Музеєзнавство

Музеї-заповідники

Це група музеїв комплексного типу просто неба, що володіють особливою цінністю й отримали статус заповідників згідно з постановами урядових органів країни.

Музеї-заповідники за профілями поділяються на археологічні, історико-культурні, історико-архітектурні, історико-меморіальні. Вони створюються шляхом музеєфікації винятково цінних територій, ансамблів, комплексів і окремих пам´яток історії, культури чи природи.

Статус заповідника передбачає особливі режими збереження й використання включених у нього територій та об´єктів. До складу великих за площею музеїв-заповідників можуть входити території як цілком чи частково вилучені з господарського використання, так і не вилучені з господарського використання, з різними режимами охорони від найсуворішого заповідного режиму до сучасних поселень з їх традиційними формами життєдіяльності.

Для музеїв-заповідників характерні такі форми культурно-освітньої діяльності, як музейні свята (зокрема, фольклорні, пов´язані зі святкуванням традиційного народного календарного циклу, та музичні), воєнно-історичні реконструкції (напр., реконструкції фрагментів боїв героїчної оборони Севастополя), майстер-класи народних промислів, екостежки, дитячі археологічні табори тощо.

Перелік музеїв-заповідників України наведено у додатку 8. Найбільші з них: Національний заповідник "Софія Київська", відкритий в 1934 р. в центрі Києва; національний історико-культурний заповідник на о. Хортиця (Запорізька область), Національний історико-етнографічний заповідник "Переяслав" у Переяславі-Хмельницькому, Кам´янець-Подільський історичний музей-заповідник, чернігівський архітектурно-історичний заповідник, Історико-археологічний музей-заповідник "Верхній Салтів" у с. Верхньому Салтові Вовчанського району Харківської області та ін.

Великим і цікавим заповідником України є Національний Києво-Печерський історико-культурний заповідник. На площі 28 га розміщено понад 80 стародавніх споруд, які мають історичну і художню цінність. Серед них такі визначні пам´ятки, як Успенський собор XI ст., церкви – Троїцька Надбрамна і Спаса на Берестові, дзвіниці на дальніх і ближніх печерах XVIII ст., кріпосні мури і вежі XVIII ст., печери, підземні церкви тощо. У заповіднику зібрано унікальні колекції образотворчого та декоративно-ужиткового мистецтва, малярства (рис. 1.13), гравюри, зразків українського золотарства, гаптування коштовних тканин тощо. До того ж на території заповідника розміщено чотири музеї загальнодержавного значення: Музей історичних коштовностей України, Державний музей українського народного декоративного мистецтва України, Державний музей театрального, музичного та кіномистецтва України, Державний музей книги та друкарства України.

Віртуальні музеї

Це музеї, що існують у глобальній інформаційно-комунікаційній мережі інтернет завдяки об´єднанню інформаційних і творчих ресурсів для створення принципово нових віртуальних продуктів: віртуальних виставок, колекцій, віртуальних версій неіснуючих об´єктів та ін. Сьогодні в Інтернеті склалися три види віртуальних музеїв:

віртуальні експозиційні галереї чи окремі тематичні виставки, що є цифровими аналогами реальних експозиційних залів, колекцій та виставок відповідного музею (вони репрезентовані на веб-сайті цього музею);

віртуальні музеї "другого покоління", створені шляхом суміщення масштабних міжмузейних колекцій та експозиційних галерей; такі музеї поєднують у собі цифрові зображення реальних пам´яток, що зберігаються й експонуються у сотнях різних музеїв, розкиданих по всьому світу;

музеї віртуального мистецтва (net-art).

Net-art – це комп´ютерне мистецтво, його твори створені в Інтернеті спеціально для користувачів Інтернету. За своєю суттю, net-art-творіння – це сукупність візуальних та акустичних образів, анімації, тексту, графіки, алгоритмізованої естетичної взаємодії різного роду додатків і програм, що втілюють авторський задум.

Поряд з генетичною класифікацією музеїв за їхніми профілями у музеєзнавстві існують й інші підходи до класифікації цих установ.

