Історія зарубіжної літератури XX століття
3. Метод "потоку свідомості" у творчості Дж. Джойса
Мистецтво XX ст., література зокрема, розвивалося під впливом модернізму. Уособленням мистецького пошуку та експерименту в літературі цієї доби стала постать видатного ірландського письменника, лауреата Нобелівської премії Джеймса Джойса.
Джеймс Августин Алоїзус Джойс народився 2 лютого 1882 р. у столиці Ірландії - Дубліні, у родині, котра відбила проблеми ірландського суспільства наприкінці XIX ст. Батько письменника, Джон Джойс, був патріотом Ірландії і болісно реагував на її підневільний стан у Великій Британії. Саме від батька хлопець успадкував погляд на ірландську історію як на низку зрад і непотрібних жертв. Дядько Чарльз взяв активну участь у визвольних змаганнях ірландців, часто перебував на нелегальному становищі та ховався в будинку Джойсів. Мати, Мей Меррі, була майже фанатичною католичкою і намагалася прищепити дух релігійного служіння своєму синові. Саме за її наполяганням той вступив до єзуїтської школи.
У 9-річному віці Джеймс написав політичний вірш "І ти, Хілі" про сподвижника, національного героя Ірландії і свого кумира Чарльза Стюарта Парнелла, який зрадив його у складний час. А на початку навчання у коледжі підліток створив гімн Діві Марії.
Освіту хлопець здобув у єзуїтському пансіоні Клонгоуз-Вуд, що вважався одним з кращих навчальних закладів Ірландії, а згодом - у школі Християнських братів, і, нарешті, у престижному Бельведер-коледжі. Надзвичайно талановитий і обдарований юнак одразу привернув пильну увагу настоятелів; вражали його філологічні здібності, неабиякими були знання філософії, історії релігії Йому пророкували релігійну кар´єру, але він не лише не прийняв постригу, а й епатував ірландські католицькі закони: демонстративно відмовився вінчатися зі своєю нареченою Норою Барнакль, не хрестив своїх дітей, після смерті був похований без священика. Студентські роки майбутнього письменника минули в Дублінському католицькому університеті, де він студіював англійську та італійську літературу. Незважаючи на те, що життя Джойса було присвячене письменству, глибока обізнаність із творами церкви, сюжетами і образами біблійних текстів позначилися на його художніх творах (але не як релігійний матеріал, а як суто літературний). В університеті він написав статті про Шекспіра, Ібсена, який став ідеалом письменника, переклав п´єси Гауптамана.
Після навчання Джойс налагодив контакти з ірландськими літературними колами. На початку XX ст. література й культура його батьківщини переживши бурхливе піднесення, назване Ірландським Відродженням, визначними постатями якого стали В. Єйтс, Д. Мур, А. Григорі, Д. Рассел. Здається, Джойс мав би приєднатися до цього руху. Однак рамки Ірландського Відродження, обмеженого абсолютизацією національної своєрідності, старовинних легенд і фольклорних героїв, видавалися йому надто вузькими.
1902 року. Він уперше їхав на континент, до Парижа, центру тогочасного літературного життя.
Повертається до Ірландії у 1904 році через хворобу матері, тоді ж познайомився з Норою Барнакль, з якою, одружившись, разом вирішив виїхати з Ірландії.
1907 р. дебютував як поет. Побачила світ його книжка віршів "Камерна музика", що була до певної міри даниною музичним захопленням письменника. Ці вірші засвідчували самобутність автора, який, можливо, писав під впливом символістів.
Над морем. Фонтана
Вітер виє, вищить вороже,
Хитає причалу кінець,
А сиве море облизує кожен
Сріблястий слизький камінець.
Тебе вгорнув я, бо вітер плаче,
А холод морський пече.
І доторком чую тендітне, тремтяче
Хлоп´яче плече.
Спустилися грізні тіні,
Нас облягли звідусіль.
А в серці у мене, у самій глибині,
Любові біль.
