Основи журналістики
Приховане включення... в смерть
Антониони Микеланджело. Профессия: репортер. - М.: Искусство, 1980. - 111 с.
Радянські джерела з журналістики, описуючи один з головних методів збирання інформації - спостереження, обов´язково зазначають, що воно може бути прихованим і неприхованим, включеним і невключеним. Не бракує там і прикладів. Як правило, вони такі. Приходить журналіст на завод, у партком, і говорить: "Хочу написати нарис про найкращу людину вашого колективу". - "Будь ласка, - відповідали йому, - це Герой Соціалістичної Праці ім´ярек". - "Мені треба вивчити його життя", - говорить журналіст. - "Будь ласка, - відповідали йому, - ми зарахуємо вас на місяць робітником у його бригаду, попрацюйте поруч, придивіться, а потім опишіть усе, нічого не вигадуючи". І журналіст опинявся на деякий час поруч із своїм героєм. Потім писав нарис чи документальну книгу. Найбільш ефективним вважався метод прихованого включення, який полягав у тому, що журналіст приховує від оточення свою професію й завдання. У такому випадку люди розкриваються глибше, бувають відвертішими.
І могло скластися враження, що цей тип спостереження - винахід радянської журналістики для вивчення життя робітничого класу та трудових колективів... Але виявляється, що це зовсім не так. Методом спостереження користувалися завжди журналісти усього світу, часто з ризиком для власного життя. Про невситимий журналістський потяг опанувати таємницю, збагнути приховані механізми життя видатний італійський режисер Мікеланджело Антоніоні створив один з найбільш вдалих і загадкових своїх фільмів "Професія: репортер" (1975).
Картина, відзнята за романом англійського письменника Марка Піплоу, стала такою популярною, що викликала в усьому світі вибух інтересу до романтичної професії журналіста. Навіть у Радянському Союзі конкурси на журфаки зросли в кілька разів. Молодий італійський режисер Карло Ді Карло, щоб зробити твір М. Антоніоні також і надбанням читачів, записав з плівки сценарій фільму. Так виник цілком новий текст, який докладно описував картину. Він був опублікований свого часу в Італії. У 1980 році кінознавець С. Токаревич переклав цей текст по-російськи і видав його у видавництві "Искусство" в Москві із своєю передмовою й додатком уривків з деяких критичних статей про цей фільм.
Твір М. Антоніоні загадковий не лише тому, що всяке велике мистецтво є загадковим. Тут містилася своя таємниця двійни-цтва, таємниця перевтілення. Головний герой фільму, тележурналіст Девід Локк, працював над створенням документального фільму про Африку. Йому доводилося знімати розстріл негритянського лідера, брати інтерв´ю в президента країни й у чаклуна одного з племен. Репортер - це мовчазний свідок, це людина, що спостерігає й фіксує побачене, але згідно з професійним табу не бере участі в подіях. Проте поступово нагромаджуються психічна втома, жага заховатися від виснажливої погоні за новинами. Чи можливо це?
Якось Девід опинився в готелі, де його сусідом якийсь час був торговець зброєю Робертсон. Кілька разів зустрілися, поговорили, залишилися магнітофонні записи цих розмов. А через кілька днів цей чоловік помер. Він був схожий на Девіда. І журналіст прийняв відчайдушне рішення зайняти його місце. Важко навіть сказати, яка спонукальна пружина запустила в хід цей механізм двійництва. Бажання виключитись зі свого життя, перестати бути собою, звільнитись від минулого? Чи навпаки, бажання включитись у чуже життя, проникнути в таємничі сфери постачання зброєю повстанців, не дати загинути справі національного визволення, яка не може не викликати співчуття. Слід сказати, що обидві версії жваво обговорювалися в критиці. Мені ж більш переконливою здається друга.
Журналістський інстинкт переміг у Девіді. Він запалився прагненням замість тимчасового ігрового включення пройти небезпечним шляхом справжнього прихованого включення в чуже життя. Підстановка вдалася, Локк з паспортом Роберт-сона повернувся до Лондона. Він нічого не знає про людину, роль якої йому доводиться виконувати, лише стає власником його небагатого багажу. У ньому він знайшов блокнот із записами майбутніх зустрічей, що заплановані по всій Європі: тут і Мюнхен, тут і Барселона. У записах вказано час і місце побачень. І Девід вирушає шляхами Робертсона. Він випадково знайомиться з дівчиною, яка закохується в нього й стає його супутницею.
Доля Робертсона все глибше втягує в себе Девіда. Спочатку ми бачимо, як якісь діячі розплачуються з ним за вже поставлену зброю, а потім ці діячі заарештовані дають свідчення на допиті, - звучить ім´я Робертсона. За ним починається полювання. Його розшукує дружина Рейчел Локк, аби розпитати про свого чоловіка, адже за версією поліції Робертсон був останнім, хто бачив Девіда живим. На Девіда полює й резидентура тієї держави, повстанцям якої він постачає зброю. А він переховується від усіх. Якось дівчина запитала його, від чого він утікає. "Оглянься", - сказав він. Позаду була порожня довга дорога, відбігаючі дерева, синє небо - звичайне життя і нічого більше. Від нього й тікав Девід Локк.
Убивці наздоганяють його в готелі "Де ля Глорія" на околиці іспанського містечка Осуна. Можливо, так ще недавно вони наздогнали справжнього Робертсона. Не чути пострілів. Немає метушні. Лише на ліжкові - бездиханне тіло. І поліція, яка завжди приїздить потім, після злочину. Господар готелю запалює світло, його дружина сідає на порозі й береться до в´язання в останніх променях сонця. Звичайне життя перемагає тих, хто хоче з нього вирватися.
ЖУРНАЛІСТ НА ВІЙНІ
Симонов Константин. Так называемая личная жизнь (Из записок Лопатина): Роман в трех повестях. - Казань, Татар. кн. изд-во, 1985. - 608 с.
К. М. Симонов (1915-1979) - видатний російський радянський письменник, Лауреат Ленінської премії (1974), Герой Соціалістичної Праці (1974). Він був одним з офіціозних митців свого часу, який, працюючи в межах соцреалізму, намагався все ж таки використати всі можливості свого таланту для правдивого відображення дійсності. Це йому найкраще вдавалося на матеріалі подій війни.
Роман "Так зване особисте життя" писався понад двадцять років (1956-1978) і увібрав власний досвід автора, що всю війну провів військовим кореспондентом. Проте у вступному слові до твору К. Симонов наголошував на принциповій неавтобіогра-фічності головного героя і приналежності його до старшого, ніж він сам, покоління.
Роман складається з трьох повістей: "Чотири кроки", "Двадцять днів без війни" й "Ми не побачимось з тобою", - кожна з яких охоплює події початку, середини й кінця німецько-радянської війни. Головний герой твору - військовий кореспондент, що часто буває на фронті, аби висвітлювати бойові дії радянських військ.
Твір, зокрема, цікавий відображенням професійної діяльності й побуту редакції головної газети Міністерства оборони СРСР "Красная звезла".
Поруч з фронтовими подіями в романі багато побутового, інтимного матеріалу, що дозволяє авторові відтворити приватне життя журналіста під час війни. Проте рівень проникнення у внутрішньопсихологічний світ героя недостатньо глибокий. Перевагу віддано зовнішньо-подієвому опису. Лише поверхово заторкнуті гострі гуманістичні проблеми, пов´язані з веденням війни тоталітарною державою і прагненням журналістики знайти прийнятні варіанти їхнього розв´язання.