Порівняльне літературознавство
6.9. Екзистенціалізм до екзистенціалізму: явище екстраполяції в тематології
В соціології екстраполяція означає поширення висновків, отриманих під час вивчення однієї частини якоїсь системи, на іншу частину тієї системи. Такі ж, хоча й не завжди свідомі, перенесення за аналогією відбуваються і в літературній компаративістиці, як, наприклад, типологічне (не генетико-контактне!) поширення категорії екзистенціалізму (як і багатьох інших понять) на літературні явища, що виникли задовго до цієї філософсько-літературної течії.
Основна проблематика екзистенціалізму, специфічно виражена в мистецькій творчості, - це сенс і абсурдність людського існування на багатостраждальній землі, проблема внутрішньої свободи і вибору, тема мужності, з якою людина має гідно реалізувати власне призначення. Мужнє усвідомлення жорстокої правди характеризує героя роману Альбера Камю «Чума» (1947). Лікар Ріє віч-на-віч зустрів чуму - несподіване лихо, що впало на мешканців невеликого містечка Орана, яке загубилося в пісках Північної Африки. Епідемію принесли з собою легіони пацюків, заполонивши міські вулиці і підвали будинків. Ріє робить усе від нього залежне, щоби врятувати людські життя. І коли чума відступила так само несподівано, як і прийшла, лікар не поспішає святкувати перемогу разом зі щасливими оранцями:
І справді, дослухаючись до радісних криків, що долинали з центру міста, Ріє згадав, що будь-яка радість - під загрозою. Бо він знав те, чого не відала ця щаслива юрма і про що можна прочитати в книжках: бацила чуми ніколи,ре вмирає, ніколи не щезає, десятиліттями вона може дрімати десь у закрутку меблів або в стосі білизни, вона терпляче вичікує своєї години вфіальні, в підвалі, у валізі, в носовичках та в паперах, і, можливо, настане день, коли на лихо і в науку людям чума розбудить пацюків і пошле їх конати на вулиці.
(Переклад Анатоля Перепаді)
Зрозуміло, що проблема життєвого вибору і внутрішньої свободи хвилювала митців задовго до виникнення філософської течії екзистенціалізму. Разом з тим екзистенціалізм, який не обстоює жодної з усталених поетик і характеризується універсальною здатністю пояснювати світ і людину в ньому, дуже добре надається для тлумачення мистецьких творів, наснажених філософським та етичним змістом.
Ця обставина дає критикам змогу інтерпретувати крізь призму екзистенціалістичних категорій стильово найрізноманітніші літературні явища, які зображують людську особистість у межових ситуаціях її існування. Наприклад, Лариса М. Залеська-Онишкевич (США) висловилася про Лесю Українку як про автора перших у європейській літературі екзистенціалістичних драм («У пущі», «Кассандра»). Марія Зубрицька (Україна) запропонувала екзистенціалістичне прочитання поеми «Мойсей» Івана Франка і драматургії Миколи Куліша, а Максим Тарнавський (Канада) і Володимир Панченко (Україна) - романістики Володимира Винниченка та Валер´яна Підмогильного. Сергій Квіт та інші українські дослідники виявили змістові перегуки між «трагічним оптимізмом» Дмитра Донцова й поетів Празької школи і концепцією Сартра та Камю. Ніла Зборовська відзначила ті ж аспекти у творчості Тодося Осьмачки, а Оксана Пахльовська досліджує філософію бунту у творчості українських шістдесятників.
Переважна більшість таких інтерпретацій ґрунтується на смислових аналогіях, які можна простежити між текстами українських митців і класиків екзистенціалізму. Але часто маємо не тільки перегук, подібність, збіги, а й безпосередній творчий відгук, прямий діалог, тісний смисловий зв´язок. Не випадково Юрій Шевельов і Михайлина Коцюбинська окреслюють феномен Василя Стуса за допомогою категорій екзистенціалістичної філософії - її поет добре знав, вона була йому близька. Стусівській концепції людини відповідає і кіркеґорівське протиставлення «екзистенції» і «системи», й вимога усвідомленої особистісної активності, яку висував Ґабріель Марсель, бо, згідно з постулатами екзистенціалізму, людина завжди більша, ніж вона є насправді, отож, за Мартіном Гайдеґґером, «ставай тим, хто ти є».
Ганна Токмань доводить, що такі дослідницькі аналогії (а вони мають, очевидно, інтертекстуальний характер) цілком виправдані, покликаючись на думку М. Бахтіна: два висловлювання, віддалені одне від одного і в часі, і в просторі, які належать людям, котрі нічого не знають одне про одного, при смисловому зіставленні виявляють діалогічні відношення, коли між ними є хоч би якась смислова конвергенція (тобто хоча б часткова спільність теми, погляду тощо); тут розкривається точка зору третього в діалозі (він не бере участі в розмові, але розуміє її)
Так тематологія виявляє різнорідні повторювані ключові теми і з´ясовує (інтерпретує й актуалізує) смислові перегуки між творами, пов´язуючи їх у більш-менш переконливий тематично-концепційний ряд.