Житлове право України
§ 2. Методи житлового права
Наука теорії права під методом правового регулювання розуміє засіб владного впливу, за допомогою якого встановлюються права і обов’язки осіб, характер взаємовідносин суб’єктів, правові засади впливу у випадку порушення належних особі прав і обов’язків.
Відповідно до усталеної юридичної думки метод правового регулювання розглядається як сукупність юридичних засобів впливу на суспільні відносини і розкривається через: 1) правосуб’єктність; 2) юридичні факти; 3) зміст правовідносин; 4) юридичні санкції.
Разом із тим, специфіка предмета житлового права не дозволяє виділити сукупність юридичних засобів впливу, характерних саме для житлового права.
До загального методу впливу права на суспільні відносини належить позитивне закріплення суспільних відносин, що випливають із природних прав людини. Він виявляється в тому, що держава, розробляє і приймає закони та інші нормативні акти, що спрямовані на здійснення державного управління суспільством. За допомогою закріплення у правових нормах правомочностей і юридичних обов’язків фіксуються способи впливу на поведінку суб’єктів житлових відносин.
У житловому праві метод правового регулювання характеризується наявністю переважно двох сфер суспільної дійсності – приватної і публічної. Фундаментальне значення поєднання зумовлене тим, що житлове право нерозривно пов’язане із людиною, яка є приватною та публічною особою, котра нерозривно пов’язана із державою.
Тому диспозитивні методи впливу, що знайшли своє вираження у цивільному законодавстві України, надають можливість сторонам житлових правовідносин встановлювати для себе суб’єктивні права і брати обов’язки, із дотриманням встановлених законом обмежень. Зокрема, при здійсненні своїх прав і виконанні обов’язків особа діє у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зобов’язана додержуватися моральних засад суспільства, не завдавати шкоди правам, свободам та гідності інших громадян, інтересам суспільства. Такі обмеження знайшли своє відображення у відповідних статтях Конституції України, Житлового та Цивільного кодексів, вони мають характер публічних обмежень і визначаються, перш за все, межами здійснення приватного права.
Диспозитивні та імперативні методи правового регулювання тісно взаємопов’язані в житловому праві (наприклад, за розпорядженням місцевої державної адміністрації приватизується житловий фонд, договір найму укладається громадянином із ЖЕКом на підставі адміністративно-правового рішення, цивільно-правові договори переходу права власності на житло повинні реєструватися в органах місцевої ради під загрозою їх недійсності, отримується дозвіл на перебудову житла). Проте цивільно-правові відносини, що ґрунтуються на рівноправності сторін, пов’язані із волевиявленням громадян, спрямовані на набуття права власності чи користування жилими приміщеннями, захист прав та законних інтересів.
Норми адміністративного права спрямовані на заборону порушення права на житло, недопущення неправомірних втручань і встановлюють певні обмеження прав однієї особи на користь інших членів суспільства. Діяльність державних органів більше спрямована не на забезпечення, а на недопущення правопорушень у сфері особистого життя або інших пов’язаних із цим прав, у випадках, коли суспільні інтереси переважають над приватними. Так, згідно зі ст.182 Кодексу України про адміністративні правопорушення недодержання тиші на вулицях, у гуртожитках, жилих будинках та інших громадських місцях у заборонений рішеннями місцевих рад час утворює склад адміністративного правопорушення.
Не допускається виконання робіт та інші дії, що викликають псування приміщень, підвищений шум чи вібрацію, порушують умови проживання громадян.
Використання телевізорів, радіоприймачів, магнітофонів та інших гучномовних пристроїв дозволяється лише за умови зменшення звуку до ступеня, що не порушує спокою мешканців будинку. З 23 до 7 години у будинку повинен зберігатися спокій.
Утримання собак і кішок в квартирах дозволяється лише за умови дотримання Правил утримання собак і кішок у містах та інших населених пунктах, а в квартирах, де проживають два і більше власників, наймачів, – з їхнього дозволу. Утримання на балконах і лоджіях тварин, птиці та бджіл забороняється.
Однією з тенденцій сучасного періоду розвитку суспільних відносин є зменшення публічного впливу на приватноправову сферу, збільшення диспозитивних правомочностей регулювання житлових відносин, що вимагає оновлення системи житлового законодавства, значну частину якого продовжують становити норми публічного характеру. Вони визначають порядок управління житловим фондом, його утримання, використання і схоронність, забезпечення житлом державного житлового фонду незалежно від його виду і призначення.