Доволі практичною є класифікація музеїв за їхнім архітектурно-функціональним ансамблем. Зокрема, за цим класифікаційним критерієм виділяють такі види музеїв:

замки-музеї;
палаци-музеї;
музеї-садиби;
будинки-музеї;
музеї-квартири;
музеї-монастирі;
музеї-храми;
музеї-цвинтарі;
музеї-підприємства (заводи, фабрики, вокзали, поштові станції тощо);
музеї-майстерні;
музеї-кав´ярні (паби, винні підвали та ін.);
музеї-кораблі тощо.

Замки-музеї та палаци-музеї – це поширені види ансамблевих музеїв України, що створюються шляхом музеєфікації фортифікаційного, стильово-архітектурного, інтер´єрного, ландшафтного та археологічного комплексу замків чи палаців.

Названі види музеїв дещо відрізняються за своїм профілем. Замки-музеї України відносять здебільшого до музеїв-заповідників та археологічних музеїв. Такими, для прикладу, є профілі Хотинської, Судацької й Аккерманської фортець, Луцького й Меджибізького замків. Утім найвеличніші замкові ансамблі нашої країни – це історико-художні музеї та комплексні музеї з надзвичайно багатими та різнотематичними експозиціями. Еталоном вітчизняного історико-художнього замку-музею є Олеський замок на Львівщині, що функціонує як філіал Львівської галереї мистецтв.

Таким же критерієм комплексного замку-музею є Кам´янець-Подільська фортеця з її археологічною, подійно-історичною та етнографічною експозиціями.

Палаци-музеї за профілем, як правило, належать до історико-художніх музеїв. Вони експонують багаті колекції образотворчого і прикладного мистецтва, а також музеєфіковане середовище: синтез палацової архітектури й садово-паркового мистецтва палацового ансамблю. Кращими палацами-музеями України нині є Алупкінський, Масандрівський (рис. 1.14) та Лівадійський (у Криму), Підгорецький (на Львівщині), Палац гетьмана Кирила Розумовського (1799 –1803 pp.) у Батурині та палац Ґалаґанів у с. Сокиринці (Чернігівська область) тощо.

Нині замки й палаци-музеї – це комерційно найуспішніші й найпопулярніші об´єкти як внутрішнього, так і міжнародного туризму. Але, як не парадоксально, близько сотні українських замків та палаців досі перебувають у вкрай занедбаному стані й проблема їхньої музеєфікації залишається гостро актуальною [41].

Музеї-садиби – це найпоширеніший вид ансамблевих музеїв України. Вони створюються шляхом музеєфікації архітектурного, інтер´єрного, ландшафтного і господарського комплексу садиб. їх можна віднести до групи комплексних музеїв, адже музейне середовище охоплює і предметно-меморіальну палітру рухомих експонатів садиби, і її інтер´єри, екстер´єри та нерухомі експонати, і навколишній ландшафт з його біотичними складовими.

Усередині садиби відтворюється обстановка житлового будинку і створюються історико-біографічні експозиції, що знайомлять відвідувачів із життям та творчістю видатної особистості, яка тут колись жила. Прагнення представити садибу в її цілісності ставить перед музейними працівниками завдання: відновити сад, подвір´я, надвірні прибудови, малі архітектурні форми та ін. Нерідко до складу території музею-садиби включаються прилеглі природні ландшафти, історично пов´язані із цією садибою.

Характерними прикладами цього виду музеїв в Україні є музеї-садиби Маркіяна Шашкевича у Підлиссі Львівської області, Михайла Грушевського у Криворівні Івано-Франківської області, Ольги Кобилянської у Димці Чернівецької області, садиба Лизогубів (XVII –XIX ст.) у Седневі Чернігівської області та ін.

Будинки-музеї – це поширений вид ансамблево-меморіальних музеїв, споріднених із музеями-садибами. Основна відмінність цих видів полягає в тому, що садиба охоплює прилеглу територію (освоєну, окультурену природну) і зазвичай облаштована відповідно до сільських територій. Натомість, будинок-музей тяжіє до міського ландшафту й переважно обмежується архітектурним ансамблем споруди. Окремим підвидом є подійні будинки-музеї, тобто музеї споруд, у стінах яких відбувалися визначні історичні подїї, "творилася історія". Серед характерних музеїв цього виду згадаємо, для прикладу, літературні будинки-музеї М. Волошина в смт Коктебелі, Лесі Українки та О. Чехова в Ялті, Музей-оселю родини Івана Франка у Калуші та оригінальний за своєю суттю Будинок-музей кінофільму "Тіні забутих предків" у смт Верховина Івано-Франківської області.

