Високотехнологічне інформаційне право України
Вступ. Концептуалізація політики розвитку високих технологій передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю
ХХІ століття. Планета Земля перебуває на порозі грандіозних подій. Інформаційна революція детермінована передусім якісно новим проривом у високотехнологічних галузях економіки та соціальної сфери.
Економічна, політична, інформаційна незалежність відповідає інтересам будь-якої держави, оскільки вона забезпечує свободу і розвиток особистості, суспільства і держави, забезпечує їх життєздатність.
Інтенсивний розвиток новітніх технологій у сфері комунікацій, глобальні інтеграційні процеси, становлення інформаційного суспільства викликають пильну увагу до можливостей впливу на індивідуальну і масову свідомість, актуалізують проблему правового регулювання суспільних відносин у галузі інформаційної політики.
Система інформаційного права як науки перебуває у стадії формування та розвитку. Практика правозастосування, законодавчі ініціативи значно відстають за часом від правової реальності, тому актуальними розробками сьогодні є дослідження у галузі «правова діяльність — інфотехнології». Особливо це стосується «високих», «нових» або «критичних» технологій.
Утім до цього часу ще не знайдено цілісну формулу високотехнологічного інформаційного права.
Високотехнологічні правовідносини є соціальними відносинами найвищого (критичного) рівня, які виникають у сфері технологій нового покоління, а звідси мають особливий правовий зміст, оскільки регулюють правила поведінки у сфері розроблення та застосування високих технологій.
Разом із тим, потрібно визнати, що юридична наука та практика на крок відстають від технологічного розвитку. Утім чи готові правознавці ґрунтов- но спрогнозувати наслідки стрімкого інформаційно-технологічного прориву й створити наперед правовий фундамент?
На перетинанні законів юридичних із законами фізичними виникає ще маловідома соціотехнологічна субстанція. Безумовно зрозуміло, що будь- якими нормативно-правовими актами неможливо змінити рух елементарних часток.
Утім, з одного боку, на соціально-економічні процеси за допомогою законів потрібно впливати та змінювати їх відповідно до вимог часу. В умовах високотехнологічного суспільства настає час щодо виокремлення так називаних «гарячих» норм (тобто щоденного, постійного, поточного застосування), поряд з якими існуватимуть вибіркові, альтернативні та «кріогенні» норми. Останнім терміном зазвичай визначають технології та засоби діяльності в умовах низьких температур. Для запуску в дію таких правових норм на державному рівні мають бути розроблені та створені спеціальні пускові механізми. У першу чергу це стосується особливих правових режимів у інноваційних центрах, про що далі ще піде мова. До того ж не винятком постають і фізико-хімічні, медико-біологічні та інформаційно-технологічні процеси.
З іншого боку потрібно формувати дієву правову основу щодо фахового впровадження нових технологічних рішень в окремі види інформаційної діяльності.
І третє. Що спільного може бути між цифровими правами людини, інформаційною злочинністю та нанотехнологіями? Для відповіді на ці, а також інші нестандартні запитання ми спробували дещо відійти від шаблонних підходів та ув’язати, на перший погляд, несумісні процеси, передусім відштовхуючись від основної тези, що без системних механізмів, які б на сучасному етапі соціотехнологічного розвитку суспільства забезпечували правове регулювання інноваційних процесів, існує загроза поштовху необоротної ланцюгової реакції, негативні наслідки чого можуть призвести до непередбачуваних подій, зокрема від техногенних катастроф до розповсюдження нових злочинних технологій, і врешті-решт, до інформаційного хаосу та колапсу. Звідси випливає, що технологічні досягнення мають широко використовуватись в юридичній практиці, запроваджуючи розвиток цифрової юриспруденції.
Узагальнення основних різноаспектних факторів з цього приводу надає підстави щодо важливого застереження - подібний юридичний експеримент має відбуватися в рамках інформаційного права як нової галузі права, що найбільш активно розвивається, і відривається від «формально- наукових» стереотипів.
Результатом за авторською гіпотезою стало знайдення спільного стрижня - фактично закладено початок формування юридичної моделі майбутнього, структурні компоненти якої складатимуться з нової логіки взаємовпливу права й високих технологій. У зв’язку з цим сьогодні потрібно розробити нестандартні юридичні рішення на нові виклики, що виникають та виникатимуть далі у зв’язку з розвитком нових технологій опрацювання інформації.
Розробити на десятиріччя наперед юридичні механізми та створити для цього соціально-економічні й технологічні умови, покликана політика інноваційної безпеки, в структурі якої важливе місце відведено політиці розвитку високих технологій передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю.
У зв’язку з цим у рамках висловленого припущення докладно розглянуто гіпотезу, згідно з якою високотехнологічне інформаційне право є окремою підгалуззю (науковою теорією), що формується у рамках науки інформаційного права.