Специфічною, об’єднувальною рисою житлового права, що відображає його призначення в житті та розвитку суспільства, є його соціальна функція, призначення якої в тому, щоб державна стратегія розвитку формувалася у необхідному для суспільства напрямі створення умов для реалізації права громадян на житло, стала важливим фактором для зниження соціальної напруженості в суспільстві. З неї можна виділити функцію соціального контролю, з якої випливають заборонні та зобов’язуючі функції.
Регулятивна функція житлового права безпосередньо пов’язана із соціальною, оскільки спрямована на задоволення інтересів особистості й усього суспільства шляхом унормування правил поведінки. Охоронна функція полягає у забезпеченні прав всіх суб’єктів житлового права, забезпеченні їх права на захист.Виховна функція полягає у формуванні інтересів, потреб, охорони моральності, виходячи із загальноприйнятих людських цінностей.
Цивільно-правова охорона права на житло полягає у наданні фізичній особі можливості мати особисте житло, на власний розсуд визначати правила поведінки у ньому, проникнення до житла людини. Засобами правової охорони необхідно вважати йото недоторканність.
Держава в особі спеціально створених органів приймає законодавчі акти на основі певних установок, соціальної справедливості, які виступають як форма суспільної свідомості, що зумовлює міру поведінки людей, виступає мірою усвідомлення своїх прав та обов’язків. Тому житлове право – не стільки механічна сукупність норм, а й правові принципи, що лежать в основі розвитку житлового законодавства і зумовлюють не форму існування, а головним чином зміст та розвиток суспільних відносин. Правові принципи визначають межі здійснення права, поза якими воно не може існувати, і тому вони повинні закріплюватися в законі, становити складову частину закону. Що і було зроблено в ст.3 Цивільного кодексу, де, зокрема, отримали нормативне закріплення принципи справедливості, добросовісності. Звичайно межі здійснення житлових прав не вичерпуються принципами, які знайшли своє закріплення або відображення у законодавстві. Правозастосування має здійснюватися тільки у поєднанні конкретної правової норми із правовими принципами, які мають бути закріплені в самому законі, що має призвести до правильного його розуміння та застосування.
Необхідно відзначити тенденцію, за якою законодавство України йде шляхом надання державним органам дедалі більших повноважень у прийнятті рішень. У процесі трактування конкретних правових норм посадові особи використовують такі поняття, як моральність, суспільне життя, справедливість, добросовісність, розумність, звичай, публічний порядок, яким законодавство не може дати точного пояснення. Невизначені правові поняття в силу своєї природи можуть привести до розширеного розуміння норми та звуження змісту прав громадян. Правові принципи повинні застосовуватися з умовою, що вони будуть спрямовані на досягнення мети, поставленої законом, особи не порушили та не вийшли за норми і принципи, визначені законом. У загальних правових принципах житлового права знайшли своє відображення Конституція, Цивільний кодекс, житловий, кримінальний тощо. Зокрема йдеться про принципи:
!) конституційний – неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини;
2) кримінально-правовий – неприпустимість позбавлення права власності на житло;
3) цивільно-правовий – точне застосування чинного законодавства відповідно до принципів справедливості, добросовісності та розумності; доступність житла, його недоторканність, недоторканність власності;
4) цивільно-процесуальний – рівність перед законом і судом;
5) житлово-правовий – гласність; здійснення прав на житло відповідно до його призначення; доступності користування житловим фондом.
Принципи житлового права аналогічні принципам інших галузей права і випливають із Конституції. Разом із тим, вони взаємозумовлені: статті 3, 319 Цивільного кодексу України та статті 6, 10 Житлового кодексу України визначають обов’язок використання жилого приміщення лише за призначенням, тобто для проживання людини, а не для іншіх цілей, заборони використання жилих будників і жилих приміщень не за призначенням.
Принципи можуть мати практичне значення тільки у випадку їх втілення у практичній діяльності. Житлове законодавство постійно розвивається і відповідно збагачується змістом і принципами інших галузей права. Тому розвиток житлового права полягає у чіткому закріплені принципів відповідно до предмета правового регулювання, чіткому їх застосуванні.
Правові принципи не є тільки складовою частиною світогляду, а створюють основу єдиного розуміння положень житлового законодавства, визначають загальні засади і зміст житлового права, сприяють усвідомленню змісту правової норми, тим самим дають можливість однакового тлумачення цих положень. Вони є, перш за все, правовими категоріями і безпосередньо повинні бути пов’язані з умовами, що визначають дійсність правочинів, Слід погодитися з тим, що принципи – не досягення науки, а об’єктивна потреба законодавства.