У західному музеєзнавстві розрізняють меморіальні будинки-музеї і будинки-музеї, що репрезентують типові побут і мистецтво визначеної епохи. В Україні будинки-музеї другого підвиду відносять до музеїв історико-побутового профілю.

Музеї-квартири – це вид меморіальних музеїв, що створюються шляхом музеєфікації окремих квартир, у яких жили видатні діячі культури, освіти, науки кінця XIX –XX ст., і присвячені їхньому життю й діяльності. Як й у будинках- музеях, у музеях-квартирах зберігається автентична обстановка з максимальним залученням справжніх меморіальних експонатів і дуже обережним включенням типологічних предметів, а ансамблева експозиція доповнюється тематичною, присвяченою життєвому і творчому шляху визначної особи. Характерним взірцем такого виду музеїв є квартира-музей О. Гончара у Києві.

При значній обмеженості меморіальних речей і достовірних свідчень у музеї-квартирі інколи створюється образна експозиція, покликана художніми засобами зобразити творчий портрет відомої особистості.

Музеї-квартири зіштовхуються з низкою експозиційних та екскурсійних труднощів, пов´язаних з обмеженою музейною площею та відсутністю достатнього місця для фондів, зон прийому відвідувачів і службових кімнат для співробітників. Часто музеї-квартири є філіями інших музеїв, що до певної міри дає змогу вирішити проблеми адміністративного характеру та фондосховищної діяльності. Що ж до організації екскурсійного потоку, то, виходячи з можливостей, квартиру намагаються зробити прохідною (із кільцевим маршрутом руху) та віддають перевагу обслуговуванню екскурсантів-індивідуалів і малих екскурсійних груп.

Музеї-монастирі – це поширений вид ансамблевих музеїв України, створених шляхом музеєфікації архітектурних ансамблів монастирів. За профілями їх відносять до історико-архітектурних чи художніх музеїв. У музеї-монастирі головними об´єктами збереження й експонування є матеріальна і духовна спадщина монастиря, а також представлена у збірках музею і зв´язана з діяльністю цього монастирем палітра рухомих і нерухомих пам´яток історико-культурної спадщини.

Українським монастирям риси "протомузейності" були притаманні ще від доби Київської Русі. Уже в ті часи у монастирських колекціях концентрувалися рідкісні рукописи та твори сакрального мистецтва, духовні реліквії, пов´язані з іменами святих, меморіальні предмети, твори народно-ужиткового мистецтва. Українські монастирі в усі часи виконували функцію плекання національної історико-культурної спадщини. І лише в першій третині XX ст. після окупації Української республіки більшовицькою Росією та з настанням доби комуністичного нігілізму й сталінського тоталітаризму більшість українських монастирів (окрім західноукраїнських) були розграбовані й закриті, а монастирські ансамблі фізично знищувалися чи перетворювались у склади, фабрики та в´язниці.

Сьогодні як об´єкт музеєфікації розглядається не лише ансамбль монастиря, але й саме історико-культурне середовище та історичні форми людської діяльності. Тому стосунки між музейною адміністрацією та Церквою (чернечою спільнотою) повинні ґрунтуватися на принципах взаємодоповнюючого співіснування. Таке співіснування на основі взаємних інтересів збереження історико-культурної цінності пам´яток допускає часткове повернення окремим об´єктам їхніх споконвічних функцій, що не суперечать вимогам схоронності спадщини.

До визначних музеїв-монастирів України відносять ансамблі Києво-Печерської лаври, Почаївської лаври, Святогірської лаври, Троїце-Іллінського монастиря, Унівського монастиря, Манявського скиту (рис. 1.15) та ін. [41].

Музеї-храми – це зникаючий в Україні вид ансамблевих музеїв, які дісталися нам у спадок від комуністичної доби з її гонінням Церкви й цинічного атеїстичного "викривання" релігії як "опіуму для народу". Цей вид музеїв почав з´являтися в нашій країні після її окупації більшовицькою Росією в умовах поширення масового фізичного нищення комуністами церков. Для того щоб врятувати від руйнації найвидатніші храми, освічені діячі того часу робили все можливе, відстоюючи тезу про організацію у храмах музеїв історії та "наукового" атеїзму. До 1970-х років включно музеєфікація храмів була єдиноможливою в умовах соціалізму формою збереження національної культової спадщини. З 1990 р. триває зворотний процес повернення Церкві храмів – переведення із них музейних експозицій та фондів в інші приміщення. Однак поняття музей-храм не зникає і нині визнається прогресивною формою збереження національної сакрально-мистецької спадщини.

