Культурологія
10.9. Постмодернізм
Починаючи з другої половини XX ст., усе більш чітко окресленою стає ситуація в західній культурі, яку назвали постмодернізмом. Нині постмодернізм визначають як: 1) домінуючий культурний менталітет (подібно до раціоналізму у XVIII ст.); 2) художній стиль у західному мистецтві й архітектури Попередниками сучасного філософського постмодернізму є низка мислителів кінця XIX — початку XX ст. (С. Кьєркегор, Ф. Ніцше, О. Шпенглер, М. Хайдеггер та ін.), а також письменників (Дж. Джойс, Ф. Кафка, Р. Музиль). Із середини XX ст. уже можна було говорити про виникнення певного нового комплексу ідей та уявлень світоглядного порядку.
Передусім постмодернізму притаманна критика проекту Просвітництва, адже він — продукт кризи раціоналізму, а також завершення доби Прогресу, який розумівся як цілеспрямовані зусилля на перетворення і зміну світу; свідчення глибоких змін, які відбулися в уявленнях людини, що прийшла до заперечення святинь і цінностей нового часу, "що не підтвердилися", і розчарування у ренесансному і просвітницькому культах людини, яка "все може". Наслідком цього стала деформація індивідуальної та соціальної свідомості: класичне прагнення до розумного, доброго, вічного почало здаватися глупством; гордість і захоплення свободою стало предметом насмішки; наука почала тлумачитися як джерело лих. Якщо у ХУЛІ—XIX ст. прогресивна думка сходилася на тому, що "сон розуму породжує страхіття" (так називалася гравюра Ф. Гойї), то у XX ст. ближчою стала теза про те, що діяльність розуму породжує страхіття (такий висновок напрошується з твору У. Еко "Маятник Фуко"). Сучасні філософи почали осмислювати ці нові вияви духу часу в різних сферах людської діяльності: науці, соціології, економіці, політиці, мистецтві. Найповніше концепція постмодернізму представлена в роботах французьких філософів . Ж. Делеза ("Філософія бажання"), Ж. Бодріяра ("Мислення спокуси"), Ж. Дерріди ("Граматологія").
У мистецтві постмодернізм, усвідомившись спершу як новий літературний стиль, надалі був ототожнений з низкою течій живопису (дещо поєднаний з авангардом поп-арт, новий реалізм, живі картини, хепенінг та ін.), а також зі стилістикою одного з сучасних архітектурних напрямів на Заході. До характерних стильових рис нового мистецтва належать: 1) використання творів минулих часів як "будівельного матеріалу" або переосмислення класичних текстів (це можуть бути версії чи нові тлумачення відомих сюжетів і образів або пародії па них)., 2) цитування без посилань, яке органічно введене в текст (картина, споруда, музичний твір); 3) стилізація, травестія, дегероїзована міфологія (наприклад, у романі Дж. Барнса "Історія світу в 10 1/2 розділах"); 4) багатовимірна організація тексту, багатожанровість у межах одного твору — від лірики до бюрократичної довідки; 5) гра словами, змістами, образами; різні способи створення ефекту умисного оповідного хаосу (наприклад, роман В. Набокова "Блідий вогонь", К. Воннегута "Бійня номер п´ять, або Хрестовий похід дітей"). Типовий твір постмодернізму в літературі висміює три неприйнятні для нього речі: реалізм, модернізм, масову культуру. Щодо останньої, то деякі ЇЇ прийоми використовуються в серйозних текстах, хоча саме тривіальні твори найчастіше стають предметом пародіювання, а їх читачі — об´єктом висміювання. В принципі для постмодерністів не прийнятне все, що закостеніло, перетворилося на стереотип, усе те, що породжує стандартну, заздалегідь очікувану реакцію.