Досягнення науки інформаційного права має стати важливим чинником, здатним вплинути на вдосконалення політики у сфері боротьби зі злочинністю, на основі прискорення науково-технологічної модернізації інформаційно-телекомунікаційної системи органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю в сучасних умовах. Актуальність використання нових інформаційних технологій у сфері правоохоронної діяльності визначається не лише потребою наукового узагальнення цієї проблематики, але й невизначеностями в напрямках реформування системи органів, які ведуть боротьбу зі злочинністю.
Україна має власну історію розвитку базових засад інформаційного простору, створення інформаційно-телекомунікаційних технологій і загальнодержавних інформаційно-аналітичних систем різного рівня та призначення, в якій мають місце яскраві сторінки, коли після Великої Вітчизняної війни зруйнована Україна у складі Радянського Союзу в рекордний строк створила ядерні, космічні, комп’ютерні технології і зберегла в них лідерство, навіть незважаючи на катаклізми останніх десятиліть. Тому потрібно вкрай об’єктивно оцінювати радянське минуле України, особливо другої половини ХХ ст. У період 1950-1980 років УРСР, а особливо її південно-східний регіон, досягла значного науково-технічного розвитку, на декілька порядків випереджаючи інші республіки у складі Радянського Союзу.
Широко в світі відома українська школа кібернетики. На початку 90-х років минулого століття в УРСР було сформовано концепції та програми інформатизації. Вже у 1980-1990 роках учені (перш за все фізики-ядерники) для вирішення складних математичних завдань намагалися комбінувати декілька різних робочих станцій, використовуючи вільні обчислювальні ресурси для скорочення часу оброблення. Разом із цим потрібно відзначити, що розпад СРСР обумовив глибоку системну технологічну, наукову, освітню, а звідси й інтелектуальну кризу, наслідки чого ми, на жаль, відчуваємо й дотепер, у тому числі у сфері розвитку і впровадження сучасних технологій.
Тенденції повільного відродження науково-технічного потенціалу України з’явилися на початку ХХІ ст. Утім соціально-політичні події кінця 2004 — початку 2005 рр. загальмували повернення України до клубу світових лідерів в інформаційно-технологічній сфері. Проте інтелектуальний потенціал України невичерпний і сьогодні щонайменше тисячі молодих учених і фахівців готові довести, що вони варті своїх дідів, які за два тижні створювали якісно нові танки, винаходили унікальні технології електрозварювання, розраховували ланцюгову реакцію. Тим більше, що розвиток нанотехнологій, протягом 5-10 років дає змогу одержати нові матеріали, які у сотні разів міцніші й у десятки разів важать менше, ніж найкращі сорти сталі.
Україна — батьківщина першого в континентальній Європі комп’ютера МЕОМ в змозі створити комп’ютери потужніші і компактніші, ніж існуючі. Чекають ноу-хау науковців проблеми авіакосмічної галузі, екології, енергетики, національної безпеки, боротьби з міжнародним тероризмом, освіти, медицини.
У цьому зв’язку як перспективний вектор політики подальшого розвитку інформатизації правоохоронних органів можна визначити новий напрям науково-практичних досліджень — формування вітчизняної наукової школи високопродуктивних систем передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю, потенціал чого розкривається в рамках синергетичної парадигми та інноваційних можливостей. Хоча, як зазначається в літературі, системно-інформаційний підхід не заперечує системного підходу як універсального напряму методології спеціально-наукового пізнання і соціальної практики, а значно розширює можливості використання змістовно гнучких принципів системного підходу, які не підлягають будь-якій жорсткій концептуалізації [124, с. 22-25].
Сьогодні одним із показників рівня розвитку країни є рівень інформатизації, що ґрунтується на системах зв’язку і передання інформації.
Розроблення скляних волоконних світловодів з низьким рівнем затухання світла слушно вважається одним із найбільш яскравих досягнень науки і техніки XX ст. Завдяки використанню волоконних світловодів замість атмосфери було створено оптичні системи зв’язку з надвисокою швидкістю передавання інформації. З другого боку, дисперсія і нелінійність скла, з якого виготовлено волоконні світловоди, складають фізичну основу механізму передавання інформації на значні відстані. Для того щоб перебороти ці труднощі, потрібно провести фундаментальні дослідження з метою розроблення правової регламентації волоконно-оптичних інформаційних систем.
Волоконна оптика в цей час одержала широкий розвиток і застосовується в різних галузях науки і виробництва (зв’язок, радіоелектроніка, енергетика, термоядерний синтез, медицина, космос, машинобудування, літаючі об’єкти, обчислювальні комплекси). Вже зараз волоконно-оптичні технології суттєво впливають на розвиток людського суспільства, визначають ефективність таких важливих державних сфер, як діяльність органів, що ведуть боротьбу зі злочинністю. Інакше кажучи, високі технології передавання інформації стають однією з науково-технологічних галузей, які справляють найбільший вплив на розвиток людського суспільства.