У XXI ст. музеєм-храмом прийнято вважати музеєфіковану пам´ятку, в якій засоби музейної інтерпретації спрямовані на розкриття сторінок історії та суспільного й мистецького значення цієї пам´ятки.

Характер експозиції в музеї-храмі визначається ступенем схоронності пам´ятки. При низькому рівні схоронності проводяться часткові реставраційні роботи, спрямовані на часткове відтворення автентичних рис інтер´єру, на доповнення до них створюється типологічна експозиція храмового інтер´єру визначеної історичної епохи. Національним еталоном такого підвиду музею-храму є столичний Софійський собор доби Київської Русі (рис. 1.16).

У повністю відбудованих музеях-храмах максимально зберігаються риси справжнього інтер´єру, що доповнюється інсталяціями меморіальних пам´яток та інформацією про

історію храму, його художні особливості, етапи реставрації тощо. Одним з прикладів такого відбудованого музею-храму є Володимирський собор у Херсонесі (Севастополь) (рис. 1.17). Наприкінці XX ст. він з´явився як копія храму, що існував на цьому місці раніше й увічнював собою пам´ять про історичну подію охрещення київського князя Володимира.

Статус музеїв-храмів в Україні набувають більшість дерев´яних церков XVII –XIX ст. Музей дерев´яної архітектури – церква Святого Духа в Рогатині Івано-Франківської області, храм-музей – церква Вознесіння Господнього у Чорткові на Тернопільщині (рис. 1.18), церква св. Миколая у Вінниці, пам´ятка народної архітектури 1746 р.

Музеї-кладовища – це поширений різновид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації меморіально-ландшафтного середовища з метою відтворення, збереження та розкриття його історико-культурної цінності як пам´ятки історії. За профілем їх відносять до меморіальних музеїв. У музеї-кладовищі головними об´єктами збереження й експонування є меморіальні погребальні ансамблі як місце успіння визначних суспільних діячів минулого та як високохудожні пам´ятки мистецтва. В Україні й у багатьох інших країнах Європи та США такими музеями є єврейські кладовища XVII – початку XX ст. Серед визначних українських музеїв цього типу згадаємо Лук´янівське й Байкове кладовища в Києві та Личаківський цвинтар у Львові.

Музеї-підприємства – це вид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації промислового підприємства з метою збереження і розкриття його історико-культурної

цінності як пам´ятки історії промисловості, науки і техніки. За профілями вони належать до групи науково-технічних музеїв. У музеї-заводі, музеї-фабриці головними об´єктами збереження й експонування є ансамбль інженерних механізмів та технологічних ліній, що уособлюють і характеризують історію науково-технічного прогресу і розвитку промисловості. В Україні такий вид музеїв поодинокий, більш поширеною в нашій країні формою промислової музеєфікації є облаштування в окремих приміщеннях діючого підприємства його старих виробничих ліній і механізмів та експонатів, які знайомлять зі сторінками історії та видатними працівниками цього підприємства.

Характерним прикладом українського музею-підприємства є перший в державі Музей пивоваріння, відкритий у жовтні 2005 р. в одній із найстаріших броварень України і Європи – "Львівській пивоварні". Для облаштування Музею пивоваріння на підприємстві спеціально реконструювали історичні приміщення пивоварні XIX – початку XX ст.

Самостійними підвидами музеїв-підприємств є музеєфіковані установи окремих галузей транспорту (напр., залізничні вокзали), зв´язку (поштові станції), сервісу (напр., музей-банк).

Одним з найцікавіших та туристично найвідвідуваніших сервісних музеїв нашої країни є Львівський музей-аптека "Під чорним орлом" (вул. Друкарська, 2), який діє як звичайна аптека і в той же час є справжньою технологічною скарбницею, що знайомить відвідувачів з історією розвитку фармації у Європі й в Україні (рис. 1.19) (одна з кімнаток цього музею відтворює інтер´єр львівського фармацевта-алхіміка XVIII ст.)

