Житлове право України
§ 1. Особливості охорони та захисту житлових прав
Держава забезпечує стабільність правовідносин. Право на житло громадян як одна з форм забезпечення природніх прав людини охороняється законом, його захист здійснюється судом. Це право охороняється Конституцією як актом найвищої юридичної сили та відповідними законами України. Тільки у невідкладних випадках, пов’язаних із врятуванням життя людей і майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, які підозрюються у вчиненні злочину, можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Конституція закріплює принцип, за яким право приватної власності на житло є непорушним.
Основоположні конституційні правові засади охорони та захисту прав на житло знайшли своє закріплення також в інших законодавчих актах України. Так відповідно до Цивільного кодексу України, кожний громадянин особисто або разом з іншими має право на захист житлових прав. Захист житлових прав, що належать громадянам, може здійснюватися нормами, що забезпечують захист права приватної власності.
Громадяни можуть користуватися жилими приміщеннями та іншим майном, успадковувати й заповідати його, а також мати інші майнові права. Усім громадянам-власникам житла забезпечуються однакові умови здійснення своїх прав. Приватна власність на житло є рівноправною з іншими формами власності. Держава створює однакові умови для її охорони й захисту. При цьому цивільним законодавством також передбачається захист житлових прав громадян України як споживачів комунальних послуг. Так, при порушенні наймодавцем, орендодавцем або підприємством, що надає комунальні послуги, умов їх надання, передбачених договором, наймач (орендар), власник приватного житла має право на зменшення розміру плати за відповідні послуги відповідно до Закону України «Про захист прав споживачів». Боротьба зі зловживанням монопольним становищем здійснюється відповідно до Закону України «Про захист від недобросовісної конкуренції».
Зрозуміло, що одним із важливих показників забезпечення житлових прав та законних інтересів громадян є гарантованість захисту прав і законних інтересів наймачів і власників житла. У житловому праві немає визначення поняття «охорона» та «захист» житлових прав, що потребує з’ясування їх змісту, що завжди посідало важливе місце в юридичній науці. При цьому погляди вчених на це поняття виявилися різними через наявність розбіжностей у тлумаченні понять «правова охорона» та «правовий захист». Прихильники однієї позиції пропонують розглядати правовий захист як систему юридичних норм, спрямованих на запобігання правопорушенням та усунення їх наслідків. Інші обмежують правовий захист діяльністю суду щодо запобігання правопорушенням та відновлення порушеного права. Правову охорону прав і законних інтересів громадян на житло в широкому значенні можна визначити як взяту в єдності всю сукупність державно-правових (юридичних) заходів, з допомогою яких забезпечується правовий вплив на суспільні відносини, що склалися, направлений на забезпечення необхідних умов для захисту прав на житло.
Процес охорони реалізується через конкретні засоби державного впливу, реакції державних органів на прояви суспільних відносин, що реалізуються у правовій формі, серед яких основне місце посідають закони України.
Охорона без захисту не може існувати самостійно, тому що захист виявляється тільки в моменти порушення встановленого режиму охорони прав і законних інтересів громадян на житло. Правова охорона житлових прав громадян, не забезпечена реальним правовим захистом, не може досягти основної мети – реалізацію житлових прав і законних інтересів громадян, які вона встановлює. Правовий захист як форма реалізації прав і законних інтересів громадян спрямований на поновлення порушених їхніх прав і законних інтересів.
Визнаючи за особою житлові права, цивільне законодавство надає особі можливості для захисту цих прав від будь-яких протиправних посягань. Поняттям «охорона житлових прав» охоплюється вся сукупність механізмів, які забезпечують нормальний хід реалізації права громадян на житло, Поряд із широким розумінням охорони в цивільно-правовій науці застосовується поняття охорони права у вузькому значенні. Охорону у вузькому значенні цього слова інколи називають захистом цивільних прав.
Слід зазначити, що в юридичній літературі немає єдиної точки зору щодо розуміння співвідношення охорони та захисту житлових прав. Вважається, що право на захист є складовою будь-якого суб’єктивного права, поряд із правом на власні дії, а також правом вимагати певної поведінки від зобов’язаних осіб.
