Культурологія

Культурогенез як процес "випадіння людини з природного простору

Особистісна "самість" (тобто усвідомлення людиною свого "Я", своєї суб´єктності) почала утворюватись у результаті розведення перцептивних вражень і їх спонтанних екзистенційних переживань, тобто розділення сенсорного, чуттєвого сприйняття зовнішнього світу і внутрішніх реакцій на ці подразнення у вигляді думки, усвідомлення.

Інакше кажучи, в якийсь момент людина почала не прос-> то відчувати й переживати голод, а усвідомлювати, що це саме вона голодна, не просто відчувати й переживати холод, а усвідомлювати, що це їй холодно. Своєю щойно набутою здатністю до думки, до усвідомлення людина ніби дистанцію велася від свого ж чуттєвого зв´язку з зовнішнім світом, набуваючи вміння подивитися на цей світ ніби ззовні, зі сторони. Це знаменувало розрив природного континууму, природної безперервності й недиск-ретності: в єдиному й цілісному Універсумі з´явилося дещо окреме, виділене і дещо інше. Таким шляхом була утворена первинна культурна опозиція (протиставлення) "Я - інше" ("Я" - "не Я"). Ця опозиція як така і стала причиною та своєрідним місцем розриву недискретного, безперервного природного космосу, початком зародження первинних культурних смислів.

Інструментом творення смислового культурного простору стала людська мова - раціональна знакова система, якою і створюється культура як модель, схема буття.

"Випадіння" людини (звісно, поступове і завжди неповне) з потоку космічних і біологічних ритмів, яке сталося внаслідок формування первинної опозиції, первинного культурного смислу, можна співвіднести із філософською категорією відчуження.

До речі, в релігії цей процес "випадіння", виходу людини з природної цілісності описується в поняттях "відпадіння людини від Бога". Причому таке трактування джерел людської історії є характерним не тільки для іудаїзму або християнства, а й для багатьох інших релігій, наприклад індуїзму.

Процес виділення (відчуження, "випадіння") людини з природи супроводжувався втратою нею інстинктів, цього природного механізму керування поведінкою живих істот. Разом із пізнанням, початком розуміння людина отримала і незнання як таке. Так само, як усвідомлення свого "Я" фактично означає і усвідомлення "не Я", щонайменше "знання" вже автоматично передбачає появу "не знання". Іншими словами, почавши вперше пізнавати природу, людина водночас уперше почала і не знати її, тобто втрачати безпомилкові інстинктивні відчуття подій і процесів, простору і часу. Прірва відчуження сприймалася, природним чином, як дещо дискомфортне і потребувала подолання. Своєрідними інструментами подолання цього відчуження стали породжені тією ж людською самістю воля і вибір.

Тварини не приречені "вибирати" в людському розумінні, оскільки ними керує (можна сказати: за них обирає) безособовий природний закон, що діє через імперативні імпульси зовнішніх щодо індивіда інстинктивних програм. Тварини нічого не "знають", але це означає і те, що для них не існує проблеми "незнання". Людина ж, з випадінням з природного континууму й отриманням свого "Я", виявилася приреченою на вибір. їй треба було навчитись самій обирати якийсь варіант із невідомого майбутнього: в який бік іти; чи можна це їсти; як краще облаштувати місце для ночівлі і т.д. Щоправда, слід ураховувати, що сегмент дійсного індивідуального вибору з розвитком культурного простору дуже значною мірою починає обмежуватись горизонтом традиції (в найширшому форматі цього поняття - тобто традицій не тільки побутової поведінки, а й морально-правових, наукових, світоглядних тощо). Але при цьому самі традиції цілком можна розуміти як результат надіндивідуального, колективного культурного вибору певної людської спільноти.

Людський вибір, який, власне, завжди є вибором майбутнього (чи то найближчої миті, чи подальшого часу), разом з тим становить і інтенцію злиття з іншим, з тим простором і часом, що не є людським "Я", де людини ніколи немає. Вибір у даному контексті диктується прагненням подолати розрив природного континууму. Власне, через вибір, проведений шляхом проекції психічних інтенцій на окремий феномен зовнішнього світу, досягається ситуативне зняття опозиційності, суб´єктно-об´єктних відносин та, зрештою, практичне (хоча й завжди тільки ситуативне, фрагментарне) подолання відчуження. В результаті вибору людська "самість" інтенційно з´єднується з "іншим" і опановує його. Іншими словами, обираючи або приймаючи рішення, людина тим самим ніби "закидає" своє "Я" в те "інше" майбутнє. Воля в процесі вибору є психологічним інструментом.

