Історія зарубіжної літератури XX століття

5. Загальна характеристика життя і творчості С. Беккета

Великим метром модернізму, співцем розпаду й занепаду, прихильником огульного заперечення, який знищуючи в собі останні рештки людяності, заходився блюзнірським сміхом, став Семюель Беккет. У галузі літератури абсурду цей ірландський драматург посів чи не одне із перших місць. Доказом цього стало те, що С. Беккет назавжди увінчаний славою, Нобелівська премія 1969 року - кращий тому доказ.

Про відлюдкуватість самого С. Беккета ходили легенди. Він народився в Дубліні 13 квітня 1906 року в заможній протестантській родині, дитинство провів щасливо, хоча, за його власним виразом, "ніколи не мав таланту до щастя". Ного пращури, французькі гугеноти, ще в XVII столітті прибули до Ірландії з надією на краще життя і відносну свободу та спокій. Хоча сам С. Беккет був далеким від ідеалів пращурів, він не прийшов родинні релігійні нахили і тим самим порушив цілком свідомо родинні звичаї: "Моїм батькам віра нічого не дала. У скрутні і тяжкі хвилини вона коштувала не більше, ніж звичайна шкільна форма". Цей протест став помітним і в ньому крився своєрідність таланту драматурга.

Після навчання у престижній школі чотирнадцятирічний Семюел вступив до престижного єзуїтського Трініті-коледжу, де у свій час навчалися Джонатан Свіфт і Оскар Уайльд. Отримавши диплом, два роки займався викладацькою діяльністю у Белфасті, а у 1928 році поїхав до Парижа. Повернувшись згодом на батьківщину, викладав французьку мову і розпочав літературні вправи. Перші твори були наслідком захоплення талантом Джойса, з яким Беккет заприятелював, коли перебував у Парижі, де оселився напередодні Другої світової війни. Саме Джойс допоміг йому знайти свій моральний і художній ідеал: "Він допоміг мені зрозуміти справжнє призначення художника".

Драматурга майже все життя переповнювало почуття самотності, і тоді він ховався від спліну або у робочому кабінеті, або у подорожах. Література завжди посідала перше місце у житті митця. Писав вірші, поеми, есе про Пруста і Джойса, опублікував збірку оповідань, проте вони не мали тоді великого успіху у критиків і читачів. У 1938 році письменник написав роман "Мерфі", який відхилило 42 видавництва. Після цього він прийняв рішення покинути Ірландію і оселився у Парижі.

У роки Другої світової війни брав активну участь у русі Опору, за що одержав кілька бойових орденів. Після звільнення Парижа митець знову повернувся до літературних занять. Настав найплідніший період у його творчості: "Усі мої речі я написав за досить короткий строк, між 1946 і 1950 роками. Після того, по-моєму, нічого цінного не було", - згадував Беккет.

Звертаючись до його творів, не складно помітити, що автор не з тих, хто квапився будь-що догодити читачам. Говорячи про "варті уваги речі", він мав на увазі новели "Вигнанець", "Перша любов", романи "Мерсьє і Кам´є", "Мерфі" і звичайно драму "Чекаючи на Годо", яка і принесла авторові славу. Драма стала сходинкою на вершину Олімпу театрального мистецтва, де на Беккета чекала Нобелівська премія.

Світ, що створив автор у п´єсі "Чекаючи на Годо", не вважався адекватним відображенням реальності, але він і не був фантастичним, повністю вигаданим, адже деталі ледве не натуралістично копіювали світ, у якому ми жилит. її магічний вплив складно спіймати одразу, для цього слід перевести кожну дію і слово на мову символів, і тільки тоді стала трохи яснішою думка автора. Проте і після цього залишився великий простір для якогось певного тлумачення. Не випадково сам драматург категорично відмовився пояснювати прихований зміст твору.

П´єса була поставлена в 1953 році на паризькій сцені театру "Бабілон". Вперше її опублікував у 1966 році журнал "Всесвіт". Понад сорок років вона інтригувала своїх глядачів. Дехто вбачав у ній реквієм по людству, інші - алегорію особистості, яка жила в суботу після Страсної п´ятниці і ще не знала, чи справдиться її надія, чи відбудеться в неділю обіцяне воскресіння.