У свою чергу, В.П. Грібанов зазначав, що суб’єктивне право, надане особі, але не забезпечене від його порушення необхідними способами захисту, є лише декларативним правом, а можливість правоохоронного характеру включається в зміст суб’єктивної матеріальної вимоги як одне із його повноважень. С.Н. Братусь зазначає, що забезпеченість суб’єктивного права через державний примус – це його невід’ємна властивість, і така можливість існує не паралельно з іншими, закріпленими в суб’єктивному праві можливостями, а властива їм самим, оскільки без цього вони не були б юридичними можливостями.
З цього випливає, що право на захист у його матеріально правовому значенні є лище однією із правомочностей суб’єктивного цивільного права, одним із елементів його змісту. В юридичній літературі обстоюється думка, за якою право на захист як самостійне окреме суб’єктивне право виявляється лише в момент правопорушення, невизнання чи оспорювання охоронюваного законом регулятивного суб’єктивного права та реалізується в рамках охоронюваного цивільного правовідношення, що виникає при цьому.
В.М. Коссак зазначає, що «правовий захист нерозривно пов’язаний з правовою охороною, проте це різні категорії. Різниця цих понять визначена в законі».
Отже, право на захист нерозривно пов’язане із суб’єктивним цивільним правом. Суб’єктивне право, яке є мірою можливої поведінки уповноваженої особи, включає в себе зміст низки правомочностей, зокрема право на власні дії, вимога відповідної поведінки від зобов’язаної особи і використання наданих особі заходів правоохоронного характеру для захисту порушеного права.
Право на захист є однією із правомочностей суб’єктивного права, визначає його характер і зміст. Це означає, що право на захист, як і саме суб’єктивне право, є мірою можливої поведінки уповноваженої особи, яка пов’язана з використанням можливостей правоохоронного характеру. Тому суб’єктивним житловим правам майнового характеру властиві й відповідні способи захисту майнового характеру. В той самий час особисті немайнові житлові права охороняються іншими способами, оскільки особисті немайнові блага – право на життя, здоров’я, місце проживання, гідність, честь тощо – не підлягають матеріальній оцінці. За своїм змістом право на захист містить низку можливостей правоохоронного характеру, здатних гарантувати суб’єктивне право на всіх етапах його реалізації.
Можна дійти висновку, що право на захист – є юридично закріплене право особи звернутися до спеціально уповноважених державних органів з вимогою про відновлення порушеного права або про припинення порушення права.
Зміст права на захист визначається комплексним поєднанням норм цивільного, матеріального і процесуального права, які встановлюють: 1) зміст правоохоронних заходів; 2) підстави їх застосування; 3) коло суб’єктів, уповноважених їх застосовувати; 4) процесуальний і процедурний порядок їх застосування; 5) матеріально-правові і процесуальні права суб’єктів, щодо яких застосовуються відповідні заходи.
Правові основи захисту житлових прав людини, згідно з якими будь-яка особа має права не забороненими законом способами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань, визначені в ст.55 Конституції України, положення якої конкретизуються в Цивільному та Житловому кодексах України. При цьому кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій або бездіяльності органів держави, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб. Крім того, кожний має право звернутися за захистом своїх прав до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. Особа також має право на звернення за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом чи учасником яких є Україна.
У науці цивільного права прийнято виділяти дві основні форми захисту цивільних прав; юрисдикційну та неюрисдикційну. Юрисдикційна форма захисту – діяльність державних чи уповноважених державою органів із захисту цивільних прав. У межах юрисднкційної форми захисту виділяють можливість захисту цивільних прав у загальному (судовому) чи спеціальному (адміністративному) порядках захисту порушених прав, Неюрисдищійна форма захисту – дії громадян і організацій із самозахисту цивільних прав і охаронюваних законом інтересів без звернення до державних чи інших уповноважених органів.
Відповідно до зазначеного виділяють:
1) судовий захист (здійснюється судом, третейським судом, а також міжнародними судовими установами);
2) позасудовий захист (здійснюється державними органами органами місцевого самоврядування та місцевими держадміністраціями, а також спеціальна уповноваженими на те особами, наприклад нотаріусами);
3) самозахист за допомогою дій, які самостійна здійснюються особою, права якої порушені або можуть бути порушені.