Одним з понять постмодерністської естетики (подібно до художнього образу в класичних естетичних системах) є симулякр (з фр. — стереотип, псевдоріч, пуста форма) — образ відсутньої реальності, правдоподібна подоба, гіперреалістичний текст, за яким не стоїть реальність. Це артефакт, що ґрунтується на власній реальності, упакування замість речі. Перехідною ланкою між реальним об´єктом і симулякром є кіч як бідне значеннями кліше. Якщо основою класичного мистецтва є єдність "річ — образ", з масової культури виростає індустрія підробки і кіч, то у постмодернізмі маємо симулякр. У мистецтві модернізму та постмодернізму, який вдається до цитат і ремінісценцій, способом побудування художнього тексту є інтертекст.
В інтертексті цитата — просто додаткова інформація, посилання на інший текст (хоча посилання як такого немає). Прикладом такої ситуації є книга "Гра в бісер" Г. Гессе, де в неіснуючій провінції Касталії найвищим заняттям була гра "скляних намистинок — гра зі змістом і всіма цінностями нашої культури, теоретичне відтворення її духовних досягнень. За принципами інтертексту в XX ст. створювалося багато музичних творів — із цитат і ремінісценцій до фольклору, джазу, музичних творів минулих епох. Так писали у 20-ті роки П. Хіндеміт, Ф. Бузоні, С. Прокоф´єв, І. Стравинський. Сприймаючи твір неокласичного напряму, слухач може визначити без труднощів ту "модель", яку поклав в основу композитор, ту епоху, до якої належить вихідний матеріал. Одним із неокласичних прийомів є пряме цитування, що іноді має відтінок гри, жарту, гротеску (наприклад, "Класична симфонія" С. Прокоф´єва). Цілком перспективне у постмодерністській літературі можливе вдавання до гіпертексту, тобто тексту, який може перетворюватися на систему, ієрархію текстів, залишаючись водночас єдиним. Найпростіший приклад — будь-який словник чи енциклопедія, де кожна стаття має посилання на інші статті цього самоті словника. Але є вже й художні твори, автори яких - люди, що володіють і словом, і комп´ютерною технікою найвідомішим серед них є Майкл Джайс — автор першого гіперроману "Полудень". Цей твір має вигляд дискети для персонального комп´ютера із 539 умовними сторінками, які можна читати підряд як звичайну книгу. Проте в романі є ще 951 "зв´язка", кожна з яких — альтернативний шлях, що веде сюжет у бік. Щоб активізувати "зв´язку", читачеві слід підкреслити на екрані слово, яке його зацікавило. Після цього текст "розсунеться", впустить у себе новий епізод, наприклад, з біографії героя. У кожного читача текст буде різним, цікавість його залежить від зусиль, досвіду і навіть таланту. "Полудень" при цьому має всі ознаки звичайного роману: сюжет, героя, інтригу, пейзаж, зав´язку, кульмінацію тощо. Фінал, щоправда, залежить лише від читача.
Гіперлітература докорінно змінює відносини читачів із письменниками, перетворюючи їх на співавторів. Певні подібні експерименти проводить і театр. Звісно, в гіпертворі виникають додаткові художні ефекти, наприклад, ефект підглядання за справжнім, а не домисленим життям. У звичайній книзі чи п´єсі поки триває епізод з одним героєм, інші перебувають невідомо де, а тут можна відірватися від дії та зазирнути в інший простір, щоб дізнатися, чим займаються інші герої. Читач начебто бачить усю конструкцію гіперроману одразу і наскрізно.
З художніх течій, форм, живих картин постмодерністського пластичного мистецтва розглянемо гіперреалізм, гіперманьєризм, акціонізм, боді-арт, відео-арт, соц-арт, інвайронмент, інсталяцію, ленд-арт, перфор-манс, хепенінг.