(переклад Ю. Лісник)
***
Я чую, як брязка зброя вночі на березі моря,
Як громом гримлять підкови, як мчать запінені коні.
За ними в чорних шоломах стоять візники суворі
На колісницях, що крають повітря у леті безсоннім.
Вони вигукують у морок своє войовниче гасло,
І я стогну, як почую слова, століття незмінні.
Вони зберігають вірність промінню, що вже згасло,
І в серці, наче в ковадло, все б´ють без упину.
Вони переможно ринуть, зелене волосся має,
Вони виходять із моря, до берега мчать крутого.
О серце моє бездумне!
Невже надії немає?
Любове моя, любове!
Не кидай мене самого!
Ілюстрацією модерністської поетики Джойса стала лірична мініатюра "Джакомо Джойс", написана у Трієсті 1911-1914 р.
1914 р. побачила світ збірка "Дублінці", яку автор назвав "епіфаніями" (духовні прозріння). Збірка, хоча і була завершена в 1905 р., побачила світ тільки 1914 р. Дім Дж. Робертс, який взявся видати "Дублінців" і кілька років вимагав від автора внести у текст зміни, нарешті 1912 р. віддрукував тираж книжки. Коли залишилося її лише виправити, видавець разом із друкарем відмовився продати авторові наклад і цілком його знищив. Ситуація безпрецедентна, як і вирок, за якими книгу було знищено - "непатріотичність".
Як стверджував автор: "... я обрав місцем події Дублін, тому що це місто видається мені центром паралічу. Я спробував показати його байдужій публіці у чотирьох аспектах: люди в дитинстві, в юнацькі роки, у зрілому віці, суспільне життя.. Оповідання розташовані саме в такій послідовності..".
"Аравія" Розрив між мрією та дійсністю. Аравія - назва благодійного базару, вона викликала химерні мрії у підлітка. Це слово він уперше почув від сестри свого товариша, яку потай кохав. Хлопець мріяв про те, щоб купити їй щось про згадку. Але лише пізно увечері отримав від дядька гроші. Коли приїхав на базар, майже усі кіоски були зачинені, в залі почали гасити світло. Він відчув себе приниженою істотою, якою керувало марнославство Тут не лише розчарування, а відчуття безнадії, зневіри.
"Мертві" Головний герой - Габріель Конвой, педагог і журналіст. Він постав перед читачем на вечірці у своїх незаміжніх тіток як людина, яка надягла на себе броню самовпевненості. Герой відчував себе опорою господинь, виконував відповідальну місію - розрізав різдвяну гуску. За вечір його броня двічі тріщала. Це відбувалося, коли одна із його знайомих дорікала йому за те, що на канікулах він їздив до Франції та Бельгії з метою відновити знання мови, а не подорожував рідною країною. Нищівного вдару, від якого вщент розсипалася його броня, він зазнав після гостювання, коли дізнався про пригнічений настрій своєї дружини Грети. Вона згадала Майкла Фюрея, юнака, який колись кохав її і помер після того, як захворів, стоячи під дощем біля її вікна у вечір розлуки. Габріель глибоко роздратований, почав ревнувати до людини, яка володіла помислами його дружини, а та, можливо, порівнювала чоловіка з ним. Краса справжнього почуття, образ великого кохання, що давно розвіялось, змусили героя пережити хвилини духовного прозріння. Образ померлого юнака наблизив його до царства мертвих, привів до думки, що смерть незабаром наздожене їх усіх. Головна думка твору: мертві не лише ті, що померли фізично, смерть залишила свій слід на всьому живому.
Цю збірку оповідань високо оцінив Б. Шоу. Вражений Джойс 1912 р. назавжди виїхав з Ірландії. Сутність авторської концепції світу в "Дублінцях" полягала в тому, що соціально-історичну реальність автор змалював з погляду її відповідності ідеалам досконалості та гармонії.
1914-1916 р. - роман "Портрет митця замолоду", де Джойс показав процес духовного "визрівання" художника, починаючи з його раннього дитинства, учнівських років до досягнення власного письменницького покликання.