Хоча ст.55 Конституції України не забороняє особі здійснювати самозахист свого права та права іншої особи від порушень і протиправних посягань на житло, але воно має бути конкретизоване. За ч.1 ст.19 ЦК України самозахистом є застосування особою засобів протидії, які не заборонені законом і не суперечать моральним засадам суспільства. Так, власник житла може за допомогою грубої сили виселити з житла особу, яка свавільно посягає на недоторканність житла. Проте така форма захисту має обмежене застосування, оскільки при цьому легко порушити права інших осіб на житло. Тому в житловому праві самозахист повинен застосовуватися тільки у конкретних випадках.
Слід зазначити, що хоча перелік способів захисту цивільних прав у Цивільному кодексі України розширений, але не є вичерпним, тому суд повинен у деяких випадках захищати цивільне право або інтереси іншим адекватним способом, що встановлений законом або договором (наприклад не наближатися до житла особи ближче ніж на 100 метрів). Під способом захисту права громадян на житло розуміють передбачені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких здійснюється поновлення порушених або оспорюваних прав і вплив на правопорушників. Способи захисту права громадян на житло вказуються у нормах, що регулюють ті чи інші види житлових правовідносин або встановлюють відповідальність за порушення житлового законодавства.
Порядок і межі застосування конкретного способу захисту цивільного права повинні залежати від змісту суб’єктивного права, яке захищається, і характеру правопорушення. Часто спосіб захисту порушеного права прямо визначається не Цивільним кодексом України, а спеціальним законом, який регламентує конкретне правовідношення. Слід зазначити, що способи захисту цивільних прав не можуть буги однорідними за своєю юридичною природою. Найпоширенішим у цивілістичиій літературі є поділ на засоби захисту та засоби відповідальності. Я.М. Шевченко вважає ці поняття різними за підставами застосування, соціальним призначенням, функціями, які вони виконують, принципами їх реалізації. Якщо у цивільно-правовій нормі немає вказівки на спосіб захисту права, то особа самостійно обирає спосіб захисту оспорюваного або порушеного права.
У ст.16 Цивільного кодексу визначено способи захисту прав та інтересів: шляхом визнання цих прав; визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право відновлення становища, яке існувало до порушення права; примусове виконання обов’язку в натурі; припинення або зміни правовідношення; відшкодування завданих збитків, способи відшкодування майнової шкоди, компенсації моральної шкоди, а також іншими засобами, передбаченими законом, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.
Цивільний кодекс України визначає засоби захисту права власності на житло, що виникають внаслідок неправомірних дій суб’єктів житлового права, а із правопорушень.
Захист у житловій сфері, на відміну від цивільно-правового захисту, має свої особливості.
Слід за основу взяти класифікацію, запропоновану В.В. Луцем, засобів захисту права власності з урахуванням поділу на речово-правове, зобов’язально-правове та законодавче закріплення спеціальних засобів у особливих випадках порушення прав власників.
Захист – це заходи, спрямовані на припинення правопорушень і притягнення правопорушників до передбаченої законом відповідальності відповідно до цивільно-процесуального законодавства України.
До основних речово-правових засобів захисту права власності на житло належать:
1) витребування власником майна (житла) з чужого незаконного володіння (віндикаційний позов);
2) вимога власника про усунення перешкод із боку осіб, що заважають здійснювати право власності (негаторний позов);
3) вимоги власника про звільнення майна з арешту.
Допоміжними речово-правовими засобами захисту, внаслідок якого виникає право власності на житло, можуть бути позов про визнання права власності на житло; позов про виключення житла з опису; позови про захист прав співвласника у разі виділу, поділу та продажу спільного майна.
Зобов’язалъно-правовими засобами захисту прав на житло можуть бути: захист права власності на житло в договірних відносинах (відшкодування збитків, заподіяних невиконанням чи неналежним виконанням договору; повернення речей, наданих у користування за договором); способи захисту права власності на житло в деліктних зобов’язаннях; повернення безпідставно отриманого чи збереженого майна.
Спеціальні засоби захисту:
– позови про визнання угоди недійсною;
– способи захисту права власності померлих та осіб, визнаних безвісно відсутніми або оголошених померлими;
– захист прав власників від неправомірного втручання державних органів.
Крім цивільно-правових засобів захисту, визначених у ст.16 Цивільного кодексу України, в Житловому кодексі мають отримати правове закріплення, наприклад:
1) застосування негайних заходів щодо запобігання порушенню при самозахваті жилого приміщення;
2) застосування грошового стягнення замість відшкодування збитків при руйнуванні або псуванні житла; при систематичному порушенні прав та інтересів сусідів; при використанні житла не за призначенням.