Зовні ж п´єсу можна охарактеризувати як інтермедію для двох клоунів, які заповнили паузу перед появою головного героя, який, проте, так і не з´явився. У своєму "Годо" Беккет, здається, насміявся з усіх непорушних театральних канонів:

♦ наявність конфлікту та його розв´язка;

♦ боротьба чітко окреслених характерів та ідей;

♦ розподіл на "добро" і "зло".

У творі можна знайти деякі аспекти "комедії дель арте" - як частини італійського ренесансного театру:

♦ віртуозна імпровізація та нехтування писаним текстом;

♦ у центрі уваги не стільки зміст, скільки жести та міміка;

♦ притаманний дух позачасовості;

♦ відсутність історизму;

♦ персонажі - фіксовані типи.

Фабула п´єси досить проста. Упродовж усього твору двоє безпритульних злидарів - Естрагон і Владімір - чекали на загадкового пана Годо. Він ще вчора через свого посланця - боязкого хлопчика - пообіцяв їм прийти. Естрагон і Владімір - представники "всякого людства", що незважаючи на всі злидні, біди, невезіння, ще не втратили надію, проте були пасивними, не робили нічого для того, щоб наблизити зустріч з отим таємничим "Годо". Хто був насправді Годо - нам невідомо, не знали цього і герої твору. Можливо ім´я означало якесь божество (від англійського): "Чекаючи на Годо - чекаючи на Бога, на порятунок і спасіння". Замість Годо безпритульні зустрілися з Поццо та його затурканим слугою Лакі, який ніс валізу з піском. Поццо за задумом драматурга, став представником можновладців, котрі тримали на мотузці Лакі-політиків. Саме такі люди за часів "холодної війни" ледве не штовхнули людство у прірву пекельної атомної бійні, а валіза з піском нагадувала оманливі обіцянки, якими користувалися політики, запаморочуючи голови всілякими гаслами і сіючи національну ворожнечу.

Естрагон і Владімір у відчаї, вони розуміли, що світ належав "Поццо", для яких "Лакі" "...колись були - блазні, а тепер - тяглуї". Поццо зловтішно наголошував: "Краса - благодать, істина - благодать. Хіба я міг осягнути таке! От я і взяв собі тяглуя". Після таких слів, зрозумівши безвихідь свого становища, злидарі хотіли повіситися. Світ абсурдний, немов малюнки на воді, його неможливо конкретизувати і точно визначити координати. Виникло питання, чи був світ той взагалі, і нічого, окрім єдиного самотнього дерева, на якому збиралися повіситися герої п´єси, у ньому не було. Проте автор вчасно зупинив героїв.

Наступного дня вони знову побачили своїх учорашніх знайомих тільки в зовсім іншій подобі. Поццо з володаря-бандита перетворився на немічного та сліпого каліку, а Лакі втратив мову. Коли ця пара зникла, знову з´явився хлопчик, щоб сповістити: "Сьогодні пана Годо не буде, але він неодмінно прийде завтра". Герої хотіли піти геть, але так і не йшли, так і не рухалися. Ремарка "Вони не рухаються" - ніби вирок людству, яке виправити неможливо. С. Беккет застерігав: втрата духовних цінностей, втрата віри в можливості людини, у справедливість, атеїстичний дурман, байдужість - усе це може обернутися катастрофою, тотальною загибеллю.

Автор розраховував на читача неупередженого і відкритого, здатного сказати про себе: я - лише гумористичний персонаж, - лише після цього зробити другий крок і з повним правом ствердити: я - людина. Робив він його досить дотепно і оригінально, через ексцентрику і парадокси, очуднюючи й осміюючи найбуденніші явища. Беккет вільно й дуже вправно користувався усіма комедійними засобами - від гіперболи і бездоганного пародіювання до архіреалістичної деталізації, маючи на меті - дослідження людини, яка опинилася у метафізичній пустелі сам на сам із небуттям та порожнечею. Закинувши своїх героїв у країну присмерку й непевності, автор не позбавив їх свободи вибору. Персонажі С. Беккета потерпали не від "жахливих умов", не від рабства і безнадії, в які їх занурив автор, а від тягаря свободи. Драматургові вдалося відтворити силове поле вибору, який змогли і повинні зробити його персонажі.