Так само і судова практика повинна спиратися на принципи, що випливають із визначених конкретним юридичним фактом правовідносин. Важливе значення для правильного розуміння і застосування норм житлового законодавства мають ті принципи, які адресовані всім учасникам житлових правовідносин, а не тільки зобов’язаним учасникам правових відносин.
У правовій науці ще не вироблено єдиного визначення принципу цивільного права. На наш погляд, найповнішим серед різних визначень цього поняття є запропоноване О.В. Дзерою, за яким принципи становлять основоположні (корінні, відправні, визначальні) ідеї (засади, риси), втілені чи закладені в законі, відповідно до яких здійснюється правове регулювання правових відносин та забезпечується реалізація покладених на право функцій. З урахуванням вищезазначеного значення принципів для житлового права полягає у тому, що в них відображено найбільш характерні його риси, загальна спрямованість на забезпечення прав людини, соціальну суть і гуманний характер житлового права в цілому.
Так, до основних принципів житлового права, які мають отримати відповідне правове закріплення у новому Житловому кодексі, слід віднести: законність надання і здійснення права на житло, недоторканність житла, свободу вибору місця проживання і пріоритетності прав людини; гарантоваиість правового .захисту від свавільного позбавлення житла, свободу реалізації права на житло, доступність користування житловим фондом, цільове використання житла, недопустимість обмеження права користування жилими приміщеннями.
Права та свободи людини і громадянина відповідно до ст.8 Конституції України є безпосередньо діючими. Вони визначають цілі та зміст законів та інших норматнвно-правових актів, зміст і спрямованість діяльності органів законодавчої та виконавчої влади, органів місцевого самоврядування і забезпечуються захистом правосуддя.
Житлові права громадян охороняються законом, і тому ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону, за рішенням суду, що знайшло своє правове закріплення в ст.9 ЖК України. Відповідно до цього будь-яка особа не може бути виселена із займаного приміщення або обмежена у праві користування жилим приміщенням. Виселення допускається у виняткових випадках і тільки з підстав і у порядку, передбачених законом. Перш за все, це можуть бути випадки, коли права здійснюються в суперечності з їх призначеням або з порушенням прав інших громадян чи суспільства.
Одинм із принципів є недоторканність життла. Відповідно до ст.30 Конституції, ст.311 ЦК України не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду чи обшуку, інакше як за вмотивованим рішенням суду. Тільки у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла. Так, ст.17 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року №1875 IV зобов’язує забезпечувати доступ до мережі, арматури, засобів обліку, розподільчих систем: 1) для ліквідації аварій – цілодобово; 2) для встановлення і заміни санітарно-технічного та інженерного обладнання, проведення технічних та профілактичних оглядів, зняття контрольних показників засобів обліку тощо.
У невідкладних випадках, пов’язаних з урятуванням життя людей та майна, може бути здійснене проникнення до житла та іншого володіння особи для проведення в них огляду та ліквідації аварій без отримання згоди споживача.
Якщо споживач відсутній і при цьому немає можливості встановити зв’язок з ним з метою його інформування про необхідність негайного прибуття до приміщення або він відмовляється допустити до займаного ним приміщення представників виконавця/виробника і при цьому є об’єктивні підстави вважати, що аварія, неполадки, які унеможливлюють надання житлово-комунальних послуг іншим споживачам, відбулися саме в цих приміщеннях, – проникнення до приміщення відбувається без отримання згоди споживача (несанкціонований доступ). Представник виконавця/виробника попереджає споживача, який присутній, але відмовляється допустити до житла та іншого володіння, про здійснення несанкціонованого доступу.
До прийняття Цивільного кодексу України 2003р. можна було говорити про публічно-правовий захист права на недоторканність житла. Так, ст.162 КК України встановлює кримінальну відповідальність за порушення недоторканності житла. Але право на недоторканність житла має позитивний зміст, що дозволяє віднести його до особистих немайнових прав фізичної особи, що отримало своє приватноправове закріплення у ст.311 ЦК України.