Це складна за композицією і автобіографічна історія письменника-початківця. У центрі твору історія духовної еволюції письменника, який перебував у стані розладу зі своїм середовищем. Головний герой Стівенс Дедалус з ранніх років намагався відмежуватися від прикрощів неналагодженого життя, несправедливих умов у коледжі, де панували грубість і гнітюча атмосфера, створив свій світ. Його уява начинена поетичними і страшними образами. Він відзначив велику силу творів Байрона і сам писав вірші. Директор коледжу запропонував йому вступити до Ордену єзуїтів і стати священиком. Стівена привабило думка, що йому відкрилися таємниці, невідомі для непосвячених, він буде наділений таємною владою. Та незабаром на зміну цим мріям прийшла думка про мертву холодність життя, пов´язаного зі священним саном. Він дійшов висновку, що йому не судилося підкоритися "соціальному або релігійному регламенту".
Після вступу до університету, що було для Стівена переломним моментом і збігалося з його відходом від релігії, він чіткіше сформулював для себе та інших своє ставлення до мистецтва, політики, проблем соціального і національного характеру. Герой впевнений, що зміг якнайповніше реалізувати себе, віддавшись повністю мистецтву, яке стало його розрадою у повсякденному житті. Набуття свободи художником пов´язувалося у Стівена з від´їздом з Ірландії - невільної країни.
До 1915 р. родина Джойсів проживала переважно в Італії, у Трієсті, де чоловік викладав англійську. У подружжя народили діти - Джордано і Лючія (донька була психічно хвора).
З 1915 р. письменник відповів поновлює викладацьку діяльність у Цюриху. До початку Другої світової війни жив у Парижі.
У 1922 р. світову славу авторові приніс роман "Улісс". У ньому відповідно до заголовка Джойс намагався дати своєрідну одісею дублінського життя і в той же час втілив свій метод точної фіксації "потоку свідомості".
Над текстом роману він працював з 1914 р. по 1922, далеко від Дубліна, у різних містах - Цюриху, Трієсті, Парижі. З березня 1918 р. по серпень 1920 р. роман друкувався в нью-йоркському журналі "Літтл ревю", а книгою вийшов невеликим вкладом у 1922 р. в Парижі.
"Улісс" спочатку мав стати оповіданням для збірки "Дублінці" під назвою "Один день містера Блума у Дубліні". Але потім митець поєднав розповідь про Блума з розповіддю про Стівена Дедала, головного героя роману "Портрет митця замолоду". Таким чином, невеликий твір став основою велетенської книги обсягом у 700 сторінок. У Дубліні "Улісса" читали таємно. Видавництво "Літтл ревю" 4 рази штрафували за публікацію фрагментів роману. Центром авторського задуму став заголовок роману "Улісс", який вказав на його безпосередній зв´язок з поемою Гомера "Одіссея". Художній світ твору поєднав 2 плани, що існували паралельно: міфологічний і реальний. "Улісс" мав чітку структуру і поділявся на 3 частини.
I. "Телемакіхіда" (3 перші розділи книги) - своєрідна прелюдія до розповіді про один день життя головного героя твору - містера Леопольда Блума. Вона на-гадуєвала мандри Телемаха, який намагався дізнатися про свого батька Одіссея.
II. "Мандри Одіссея" - поділялася на 12 епізодів, що відтворили схему мандрів героя гомерівської поеми.
III. "Повернення додому" - складалася із 3-х епізодів і символізувала завершення "Одіссеї" героїв. Всього в романі 18 епізодів.
Події роману мали часові і просторові рамки. Кожний епізод прив´язаний до певної години доби, і в цілому складав хронометраж одного дня життя людини. Місце дії - Дублін - перетворив на місто - символ людського існування.