Тому правовий захист перш за все являє собою передбачені законом заходи щодо правопорушників, спрямовані на встановлення державними органами юридичних фактів, що порушують законні права та інтереси громадян.
Можна зробити висновок, що захист нрава на житло здійснюється в передбаченому законом порядку, тобто шляхом застосування належної форми, засобів і способів захисту. Для захисту застосовується юрисдикційна форма захисту, тобто діяльність уповноважених державних органів, які здійснюють комплекс організаційних заходів для захисту порушених прав.
За порушення прав власника житла держава, гарантуючи право власності громадянам, взяла на себе певні зобов’язання, що стосуються компенсації та відшкодування збитків і шкоди (матеріальної та моральної). У разі прийняття в Україні законодавчого акта, який припиняє право власності на житло, держава відшкодовує власникові заподіяні збитки. Збитки відшкодовуються в повному обсязі відповідно до реальної вартості майна на момент припинення права власності, включаючи й неодержані доходи.
Так, у разі незгоди громадянина-власника квартири в будинку державного чи комунального житлового фонду, в якому частина жилих приміщень передана у приватну власність, із рішенням, що тягне за собою припинення його права власності (про знесення будинку, переобладнання жилого будинку в нежилий), це рішення, відповідно до ст.172 Житлового кодексу, не може бути виконане до вирішення спору судом. При розгляді такого спору вирішуються також питання відшкодування власникові завданих збитків, якщо будуть встановлені законні підстави для прийняття оспорюваного рішення. При вирішенні спорів про припинення права власності громадянина на будинок у зв’язку з вилученням земельної ділянки, на якій розміщується будівля, суди повинні мати на увазі, що відповідно до ст.171 ЖК право вибору виду компенсації належить власнику. Зокрема, вилучення для державних або громадських потреб земельних ділянок, наданих громадянам України, провадиться після виділення за їх бажанням радою рівноцінної земельної ділянки, будівництва на новому місці підприємствами, установами, організаціями, для яких відводиться земельна ділянка, жилих, виробничих та інших будівель замість тих, що вилучаються, і відшкодування в повному обсязі всіх інших збитків.
Власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном (не пов’язаних із позбавленням володіння).
Відповідно до ст.392 ЦК України власник майна може пред’явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.
Згідно зі ст.53 Закону «Про власність», ст.394 Цивільного кодексу власник жилого будинку має право на компенсацію, пов’язану зі зниженням цінності будинку, що спричинене діяльністю підприємств, організацій, у тому числі такою, що призвела до зниження рівня шумової та екологічної захищеності території.
Підставами для визнання акта недійсним є невідповідність його вимогам чинного законодавства та визначеній законом компетенції органу, який видав цей акт. Обов’язковою умовою визнання акта недійсним є також порушення у зв’язку з прийняттям відповідного акта прав і охоронюваних законом інтересів підприємства чи організації – позивача у справі. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, у суду немає правових підстав для задоволення такого позову.
Недодержання вимог правових норм, які регулюють порядок прийняття акта, у тому числі стосовно його форми, строків прийняття тощо, може бути підставою для визнання такого акта недійсним лише тоді, коли відповідне порушення спричинило прийняття неправомірного акта. Якщо акт у цілому узгоджується з вимогами чинного законодавства і прийнятий відповідно до обставин, що склалися, тобто є правильним по суті, то окремі порушення встановленої процедури прийняття акта не можуть бути підставою для визнання його недійсним, якщо інше не передбачено законодавством (роз’яснення Вищого арбітражного суду України «Про деякі питання практики вирішення спорів, пов’язаних з визнанням недійсними актів державних чи інших органів» від 26 січня 2000р. №02-5/35).
У постанові Пленуму Верховного Суду «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя» від 1 листопада 1996р. №9 зазначено, що суди мають суворо додержуватися передбаченого ст.56 Конституції права особи на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.
Важливе значення має з’ясування питання, що слід розуміти під порушенням права власності, оскільки закон пов’язує початок спливу строків позовної давності з виникненням права на захист у власників житла. Де необхідно для правильної правової оцінки явища і для вибору засобів захисту порушеного права. Але не дає підстав вважати порушеними житлові права при вибутті власника до іншої місцевості, в тому числі й за кордон. Вважаємо, що порушення права власності на будівлю має місце тоді, коли здійснюються перешкоди здійсненню правомочностей власника в сукупності.