Музеї-майстерні – це спільна назва двох подібних за змістом і принципами музеєфікації підвидів ансамблевих музеїв:

а) персоніфікованих музеїв-майстерень видатних митців (за профілем відносять до меморіальних);

б) типологічних музеїв-майстерень людських ремесел (за профілем належать до етнографічних).

Меморіальний (персоніфікований) музей-майстерня створюється шляхом музеєфікації майстерні видатного художника, композитора, скульптора, майстра народно-ужиткового мистецтва, котрий знайомить з робочою обстановкою, в якій протікала його творча діяльність, дозволяє простежити основні етапи творчого шляху митця та розкриває особливості і секрети його творчості. У меморіальному музеї-майстерні зберігаються та експонуються доробок митця, його незакінчені роботи, створюються історико-біографічні експозиції. Взірцем такого виду музеїв в Україні є Музей Івана Георга Пінзеля у Львові, де зібрано унікальні барокові дерев´яні скульптурні шедеври цього всесвітньо відомого українського майстра XVIII ст.

Типологічний музей-майстерня створюється шляхом об´єднання музею та ремісничої майстерні й відтворення робочої обстановки, стародавніх верстатів, механізмів і технологій народних промислів: гончарства, ткацтва, ковальства, різьблення по дереву, лозоплетіння, вишивки, писанкарства, виготовлення іграшки тощо.

Нерідко це так звані живі музеї – особистість народного майстра, який займається улюбленим ремеслом, представляє головний інтерес для туристів і виступає як чільний експозиційний об´єкт музеєфікованого ансамблю майстерні. В українських музеях-майстернях народних ремесел туристи зазвичай мають можливість пізнавати сам процес творчої праці майстра, виготовити виріб своїми руками (або взяти активну участь у його створенні), також, як правило, вироби народних умільців у таких майстернях не лише експонуються, а й продаються туристам.

Характерні атракційні музеї-майстерні народних промислів діють у Закарпатті: Кузня-музей "Гамора" в с. Лисичевому Іршавського району, Музей ткацтва у с. Великі Береги Берегівського району, музей-агрооселя "Хата Савки" на Слобожанщині (рис. 1.20).

Музеі-кав´ярні (паби, трактири, корчми, винні підвали та ін.) – це дуже поширений у країнах Європи вид ансамблевих музеїв, створених шляхом часткової музеєфікації історичного дизайнерсько-побутового середовища та його старожитньо-меморіальних елементів з метою відтворення та збереження традиційного ансамблю й самої атмосфери "старих добрих часів". Експозиція цих музеїв покликана розкривати історико-культурну цінність того чи іншого закладу як пам´ятки історії й діючої туристичної атракції. Характерним прикладом такого є музей-корчма "Гражда" у Трускавці (рис. 1.21). За профілем їх можна віднести і до меморіальних, і до етнографічних, і до галузевих музеїв.

У музеї-кав´ярні чи пабі головним об´єктом збереження й експонування є ексклюзивна старожитня атмосфера сервісу. За кордоном такі музеї є одними з найпопулярніших місць для туристів. Так, для прикладу, у Німеччині працює понад 80 пивних музеїв, в Австрії – 10, Бельгії та Чехії – по 15 музеїв-пабів. Щодо нашої країни, то музеї цього виду тяжіють до її західних областей, де непоодиноко збереглися традиції гостьового сервісу періоду кінця XIX – першої половини XX ст. (епоха Австро-Угорської імперії, чехословацького та польського врядування).

Втім оригінальні ансамблеві музеї-кав´ярні мають здатність "виникати" і без будь-яких історико-матеріальних передумов. Переконливий приклад організації такого принципово нового музею-атракції – Музей гумору "Деца у нотаря" в Ужгороді (вул. Гагаріна, 98).

У корчмі-музеї "Деца у нотаря" (рис. 1.22) зібрані й експонуються коштовні "перли" українського гумору. Тут хочеться від душі реготати з усього, що потрапляє на очі. Відразу при вході туристів зустрічає вивіска закладу, яка сповіщає про те, що "Деца" – це історична пам´ятка, яка охороняється п´яницями й законом. У закладі є діюча модель національного бюджету країни у формі старого дірявого відра, Історичний підвал та Троянська колиба, "Циганський бароНметр", одна з нижніх поділок котрого сповіщає: "Мотуз двоїться – вам уже добре і без погоди".