Джойс не ставив за мету відтворити зміст гомерівського твору у сучасному варіанті. У ньому не було певного сюжету і чітких послідовних подій. Автор відмовився від розділових знаків, місцями не вживав початкової літери, використовував прийоми звукозапису, паралельно розгортав два рядки думок, обривав фрази і навіть слова, надав читачеві можливість самому відтворити хід думок героїв. Роман став, свого роду, енциклопедією декадентства. Прозаїк описав день за днем життя кожного з трьох героїв: Блума, Меріон і Стівена - 16 червня 1904 року. Це незвичайний день перш за все для автора. Саме цього дня він познайомився зі своєю дружиною. Головний герой - дрібний службовець відділу газетної реклами Леопольд Блум. Дублінський єврей. Його батько Рудольф Вірас емігрував в Ірландію з Угорщини, змінив угорське прізвище на англійське. Вірас - квітка, Блум - цвітіння. Він був грубим, але вдалим бізнесменом, потім господарем готелю. У 1886 році покінчив життя самогубством. 16 червня - день страждання для Блума: любовне побачення і подальша зрада його дружини Меріон, Моллі Блум. Передбачаючи зраду, герой не заважав їй здійснитися, хоча не тільки кохав свою дружину, а й перебував у полоні її жіночого шарму. Блум блукав містом, то займався справами, то страждав. Він зустрівся зі Стівом Дедалусом, який повернувся до Ірландії у зв´язку зі смертю своєї матері. Герой викладав історію в одному із дублінських коледжів, але настрій у нього такий, що він знову збирався покинути Ірландію. Стівен порвав стосунки зі своїм рідним батьком і зневажав його, проте потреба у батьківському почутті залишилася. Герой після смерті матері оселився у свого товариша студента - медика Мейлаха Меаллігана. Той заздрив його таланту і не хотів приймати Стівена у себе, вигнав з дому. У героя немає притулку, опори. Це зразу відчув Блум, який був знайомий з батьком юнака. У Блума виникли батьківські почуття незважаючи на те, що герою 38, а Стівену 22 роки. Так сталося, що син Блума помер 11 років тому, це його душевна рана, як і зрада Моллі. Прагнучи опікуватися Стівеном, він привів його до себе додому, сподіваючись на подальше зближення з ним. Однак ідилії не відбулося: Стівен іде в ніч, в безпритульність, бо не вірив ні в дружбу, ні в любов.
Роман пов´язаний з твором Гомера "Одіссея". Улісс у перекладі означав Оді-ссей. Твір розбито на 18 епізодів, подібних пісням епічної поеми Гомера, кожен мав зв´язок з якоюсь пригодою Одіссея. Головні герої мали прототипів: Блум - Одіссей, Стівен - Телемах, Моллі - Пенелопа тощо. День Блума - мандри Одіссея.
Завершивши "Улісса", Джойс взявся за новий роман "Помилки за Фіннеганом", об´єктом зображення у ньому знову став світ. Роман було видано 1939 року. Постійні матеріальні нестатки, погане здоров´я доньки, її важка психічна хвороба - все це підірвало сили письменника. А до того ж хвороба очей, яка впродовж багатьох років мучила його, закінчилася сліпотою. Письменник помер 13 січня 1941 року в Цюриху, в лікарні.
"Потік свідомості" - література XX ст., переважно модерністського спрямування, яка безпосередньо відтворила душевне життя, переживання, асоціації; засіб зображення психіки людини безпосередньо, "зсередини", як складного та плинного процесу. Застосування цього засобу було пов´язане вже з романом епохи сентименталізму, але самим поняттям "потік свідомості" вперше скористався американський філософ і психолог Вільям Джеймс наприкінці XIX ст. у книзі "Наукові основи психології" (1980 р.). Школа "потоку свідомості" сформувалася на початку XX ст. її представники (Дж. Джойс, Марсель Пруст, Вірджинія Вулф, Гертруда Стайн) використали "потік свідомості" насамперед як "техніку", спосіб розповіді, який полягав у тому, щоб показати психічний процес детально, з точнішою фіксацією думок, почуттів, підсвідомих поривань, у вигляді "потоку", "ріки".
