послуги, що мають надаватися з використанням електронної інформаційної системи «Електронний Уряд», визначено в Переліку інформаційних та інших послуг електронної інформаційної системи «Електронний Уряд». Можливість надання органом виконавчої влади певної послуги визначається готовністю цього органу влади надавати відповідну державну (адміністративну) послугу в електронній формі та потребою громадян і юридичних осіб у цій послузі [35].

Управління використанням Інтернет охоплює як технічні питання, так і питання державної політики, і в ньому повинні брати участь всі зацікавлені сторони і відповідні міжурядові та міжнародні організації. У зв’язку із цим залишаються неврегульованими такі питання: а) політичні повноваження щодо пов’язаних з Інтернетом питань державної політики міжнародного рівня, які мають права і обов’язки стосовно Інтернету; б) приватний сектор відіграє і повинен продовжувати відігравати важливу роль у розвитку Інтернету в технічній та економічній сферах; в) громадянське суспільство також відіграє важливу роль у питаннях, пов’язаних з Інтернетом, особливо на рівні громад, і має продовжувати відігравати таку роль; г) міжурядові організації відіграють і повинні продовжувати відігравати роль, що сприяє координації пов’язаних з Інтернетом питань державної політики; ґ) міжнародні організації повинні відігравати важливу роль у розробленні технічних стандартів і відповідної політики щодо Інтернету.

Таким чином, разом із позитивними досягненнями широке використання мережі Інтернет призвело до появи низки соціальних, організаційних, юридичних та інших проблем, які терміново потребують розв’язання.

Політика інформатизації правоохоронних органів

Головним інструментом реалізації державної політики у сфері інформатизації правоохоронних органів є формування правових засад розвитку зазначеного системного процесу. На даний час інформатизація правоохоронних органів здійснюється шляхом створення та експлуатації кожним органом власних інформаційних систем та підсистем. Крім цього, існують спеціалізовані міжвідомчі інформаційно-телекомунікаційні системи, які забезпечують збирання, накопичення інформації та обмін нею лише між окремими підрозділами правоохоронних органів, переважно на рівні взаємодії їх центральних апаратів.

Звідси основними причинами низького рівня інформаційної взаємодії і координації у правоохоронній сфері є міжвідомчі та організаційно-правові неузгодженості, що у цілому знижує ефективність політики інформатизації правоохоронних органів. У зв’язку з цим у сучасних умовах інформатизація правоохоронних органів набуває особливої актуальності, оскільки є системним процесом, що має забезпечити високотехнологічний прорив у цьому напряму.

Правовою основою інформатизації правоохоронних органів є Указ Президента України від 31 січня 2006 р. № 80/2006 «Про Єдину комп’ютерну інформаційну систему правоохоронних органів з питань боротьби зі злочинністю» та розпорядження КМУ від 15 березня 2006 р. № 146-р «Про утворення міжвідомчої координаційної групи із створення і функціонування Єдиної комп’ютерної інформаційної системи правоохоронних органів з питань боротьби із злочинністю».

9 квітня 2009 р. КМУ затвердив Державну програму інформаційно-телекомунікаційного забезпечення правоохоронних органів, де окремо визначено актуальність потреби удосконалення методів боротьби зі злочинністю, зокрема за рахунок підвищення ефективності інформаційно-телекомунікаційного забезпечення правоохоронних органів [45; 227].

Метою цієї Програми є забезпечення створення умов для поліпшення координації організаційних, профілактичних, оперативно-розшукових заходів, а також підвищення ефективності інформаційно-аналітичного забезпечення правоохоронної діяльності за рахунок удосконалення інформаційної взаємодії шляхом використання сучасних захищених інформаційно-телекомунікаційних систем і проведення стандартизованих (уніфікованих) процедур обміну інформацією. Таким чином, основним функціональним завданням політики інформатизації правоохоронних органів на сьогодні слід визначити створення Єдиної інтегрованої міжвідомчої комп’ютерної інформаційно-телекомунікаційної системи правоохоронних органів.

Отже, системна інформатизація правоохоронних органів дасть змогу підвищити її практичну віддачу та прискорити високотехнологічну інтеграцію.

Мета національної інформаційної політики

Поряд із позитивними здобутками потрібно визнати певні прорахунки державної політики у сфері розвитку високих інформаційних технологій. Так, розуміючи, що інформаційна діяльність — це головна продукуюча діяльність в умовах інформаційного суспільства, слід визначити, що Google як найбільша пошукова Інтернет-система світу станом на 2009 р. містить 366 600 000 посилань англійською мовою. Натомість російською мовою — 366 000, а українською взагалі — 36 000 посилань.

Визначимо три основні проблеми державної політики розвитку високих технологій у сфері інформатизації: 1) розроблення і просування універсальних принципів та норм з метою розв’язання високотехнологічних проблем інформаційної галузі, збереження і примноження інтелектуальних надбань цивілізації; 2) сприяння становленню високотехнологічного інформаційного суспільства шляхом забезпечення доступу та широкого використання глобальних інформаційних ресурсів; 3) інноваційні пошуки в галузі інформації, комунікацій та розвитку нових інформаційних технологій.

Отже, метою національної інформаційної політики України є створення передумов для побудови в державі розвиненого інформаційного суспільства як органічного сегменту глобального інформаційного співтовариства, забезпечення пріоритетного розвитку інформаційних ресурсів та інфраструктури, впровадження новітніх інформаційних технологій, захисту національних інформаційних цінностей, забезпечення конституційних прав на свободу слова та вільний доступ до інформації.

На підставі наукового аналізу наведено основи державної політики розвитку високих інформаційних технологій та визначено її стратегічні цілі, що надає підстави для виведення логічної мережі.

Таким чином, основні поняття, винесені до назви розділу 1, складають умовну мережу «ІНФОРМАЦІЙНА ПОЛІТИКА (1) — ПРАВО (2) — ВИСОКІ ТЕХНОЛОГІЇ (3)», яка може тлумачитися як «ЦІЛІ- ЗАВДАННЯ (1) — ЗАСОБИ ДОСЯГНЕННЯ (2) — РЕЗУЛЬТАТ (3)». З цього випливає, що інформаційна політика визначає стратегічні цілі-завдання, оптимальним регулятором процесу досягнення яких виступають право в цілому та його окремі галузеві інститути. Звідси ми бачимо, що результатом як кінцевою крапкою цілей-завдань постають високі технології. При цьому їх сукупність у свою чергу також є новим соціотехнічним процесом інформаційного змісту.

Отже, підсумуємо, що політика розвитку високих інформаційних технологій — це система певних суспільних відносин і взаємодії соціальних груп, спрямованих на реалізацію своїх інформаційних потреб. При цьому все ж таки вирішальним є економічний інтерес, що визначає необхідність правового регулювання суспільних відносин у галузі інформаційної індустрії.