Гіперреалізмом (надреалізмом) називається живопис, що ґрунтується на фотографічному відтворенні дійсності. За визнанням гіперреалістів, їх єдиною метою є саме відтворення фотографії за допомогою живописних засобів. Творчий процес вони починають із фотографування чи готового цього матеріалу, що за допомогою діапроектора та інших засобів збільшується до розмірів полотна. Після того фотографія, її колір і фактура скрупульозно відтворюються пензлем та фарбами. Основним є точне, безпристрасне, позаемоційне відтворення дійсності, що імітує специфіку фотографії та документалізм, наслідує принцип автоматизму візуальної фіксації. Відомий американський художник Ч. Клоуз говорив, що його цікавить те, що бачить камера, і те, що вона фіксує. "Схожість у моїх роботах — побічний продукт, який одержується автоматично", — зазначав він.
Роботи відомих скульпторів-гіперреалістів Дж. де Андреа, Дж. Сегала, Р. Грехема — манекени чи муляжі, зроблені шляхом покриття реальної натури з голови до п´ят спеціальною речовиною, що застигає, і подальшим відливанням з гіпсу та скловолокна людських постатей, які потім вбирають в одяг людей, доповнюють волоссям, очима і зубами. Так виникає "мистецтво безумовної правди", як називали його художники-гіперреалісти.
Гіперманьеризм — живопис, що є інтерпретацією певного твору минулого. Художники-гіперманьєристи (або "культурні художники", анахроністи, стилізатори) у своїх творах цитують, пародіюють, перефразовують твори доби Відродження, маньєризму і бароко. Стару традицію вони вписують у контекст сучасної культури. Основу такого діалогу з минулим становить цитата. Результатом стає складне переплетення мов живопису, літератури, кінематографу. Гіперманьеризм виник в Італії на початку 80-х років.
Акціонізм (з фр. — дія, вчинок) поєднує елементи абстрактного живопису і скульптури, дадаїзму, поп-арту з демонстраціями "дій" художника (так званий живопис дії, жива скульптура), а також включає театр абсурду, вуличні вистави карнавального типу, які називають хепенінгом та перформансом.
Боді-арт (з англ. — тілесне мистецтво) — художній напрям, спрямований на використання "сирої реальності" тіла та його невербальної мови — пози, жесту тощо. Єдиним об´єктом і матеріалом творчого процесу боді-арту стає тіло автора чи виконавця з йгоо голосом, рухами, мімікою, жестами і неконтрольованими діями. Цей напрям близький до поп-арту, хепенінгу та перформансу з їх публічною імпровізаційністю. У своїх творчих шуканнях боді-арт експлуатує такі ситуації, як ризик, біль, насильство, тілесні страждання. Наприклад, французький художник Ж. Пан публічно заподіює собі біль; інший — спонукає свого друга вистрілити в нього у виставочному залі і т. ін. Іноді в композиціях копіюють відомі твори мистецтва, постаючи у вигляді живих скульптур. Мистецтво постмодернізму звертається до боді-арту також як до елементу інсталяцій та перформансів.
Відео-арт (з латин. — бачу і мистецтво) — одна з мистецьких форм постмодернізму, що виникла у 60-ті роки. Створювані засобами телетехніки, лазерних і голографічних установок візуальні чи аудіовізуальні "не-об´єкти", здатні, як вважають їх творці, через електронний образ дати людині можливість зазирнути всередину себе, допомогти їй відчути глибини підсвідомості. Таким чином начебто відновлюється загублена у західній людині цілісність і вона перетворюється на "східного мудреця".
Соц-арт — одна з течій у радянському мистецтві 60—70-х років, яка існувала підпільно (андеграунд). Назва цього напряму мала іронічний зміст за аналогією до поп-арту, який у той самий час був популярним у Західній Європі і США. Самі художники соц-арту визначали своє мистецтво як "гру з ідеологією", як пародію на реальність розвинутого соціалізму, а також на засади стилю соцреалізм.