"Потік свідомості" - це художній засіб зображення внутрішнього світу людини, що полягав у безпосередньому відтворенні "зсередини" плину її роздумів, переживань, настроїв як складного психологічного свідомо-підсвідомого процесу, своєрідний спосіб фіксації та вираження найприхованіших складників цього процесу. "Потік свідомості" нерідко називали розширеним внутрішнім монологом, доведеним до абсурду. Для нього характерні:
o Підкреслена увага до духовного життя особистості.
o Спонтанність виникнення думок та образів.
o Відсутність чіткої послідовності.
o Поєднання свідомого та несвідомого, раціонального та чуттєвого.
o Підвищена емоційність.
o Зменшення ролі автора на користь "я" героя.
o Безперервність процесу внутрішньої діяльності особистості.
o Глибокий психологізм.
Стилістично "потік свідомості" виявився у синтаксичній невпорядкованості мовлення, використанні невласне прямої мови, оповідної манери, ремінісценсій, ліричних відступів.
Термін "потік свідомості" належав американському філософу і психологу В. Джеймсу у книзі "Наукові основи психології" (1899 р.). "Потік свідомості" вперше використали сентименталісти: Л. Стерн у романі "Життя і думки Трістана Шенді, джентльмена" (1767 р.), С.Річардсом, Ж. Ж. Руссо та ін. Застосували реалісти XIX ст. Ф. Стендаль, Ф. Достоєвський, П. Толстой. Класичні зразки літератури "потоку свідомості" створили Дж. Джойс, М. Пруст, В. Вулф та ін.
Риси
o Розповідь не підпорядковувана хронології чи логіці, вона подавала як ланцюг асоціацій оповідача, викликаних найрізноманітнішими зовнішніми обставинами.
o Об´єктивна дійсність зображувала через призму свідомості героя.
o Картина світу могла розпадатися на безліч окремих епізодів, які автор зводив в єдине ціле, створивши певну раціональну модель.
"Потік свідомості" як художній засіб використали у XX ст. Томас Манн, Ромен Роллан, Ернест Хемінгуей, Уільям Фолкнер, Грем Грін, Дж. Джойс.
У своїй творчості Джойс використав і прийом "ремінісценції" (від лат. згадка) - тьмяні спогади, а також уявлення, які наводили на спогади, на зіставлення з чимось.
Особливо характерним для письменника став прийом інтертекстуальності, тобто украплення у текст автора уривків різного обсягу й різного ступеня впізнавальності з текстів письменників іншого часу. Він - один із найважливіших для поетики постмодернізму.
Творчий метод Дж. Джойса
o Створення інтелектуального роману, зверненого не стільки до розуму й почуття читача, скільки до його інтелекту.
o Автобіографізм творів, який досягається за рахунок не стільки фактографічних запозичень, скільки духовного пошуку, життя духу, підсвідомості.
o Використання жанру есе.
o Домінування методу - "потоку свідомості".
o Поєднання вуличного арготизму і вишуканої метафори, стиль високий і низький.
o Звернення до прийому монтажу.
"Джакомо" - своєрідне виявлення творчого методу митця - новатора XX століття.
Відомо, що твір написано в межах 1911-1914 рр., коли письменник проживав у Трієсті. Есе багато в чому автобіографічне, про що свідчила назва "Джакомо" (так звучало італійською мовою Джеймс). Отже, автор став літературним героєм твору, але не злився з ним. Прототипом героїні стала Амалія Попер, яка була ученицею метра протягом 1907-1908 рр. У тексті згадано й ім´я дружини письменника - Нори.
За життя рукопис так і не був оприлюднений, оскільки Джойс вважав цю прозу надто особистою. її видрукував біограф і дослідник автора Р. Еллане 1968 року. У психологічному есе відчувалися факти біографії митця: його перебування в Італії, Франції, Ірландії, робота вчителем англійської мови, читання лекцій про В. Шекспіра, написання "Улісса" та інших творів, одруження з Норою Барнакль, захоплення Амалією Поппер тощо. Однак автобіографічне настільки переосмислилося, узагальнилося, що твір набув широкого філософського значення.