Дуже важливе не тільки теоретичне, а й практичне значення має визначення моменту виникнення права на захист, який виникає з моменту правопорушення. Як зазначає Ю.В. Білоусов, захисту підлягають суб’єктивне цивільне право та інтерес, який охороняється законом. Під порушенням слід розуміти такий стан суб’єктивного права, за яким воно зазнало протиправного впливу з боку правопорушника, внаслідок чого суб’єктивне право уповноваженої особи зменшилося або зникло як таке. Цей момент може бути пов’язаний з моментом виникнення права власності на житло, оскільки особа, яка проживає у жилому приміщенні, повною мірою може використати належні їй засоби захисту. Хоча, відповідно до Цивільного кодексу України положення щодо захисту права власника, поширюються і на невласників, осіб, які володіють житлом на законних підставах. Момент виникнення права на захист можна пов’язати з правочииим щодо жилого будинку (квартири), їх частини як об’єкта нерухомості, що підлягає обов’язкоиій державній реєстрації. Відповідно, право власності на будинок (квартиру) виникає саме з моменту державної реєстрації документів, що встановлюють право заволодіння будинком (квартирою), зміни та перереєстрації документів.
Особи, яким належить на праві власності частина квартири (будинку), можуть укладати договори про її відчуження тільки тоді, коли ця частина може бути відокремлена від інших частин будинку (квартири). При поділі будинків (квартир) у натурі має проводитися експертиза, яка визначає варіанти виділу долі зі спільного майна, можливості переобладнання, перепланування. Судова практика, як зазначає Л.Є. Гузь, визначає низку питань, які потребують вирішення: 1) можливий з технічної точки зору поділ у натурі відповідно до часток кожного співвласника; 2) які варіанти технічно можливі; 3) поділ будинку технічно можливий, але з відступленням від ідеальних часток співвласників; 4) якщо технічно поділити будинок не можна, то розглядається порядок користування будинком (квартирою) тощо. Суб’єкт права спільної сумісної власності має право заповідати свою частку у праві спільної сумісної власності до її визначення та виділу в натурі (ч.2 ст.1226 Цивільного кодексу України). Проте, хоча кожен із спадкоємців має право на виділ його частки в натурі (ст.1278 ЦК України), але щодо квартири у багатоквартирному будинку її реально не завжди можна здійснити. При цьому правопосвідчуючими документами про право власності на житло може бути документ про право власності на жилий будинок і розмір часток співвласників (про надання земельної ділянки для спорудження будинку і про його будівництво, про купівлю-продаж, міну, дарування, спадкування, про право на частку у спільному майні подружжя, рішення суду, що набрало законної сили, про визнання права власності на будинок чи його частину, довідка з бюро технічної інвентаризації).
Право власності на індивідуальний жилий будинок, зведений громадянином на відведеній йому в установленому порядку земельній ділянці і прийнятий в експлуатацію, виникає з часу його реєстрації у виконавчому органі місцевої ради.
Член житлового та житлово-будівельного кооперативу може розпоряджатися житлом тільки після повного внесення паю за квартиру, іншу будівлю або приміщення, надані йому в користування (п.2 ст.384 ЦК України). Наймач стає власником квартири (будинку) відповідно до ст.15 Закону України «Про власність» тільки після викупу (придбання на інших підставах) жилого приміщення в будинку державного, комунального житлового фонду. Тільки після цього він може на свій розсуд укладати на це майно договори купівлі-продажу, міни, дарування, оренди або інших угод, що не суперечать закону.
Відповідно до правил кредитування індивідуального житлового будівництва позичальник до закінчення виплати одержаної позички не має права відчужувати збудований або капітально відремонтований за рахунок позички будинок без дозволу банку або підприємства (організації), що видали позичку.
При вирішенні спору про право власності на будинок обов’язок виплатити заборгованість із позички за згодою позикодавця може бути покладено на інших співвласників-учасників будівництва. У разі відсутності такої згоди обов’язок виплати позички лежить на особі, яка її одержала (постанова Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства, що регулює право приватної власності громадян на жилий будинок» (ст. 4) від 4 жовтня 1991р. №7).