Чорний гумор Беккета, безумовно, став свідченням безпорадності перед катастрофами XX століття та захисною реакцією проти страху смерті. "Школою" такого гумору були, зокрема, відомі ірландські поминки, з їх співами, танцями та грубими розвагами у присутності покійника. В основі як змісту, так і форми лежав парадокс. За Гегелем, у справжньому мистецькому творі зміст і форма тотожні, зміст - це лише перехід змісту у форму. С. Беккет творив з постійним усвідомленням цього руху. Значення походило від самої форми, а оскільки парадокс став головною стру-ктуруючою одиницею в його творах, ми можемо мати багато прочитань його тексту. їхня парадоксальна природа зумовила відкритість, тож їх можна інтерпретувати на власний розсуд.

Сам же Беккет не дав інтерпретацій: "Якби я знає, що це означало, я б сказав це в п´єсі". Його цікавили тонкощі форми та механізм утворення значення в мові: "Про зміст немає мови, велика чіткість твору й намагання зберігати форму якомога щільнішою захоплюють самі по собі". Те, що тримало форму якомога щільнішою, - це і була логіка парадоксу. Вона зумовила всі структурні й семантичні одиниці Беккетових творів, від мови до персонажів, які були теж суперечливими та такими, що доповнювали один одного.

Майже всі персонажі автора, який не тільки залишив Ірландію, а й покинув писати англійською мовою, мали, ірландські прізвища. "Сміх та сльози, - говорив він, - ось що для мене гельська культура". Незважаючи на клоунаду Беккета називали письменником для філософів, письменником песимістичного спрямування. Думаємо, що драматург мусив бути песимістом в інтересах людини, бо наважився працювати виключно в негативній зоні людського досвіду.

Вироблений ним стиль вражав простотою лексики та синтаксису, частими повторами, суворим, але потужним ритмом. Драматург невблаганно вилучив усе, що не було йому конче потрібним, з кожного слова відтискав максимум значення, а із кожної фрази - максимум інформації. Тому на перший погляд абсурдні думки і абсурдні слова персонажів твору виявилися не такими вже й безглуздими. Деякі фрази можна навіть назвати афористичними, наприклад: "Кричить на черевик, хоча винна його нога", "Чи не ліпше кожному з нас піти власним шляхом?", "Усі змінюються, усі, крім нас", "Думати - то ще не найгірше зло", "Ми народжуємося на світ божевільними. Дехто такими і лишається", "Сліпі часу не відчувають", "Чи я спав, поки інші страждали".

С. Беккет - представник тих драматургів, які працювали над розв´язанням болючих питань, пов´язаних із проблемою духовності та життєвих цінностей людства. Деградація духовності суспільства стала свідченням, за митцем, занепаду культури, традицій, звичаїв, нехтування Божими заповідями, мораллю, порушенням етичних норм, а як наслідок - байдужого ставлення до тих, хто зазнав лиха, до злидарів, до слабких духом, як наслідок - влада золота, війни, ворожнеча, несправедливість. Театр абсурду С. Беккета не абсурдніший за наш світ, який часто і був театром війн, руйнації, голоду. Автор закликав людство схаменутися, зупинитися і чекати на прихід таємничого Годо.

Запитання для самоконтролю

1. У якій країні зародився "театр абсурду"? Хто став його засновниками?

2. Які особливості цього напрямку?

3. У чому новаторство твору Ф. Дюрренматта "Візит старої дами"?

4. Які образи-символи зустрічалися у творі?

5. Як відображена проблема масового знеособлення особистості у п´єсі Е. Йонеско "Носороги"?