Що стосується жанру, то у передмові до російськомовного "Джакомо" Джойса (1969) твір названо "коротеньким романом". Але більшість літературознавців схильні вважати, що есе - невеликий за обсягом прозовий твір, що мав довільну композицію і висловлював індивідуальні думки та враження з конкретного приводу чи питання. Есе як самостійний жанр сформувався у XVI ст. ("Досліди" Монтеня), пізніше розвинувся в англійській (XVII ст.), французькій (XVIII ст.), американській (XIX ст.) літературах. До нього вдавались М. Вольтер, Д. Дідро, Е. Лессінг, Голдсміт, Ромен Роллан, А. Франс, Г. Уеллс та інші. Тому Джеймс Джойс не став винятком.
Твір мав фрагментарну композицію. Він побудований, як потік свідомості головного героя, де поєдналися спостереження, думки, спогади, а також уривки почутих розмов, культурні ремінісценції. Незвична і архітектоніка твору: текст розбито на абзаци, різні за розмірами і прогалинами, які, на думку літературознавців, мали означати репліки у відповіді або думки автора, котрі він не висловив читачам, а спонукав їх самих доутворити ненаписане. Текст есе фрагментарний, хаотичний, у ньому відсутній сюжет, час дії умовний. В основі - кохання молодого вчителя Джакомо до своєї учениці. Причому вона описана не безпосередньо, а складається з фрагментів, спогадів і роздумів ліричного героя.
Сюжет в есе розпався на кілька взаємопов´язаних між собою психологічних ліній:
o Він і вона - розвиток їхніх стосунків.
o Процес внутрішнього становлення героя.
o Осмислення духовної атмосфери і місця у ній митця і особистості в широкому історико-культурному й філософському контексті.
В основі твору - історія кохання молодого вчителя англійської мови Джакомо до своєї учениці. Причому вона описана не прямо, а складається з фрагментів, спогадів і роздумів ліричного героя, проте виведена за межі суб´єктивного і наближена до всезагального, індивідуальне розчинилося у загальнолюдському.
Вона - знатна молода особа, витончена і дозріла (облудна усмішка), у неї бліде обличчя, бліді щоки, вологий лоб, зіщулені очі, руки сором´язливі і нервозні, спосіб мовлення: стисло висловлювати осяжне. Одягнена в пухке хутро, капелюх зі спущеними крисами, високі підбори.
Він - освічений (на хвилях вченої мови), володів музичним інструментом, любив мистецтво - театр, музику, літературу. Одружений, мав доньку, багато палив.
Сила їхніх почуттів - в їхніх стосунках. Це кохання - пристрасть, тому герої не розмовляли між собою, оскільки мова кохання не потребувала слів. Любов накопичувалася, як хвиля, і поглинула їх обох. Вони злилися в єдине ціле. Погляд, зітхання, змах вій, жести: торкання і доторк - все це створило картину кохання героїв, яке стало всепоглинаючим, гріховним, без духовної близькості. Тому воно швидко минуло, пройшовши шлях зради. Вона не впевнена в Ньому, в тому, що вони колись будуть разом, а, можливо, окрім пристрасті нічого не відчувала. Але вірогідніше за все головною причиною зради стала корисливість.
Брутальний і недосконалий оточуючий світ, в якому живе героїня; а вона - частка його. Тому заради користі вийшла заміж за чоловіка бездуховного. Вона мала власний будинок, але була позбавлена головного - романтичного, понадчуттєвого кохання, а це виявляється найсуттєвішим для неї. Тому, зустрівшись з Джакомо, просила залишитися з нею:
-Джім милий! Ніжні жадібні губи цілують мою ліву пахвину: поцілунок проймає мою запалену кров.
Історія їхнього кохання - це історія душі, бажання пізнати самого себе і усвідомлення свого місця у житті.