Нанонаука та нанотехнології є двома новітніми галузями науки, що на сучасному етапі інформаційного розвитку суспільства застосовуються в різних соціальних сферах. Існує безліч думок відносно того, куди рухаються нанотехнології [140], утім експерти єдині в одному: не має значення, хто ви, чим займаєтесь, але дана наука та її технології швидко втрутяться до вашого життя, тому що фактично ми знаходимося на порозі інноваційного етапу постіндустріальної революції.
Наноскопічні наука і техніка скоріше за все стануть причиною наступного стратегічного технологічного прориву. Тому тільки синхронний розвиток техніки та науки постає неодмінною умовою руху людської цивілізації за обраним шляхом високих технологій в інформаційній сфері. І хоча цей шлях іноді піддається критиці, на сьогодні альтернатив йому не існує.
На цей час українська наноіндустрія відчуває гостру нестачу висококласних фахівців як для розвитку нанонауки, так і для просування її результатів на ринок. А без розв’язання проблеми організаційно-правової регуляції нових технологій держава може виявитися серед аутсайдерів світового ринку, в тому числі у наногалузі.
Зараз збереглися необхідна науково-дослідницька і виробнича інфраструктура та відповідний кадровий потенціал науковців, що вже мають досвід у проведенні міждисциплінарних досліджень, який може поповнюватися талановитою молоддю з числа випускників вищих навчальних закладів.
На цей час нанотехнологія вже є міждисциплінарною наукою. Можливо, що об’єднання зусиль учених та інженерів недостатньо, а тому до них доведеться підключити юристів та політиків. Звідси майже беззаперечно випливає, що для плідного обговорення проблем правового регулювання нанотехнологічних інновацій юристи повинні знати, що це таке.
При цьому багато системних питань доведеться вирішувати не тільки висококваліфікованим спеціалістам з вищою технічною або економічною освітою, а й фаховим юристам. Тому Вашій увазі представлено перше дослідження, де без порушення загального контексту праці докладно висвітлено організаційно-правові аспекти розвитку нанотехнологій.
Нанотехнологія — це революційна технологія, яка й визначить профіль ХХІ ст. Звідси для успішного подолання відставання України у сфері розвитку нанотехнологій необхідно модернізувати цикл фундаментальних і прикладних досліджень та підготувати підприємства до виготовлення наноматеріалів.
Саме тому потрібно з використанням теоретичного потенціалу нанонауки розвивати антикримінальний сектор нанотехнологій, у тому числі у сфері розвитку заходів протидії інтелектуальній злочинності, та забезпечити ефективний рівень міждержавного співробітництва у цій галузі.
Звідси наукове розроблення національної програми розвитку високих технологій постає пріоритетною державною програмою розвитку, оскільки являє собою інтелектуальний прорив у сфері боротьби зі злочинністю.
Пропоноване видання ґрунтується на використанні енциклопедичного підходу до викладення матеріалу та за архітектонікою складається з двох частин. Так, у першій частині, матеріал якої подається за унікальною структурною побудовою, змістовно викладено проблеми концептуалізації політики розвитку оптоволоконних систем передавання інформації та нанотехнологій у сфері боротьби зі злочинністю. Зокрема, розкрито організаційно-правові аспекти впровадження волоконно-оптичних ліній зв’язку в інформаційно-телекомунікаційні системи органів прокуратури та внутрішніх справ України, стратегії розвитку високотехнологічної інформатизації правоохоронних органів тощо. Особливу увагу присвячено національним програмам розвитку нанотехнологій, проблемам модернізації та освоєння нових технологічних коридорів передавання інформації у сфері боротьби зі злочинністю.
Після кожного розділу визначаються основні підсумки та пропонуються контрольні запитання. Крім цього, з метою покращення сприйняття найважливіші питання подано схематично (22 схеми), а головні підсумкові співвідношення умовно визначено виведеними за допомогою законів логіки формулами (20 формул).
Друга частина за функціональним призначенням є довідково- контрольною, де в систематизованому вигляді розміщено тести з спецкурсу, питання для самоперевірки, індивідуальні завдання та термінологічний словник. Слід зауважити, що цей вокабулярій неможна назвати вичерпним, оскільки дефініції, які містяться в ньому, завдяки систематизації різних науково-енциклопедичних джерел є збірними, з елементами авторського тлумачення та подаються до тих значень слів, у яких застосовані у цьому виданні.
При підготовці роботи використано практичний та науково-педагогічний досвід автора, а також частково окремі положення, викладені у навчальних виданнях та наукових публікаціях щодо розглядуваної тематики і суміжних проблем [183-210]. Під час висвітлення другорядних питань, які виникали у контексті предмета основного дослідження, ми намагалися бути лаконічними та ґрунтовно зазначити посилання на основні та додаткові літературні джерела, якщо у читачів виникне бажання глибше ознайомиться з певними фаховими питаннями, що їх зацікавили. Тому структуру посібника завершує список використаної та рекомендованої літератури, який складається з 256 різноманітних джерел.