При вирішенні спорів про право власності на жилий будинок, на квартиру в житлово-будівельному кооперативі слід виходити з роз’яснень, які надані Пленумом Верховного Суду України у прийнятих ним постановах з цих питань. А саме:
а) при вилученні земельної ділянки, на якій розміщений належний громадянину жилий будинок, інші будівлі, право приватної власності на них припиняється, якщо вилучення землі проведене відповідно до законодавства і вирішене питання про надання власнику відповідної компенсації та відшкодунання завданих ним збитків. Спори щодо виду компенсації суд вирішує з урахуванням інтересів сторін і конкретних обставин справи;
б) при повному внесенні пайових внесків за квартиру, надані члену житлово-будівельного кооперативу, в особи, яка має право на частку в пайових внесках, виникає право власності на відповідну частку квартири.
У той самий час надання коштів для сплати вартості жилого будинку за договором купівлі-продажу може бути підставою для визнання покупцем за цим договором кредитора.
Важливе значення має визначення моменту виникнення права власності в процесі приватизації. Можна припустити, що момент виникнення права власності на житло, що приватизується, може визначатися трьома такими чинниками: а) поданням заяви та всіх необхідних документів до органів приватизації на приватизацію державною житлового фонду; б) прийняттям рішення органом приватизації протягом одного місяця з дня подачі документів шляхом його реєстрації; в) видачею свідоцтва про право власності.
У п.31 Положення про порядок передачі квартир (будинків) у власність громадян, затвердженого наказом Державного комітету України по житлово-комунальному господарству від 15 вересня 1992р. №56, зазначено, що строк оформлення документів, від дати реєстрації заяви громадянина до видачі йому зареєстрованого свідоцтва про право власності на квартиру (будинок), не повинен перевищувати одного місяця. З роз’яснень Державного комітету по житлово-комунальному господарству України від 28 грудня 1994р. випливає, що право власності виникає з моменту підписання розпорядження про передачу житла у власність.
Так само розвивається практика розгляду житлових спорів у Російській Федерації: Пленум Верховного суду Російської Федерації у роз’ясненнях від 24 серпня 1993р. №8 зазначає, що смерть громадянина, який звернувся із заявою про приватизацію з усіма необхідними для цього документами до оформленая договору про передачу жилого приміщення у власність, не є підставою для відмовлення у задоволенні вимог спадкоємця про передачу квартири у його власність. Виявивши при житті волю на приватизацію жилого приміщення, де він мешкав, спадкодавець із незалежних від нього причин був позбавлений, можливості виконати всі правила оформлення документів на приватизацію. І тому спадкоємці, за якими судом визнане право на отримання жилого приміщення у порядку спадкування, мають право як власники користуватися, володіти й розпоряджатися таким приміщенням згідно зі своїми потребами.
Слід зазначити, що у випадку якщо заява і документи на приватизацію надаються за життя спадкодавця самим спадкоємцем, що діє згідно з нотаріально завіреною довіреністю, то це має силу доказу. Тобто є внутрішня воля і волевиявлення спадкодавця – і цього достатньо для переходу права власності на житло за правом спадкування. Саме з таких правових позицій слід виходити при розгляді житлових спорів про виникнення моменту прааа власності на житло, що приватизується.
У разі неоформлення документів у встановлений законом місячний термін із дня подачі всіх необхідних документів, із вини власника чи органу приватизації, якщо громадянин не відкликав заяву і мав право на безоплатну передачу квартири, незалежно від її розміру, а в приватизації йому не могло бути відмовлено, то на спірну квартиру чи її частину відкривається спадщина, оскільки спадкодавець висловив свою волю на здійснення приватизації займаного приміщення.
Абзац 5 п.13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про Судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22 грудня 1995р. №20 передбачає, що у випадку якщо квартира (будинок) не була передана у власність наймачеві, його спадкоємці вправі вимагати визнання за ними права власності на неї лише в тому разі, коли наймач звертався з належно оформленою заявою про це до відповідного органу приватизації або власника державного чи громадського (щодо громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи) житлового фонду, однак вона не була розглянута в установлений строк або в її задоволенні було незаконно відмовлено за наявності підстав і відсутності заборон для передачі квартири у власність наймачеві.
Моментом виникнення права власності на приватизоване житла є момент винесення в місячний строк рішення органом приватизації.