На перший погляд, герой спустошений духовно, знищений, не справдилися його мрії та бажання. Ніби все померкло, лише спомини, відлуння почуттів тримали на плаву. Герою надто важко, хоч це своєрідний закон долі, заслужена кара, бо Він теж зрадив свою дружину, а тепер зрадили його самого. Кохана причинила біль, який ніколи їй не буде пробачено. Гідність і образа - ось що керувало героєм у хвилини розпачу і безнадії. Його влаштували ті стосунки, що існували між ним і коханою, оскільки вони не вимагають зусиль, зручні, за них не треба відповідати, а при бажанні легко розірвати і не перевантажувати свого серця додатковими хвилюваннями і розчаруваннями.
За пасивність необхідно платити - залишитися самотнім. Але герой не виявляв надзвичайних хвилювань, він по-філософськи ставився до життя і до того, що з ним сталося. Усвідомлюючи, чому так сталося, не розкис, а навпаки, знайшов у собі силу духу жити незважаючи на всі обставини і кохати навіть тоді, коли не відчував взаємності від тієї, котра люба і дорога його серцю. Поступово чоловік змінився сам і змінив своє ставлення до оточуючого навколишнього світу. Любов загартована його, він став чутливим і спостережливим, побачив те, чого раніше не помічав.
Психологічне самозречення, переживання сильних почуттів дали поштовх авторові і для роздумів щодо навколишньої дійсності, людей і місця творчої індивідуальності в світі. Усі ці роздуми подані через суб´єктивне сприйняття ліричного героя. Джакомо не аналізував, не конкретизував реальності, він її відчуває всією душею, всім серцем, свідомо й підсвідомо.
Гамлет XX ст., Джакомо не сприймав брутального й знедуховненого суспільства, його душа прагнула чистих і світлих почуттів, життя, сповненого високого змісту. Проте Джакомо не міг втекти від потворної реальності у світ мрій, бо його кохана і він сам належали до усього життя, якого навіть неможливо позбавитись навіть уві сні. Хоча суспільство знедуховнене, брутальне, у ньому все мало свою ціну. Герой - духовно обдарована особистість і усвідомлював, що людина не може жити в суспільстві і бути вільною від нього, оскільки свобода може бути лише у внутрішній сфері - мистецтві, почуттях, відкритті Бога. Хоч він не в змозі змінити суспільство, та все ж переміг морально: став носієм позитивного начала, не поступився своїми справжніми духовними ідеалами.
"Джакомо" - модерний твір, який мав певну художню своєрідність. У ньому велике місце зайняли ремінісценції, тобто звернення автора до інших творів, до літературних фактів, що мали місце раніше. Щоб показати, що герой був освіченою людиною, Джойс назвав прізвище Сведенборга - шведського натураліста, містика та теософа. (1678-1772 рр.), псевдо - Ареопагіта - першого афінського єпископа Діонісія Ареопагіта та інших, використав вислови: "Тихо награю, наспівуючи млосну пісеньку" Джона Дауленда (1563-1626), англійського композитора і лютні-ста. Герой письменника знає творчість Шекспіра, він порівнював себе з Гамлетом; Ібсена, зокрема драму "Герда Галер", у якій героїня стала для нього символом молодості і поривання; творчість Шеллі, зокрема, п´єсу "Ченці".
Велике місце у творі зайняв кольоропис, який дозволив спостерігати внутрішнє життя героїв.
Автор використав різноманітну палітру кольорів: жовіково-жовтий затінок на вологому лобі, темна хвиля почуттів, сірий вечір, безкраї тавлієво - зелені пасовиська, білосніжний спалах, бліді щоки, темнокровні молюски, чорне плаття тощо. "Жовтогаряча сорочка, тьмяно - срібна тінь, коричнева черепиця, темно - сині люті очі, рубінові вишні". Темні кольори, зокрема чорний, Джойс використав при описі тіла героїні, сріблясто-сірий - коли описував душу. На розкриття ліричного плану працював і звукозапис.