Принцип законності передбачає законодавче гарантування житлових прав громадян, посилення юридичних гарантій з захисту недоторканності людини та її житла. Однак її запровадження потребує попереднього створення низки умов, зокрема оновлення законодавства з урахуванням завантаженості судів щодо вирішення такої категорії справ. Законність й обґрунтованість проникнення до житла громадян, визначення механізму їх реалізації, мають визначатися наявністю процесуальних норм щодо оскарження незаконних дій балансоутримувача, управителя, працівників аварійно-ремонтної бригади.
Принцип свободи реалізації права на житло полягає у вільному виборі громадянином шляхів реалізації суб’єктивних прав, що здійснюються через вибір місця проживання, форм власності житлового фонду, шляхом приватизації, придбання у власність, будівництво, отримання житла з державного, комунального житлового фонду соціального та спеціального призначення шляхом укладення цивільно-правових договорів тощо.
Особи, що постраждали від незаконного обшуку, мають право згідно зі ст.56 Конституції України вимагати відшкодування збитків, заподіяних незаконними діями посадових осіб при здійсненні иими своїх повноважень. Норма цієї статті реалізує принцип пріоритетності прав людини, вона спрямована на захист прав та законних інтересів громадян, у тому числі й від дій органів державної влади та їх посадових осіб. Вхід до житла за рішенням суду може провадитись для огляду та обшуку в тих випадках, коли є достатні відомості, що знаряддя злочину, або речі й цінності, здобуті злочинним шляхом, а також інші документи і предмети, які мають значення для встановлення істини у конкретній справі, знаходяться в даному приміщенні, або є достатні дані про те, що в ньому знаходяться особи, які підозрюються у вчиненні злочину. У таких випадках за нормою ст.311 ЦК України проникнення до житла може провадитися за рішенням суду. До жилих приміщень громадян можуть заходити тільки уповноважені особи під час переслідування осіб, що підозрюються у вчиненні злочину. Без рішення суду обшук може провадитися лише у невідкладних випадках, наприклад, при затриманні на місці злочину або одержанні даних про те, що вживаються заходи для знищення або переховування документів чи предметів, які мають значення для розслідування справи.
Разом із тим, норми ст.311 ЦК України мають визначити й інші випадки, за яких може здійснюватися проникнення до житла: або за наявності даних, що відбувся нещасний випадок, а також при стихійних подіях, аваріях, масових бсзладдях або заворушеннях для забезпечення особистої і громадської безпеки.
Принцип пріоритетності прав людини полягає в тому, що людина, її життя, честь і гідність, недоторканність і безпека визначаються найвищою соціальною цінністю (ст.3 Конституції України). Такий підхід до забезпечення прав людини є значним кроком на шляху всебічного забезпечення прав і свобод людини.
Принцип гарантованої правового захисту виявляється у тому, що кожен громадянин України має право за захистом своїх прав звертатися до суду, до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини, а після використання всіх національних засобів правового захисту – до відповідних міжнародних установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна. Виходячи із зазначеного принципу та гарантування Конституцією судового захисту конституційних прав і свобод, судова діяльність має бути спрямована на захист цих прав і свобод від будь-яких посягань шляхом забезпечення своєчасного та якісного розгляду конкретних справ у порядку, визначеному Цивільним кодексом України або Кодексом адміністративного судочинства України, згідно зі ст.17 якого компетенція адміністративних судів поширюється на спори фізичних осіб із суб’єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи правових актів індивідуальної дії), дій чи бездіяльності. При цьому мається на увазі, що згідно зі ст.22 Конституції закріплені в ній права і свободи людини й громадянина не є вичерпними.
Принцип доступності судового захисту прав і свобод людини полягає в тому, що відповідно до ст.55 Конституції України кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Звернення до суду для захисту конституційних прав людиии на житло можливе безпосередньо, з використанням норм Конституції України.
З огляду на зазначене можна дійти таких висновків. Право на житло – це особлива частина приватної сфери людської життєдіяльності, яка полягає у різноманітних відносинах, явищах, подіях тощо, гарантується і охороняється правом. За сучасних умов право на житло виступає як майнове і особисте немайнове благо, що належить кожній людині та є об’єктом правової охорони та захисту,
Цивільний кодекс безпосередньо у статтях 393, 394 забезпечує захист права власності на житло, згідно з яким правовий акт органу державної влади або органу місцевого самоврядування, який не відповідає закону та порушує права власника, скасовується із відновленням попереднього становища та відшкодування майнової та моральної шкоди.
Відшкодувания шкоди також можливе і без позбавлення права власності власника у зв’язку зі зниженням цінності житлового будинку.