Найбільш шанована місцевими п´яничками частина музею-корчми – підвал, нижня меморіальна табличка на якому повідомляє: "Пам´ятка історії. У цьому підвалі в березні 1913 р. В. І. Ульянов (Ленін) разом з Іннесою Арманд ховалися від переслідування Н. К. Крупської. Охороняється комуністами. Пошкодження карається законом", а верхня доповнює: "Рішенням Квітневого (1985 р.) Пленуму ЦК КПРС цей меморіальний підвал включено у Продовольчу програму партії для збереження партійної "капусти" і "зелені".

У корчмі гостей чекає таке розмаїття закарпатських вин, що на виході мимоволі доводиться замовляти собі в тутешнього нотаря (нотаріуса) посвідчення П´яного водія, чинне для працівників ДАІ на всіх дорогах Ужгорода. Поряд з корчмою розбито Найвеселіший цвинтар в Україні. Тут увіковічнена пам´ять про малого, великого та дуже невідомого п´яниць, правдивого журналіста, клієнта, котрий втікав не розрахувавшись і помер від сорому, вірну вдову, яка зрадила тільки один раз, тощо. Окремі таблички повідомляють охочим відвідувачам, що вільні місця на цвинтарі ще є.

Окремим підвидом такої групи музеїв є винні музеї (музеї – дегустаційні зали). Лише у Франції їх налічується понад 300. Найвідоміші в Україні музеї – дегустаційні зали діють у Криму (смт Масандра, Алупка, смт Коктебель та ін.) та на Закарпатті (смт Середнє, Ужгород, Берегове).

Музеї-кораблі – це вид ансамблевих музеїв, створених шляхом музеєфікації суден із визначною історією з метою збереження й популяризації їхнього значення як пам´ятки історії, науки і техніки. Як правило, у музеї перетворюють військові кораблі, що пройшли славетний бойовий шлях і є меморіальними уособленнями величі нації. За профілем ці музеї відносять до воєнно-історичних. Поряд з цим, будь-який корабель представляє для відвідувачів інтерес як інженерно-технічна пам´ятка суднобудування і тому має підстави вважатися також науково-технічним музеєм.

Побудова експозиції музеїв проходить у двох площинах: по-перше, відвідувачів знайомлять із зовнішньою будовою та озброєнням корабля, по-друге, його внутрішні приміщення облаштовують в експозиційні зали, що знайомлять з подіями бойової історії судна, його командою, умовами їхнього життя й служби. При цьому частина приміщень залишаються в недоторканному вигляді чи обладнуються ансамблевими експозиціями (каюти, камбуз, науково-дослідні лабораторії тощо), що дають уявлення про технічні пристрої корабля і життя його екіпажу, інша частина приміщень переобладнується під історичні і тематичні експозиції.

Найвідвідуванішим музеєм-кораблем світу вважається російський крейсер "Аврора" (філія Центрального військово-морського музею Санкт-Петербурга), що брав участь у російсько-японській війні, більшовицькій революції, Першій та Другій світових війнах. За час його існування як музею (1956 –2006 pp.), відповідно до статистики, "Аврору" відвідали понад два мільйони російських та іноземних туристів [66].

Всесвітню туристичну популярність має російський Музей Світового океану в Калінінграді. Тут туристи можуть відвідати корабель "Витязь" – одне з технічно найоснащеніших науково-дослідних суден світу, справжній музей наукових технологій дослідження загадок Світового океану. Серед експонатів цього музею незмінну популярність серед туристів мають також музеєфіковані корабель "Космонавт Пацаєв" з унікальним устаткуванням радянської оборонно-космічної програми та бойовий підводний човен "Б-413".

Класифікаційний перелік об´єктів-музеїв залишається відкритим. Його можна доповнювати десятками інших видів музеїв. Скажімо, до таких нових об´єктів можна віднести нещодавно організований Музей-школу імені Т. Кисілевського у с. Ільці Верховинського району Івано-Франківської області, "Глобус" – шекспірівський музей-театр XVI ст. у Лондоні тощо.