Однак діалектика вибору полягає в тому, що його реалізація, яка є спорідню вальною концентрацією на певному окремому фрагменті буття, своєрідною партиси-пацією, відкидає тим самим (принаймні на даний хронологічний момент) усі інші потенційні можливості інтенційного зближення і злиття "Я" та "іншого". Знімаючи ситуативне відчуження, долаючи опозиційну прірву в певній точці, вибір поглиблює опозиційне напруження в інших місцях, об´єктивно розширюючи і горизонт відчуженості. Звідси причини того характерного відчуття вибору як приреченості, тягаря, важкості, джерела душевних колізій, які пронизують усю людську історію. Можна згадати і характерне прагнення мас перекласти вибір (і відповідальність) на соціального лідера (вождя, фюрера і т.п.), харизматичний авторитет (пророка, героя та ін.) або хоча б скромно поступитися правом (або обов´язком?) індивідуального вибору колективно виробленій традиції.

Отже, культура є виявом і результатом своєрідної автономності, відокремленості людини відносно безособової природи та її законів. Перший момент цієї автономності збігається з початком культурогенезу, а її розвиток і поглиблення супроводжують історію культури до сьогодні. Причому сегмент "водіння і вибору" фактично відповідає за своїм розміром і місце розташуванням сегментові розриву, втрати інстинктивних природних програм. Тобто людина обирає будь-що тільки в межах культурного простору. На первинній стадії культурної історії цей сегмент заміни природних програм вибором був ще мінімальним. Більша частина життя первісної людини перебувала в природному континуумі з його безперервністю, взаємопов´язаністю, в тому числі й принциповою неподільністю на відоме і невідоме. Первісна людина ще не усвідомлювала себе повноцінним суб´єктом своїх думок і дій. Дехто з сучасних науковців уважає, що ще в епоху давніх цивілізацій людина могла немовби чути голоси (так їй могло здаватися) якихось, за сучасною термінологією, "надприродних" (насправді ж якраз принципово природних) сил, які керували її діями і давали розуміння принципів Універсуму. Тобто давня людина, яка була ще не дуже віддаленою від природи, істину "відчувала" майже інстинктивно, а потім переводила ці близькі до інстинкту відчуття у форми раціонального мислення і мовного викладення. Можливо, вражаючі нас здобутки і знання прадавніх культур можуть бути пояснені саме таким чином. Безперечно, що і феномен інтуїції сучасної людини також може бути проаналізований у руслі проблематики культурогенезу.

Першим виявом самосвідомості людини, як уже говорилося, виступила метаопозиція "Я - інше". Здійснюючи надалі вибір певного просторово-часового фрагмента буття (цей фрагмент, власне, самою людиною і відділяється від континууму, твориться її свідомістю як окремість, "усвідомлюється"), людина тим самим ситуативно (фрагментарно) долає породжене відчуження. Однак кожен такий вибір збільшує відчуження лоза межами даного ситуативного з´єднання, оскільки все "інше" (тепер уже "інше" не тільки відносно людського "Я", а й відносно зробленого людиною вибору) стає ще більш чужим для неї - стає не обраним, не зближеним, не можливим, принаймні на даний хронологічний момент. Інакше кажучи, кожен зроблений вибір ставить людину перед ще масштабнішим опозиційно-смисловим полем, нарощуючи тим самим феноменальний простір культури. Простір смислів і є, власне, простором культури. Саме розгортання смислового простору опозицій уможливлює перебування людини в дуалізованому культурному світі та перманентну адаптацію у цьому конфліктному середовищі.

Метаопозиція "Я - інше" знаменувала своєю появою виділення суб´єктної людської свідомості із природного континууму і початок культурогенезу, тобто розгортання людського мислення і культурного простору смислів. Вона започаткувала культурний розрив загального буттєвого зв´язку всього з усім - зв´язку, що є природним законом, у своєму роді аналогічним до загального гравітаційного зв´язку матеріальних тіл. Надалі первинна мета опозиція "Я - інше" набула значення своєрідного апріорного конструктивного принципу (або зразка) всього культурного смислотворення.