Інвайронмент (з англ. — навколишнє середовище) — мистецька форма постмодернізму, "мистецтво оточення", що виникло в 60-ті роки як спосіб упорядкування певного простору (природного чи у закритому приміщенні) за допомогою поєднання якихось створених художником чи публікою речей з "готовими" елементами довкілля. Наприклад, у 1980 р. в одному із залів паризького Музею сучасного мистецтва художниця-авангардистка Ж. Ваннеро відтворила інтер´єр кухні з перебитим і зіпсованим кухонним посудом та банками і прикріпленою до стіни брудною ганчіркою, що зображала вікно. Композиції інвайронменту можуть включати міське та природне середовище. У такому випадку ї називають "земляним мистецтвом" (ленд-арт) чи "мистецтвом на відкритому повітрі". Найбільш екстравагантно інвайронмент відобразився у виступах американського авангардиста X. Явашева (або просто Христо), творця оригінального різновиду цієї форми, що називається ампакетажем (з фр. — пакування, загортання), або пакувальним мистецтвом. Христо запаковує все: автомобілі, дерева, будинки, паркові алеї і навіть скелі, наприклад, він запакував поліетиленовою, плівкою художній музей у Берні з приводу його 50-річчя. Так само Христо зробив з двома будинками під час карнавалу в м. Сполето, також обгорнув фольгою 380 тис. кв. м узбережних скель у м. Сіднеї тощо.
Критика пов´язує це мистецтво з проблемами охорони довкілля. Зокрема, у 1979 р. у м. Сіетлі (США) був проведений великий симпозіум з метою підтвердити можливості цього виду мистецтва у боротьбі з виснаженням земель. За його рекомендаціями навесні 1980 р. була здійснена низка проектів, серед яких величезний, насипаний на місці міського смітника пагорб зі скляним екраном. Цей спосіб привертання уваги чи нагадування про щось художники пропонували багато разів і іноді він давав певні результати. Різновидами інвайронменту є також природна скульптура та інсталяція (з фр. — розміщення) — мистецтво підкреслення самоцінності предметів (справжніх і бутафорських) і способів їх розміщення у закритому чи відкритому просторі. Алогічний характер деякої просторової "скульптури" підкреслюється або посилюється гротескністю тієї чи іншої добірки об´єктів демонстрації (в´язки хмизу, якийсь технічний прилад, купи овочів тощо).
Ленд-арт (з англ. — земля і мистецтво) — різновид концептуалізму, так зване земляне мистецтво. У задумах художників ленд-арту наявна ідея повернення до природного життя і не в останню чергу привертання уваги до охорони природного середовища. Твори ленд-арту є, як правило, величезними за розмірами і повністю їх можна побачити лише з повітря, навіть велетенський відбиток пальця поп-артиста Д. Оппенгейма на газоні, розташованого поблизу Ніагарського водоспаду Артпарку.
Перформанс (з англ. — вистава), як і івент (випадок, подія), — своєрідна жива картина, яка, на відміну від хепенінгу, вимагає попереднього задуму, режисури і місцем свого представлення обирає закрите приміщення (музей, театр, кінотеатр, телестудію тощо). Об´єктом і матеріалом творчого процесу є тіло автора чи виконавця, їх голос, рухи, міміка, жести і неконтрольовані дії. Наприклад, американський художник М. Парр, обв´язавши власну ногу гелігнітовою мотузкою, на очах у публіки підпалив її.
Хепенінг, подібно до перформансу — це "щось, що відбувається", своєрідні живі картини. Видовище, яке дало назву цій формі ("18 хепенінгів у 6 частинах"), відбулося у 1959 р. у Нью-Йорку. Автором його був художник і професор одного американського університету А. Капроу. Учасники за його командами заливали фарбою полотна, танцювали, роздягалися, забиралися на бутафорські скелі і втягували глядачів у дію, злегка вдаряючи їх батогом по ногах. Надалі хепенінг вийшов на вулиці і стадіони. А. Капроу виїздив з ними за кордон і мріяв створити щось глобальне, зв´язавши учасників по радіо. Сенсацією 1966 р. була виставлена у Стокгольмському музеї сучасного мистецтва "Незвичайна пані", або "Вона". 27-метрова постать приваблювала не і лише розмірами, а й розфарбуванням у яскраво-зелених, жовтих, блакитних, червоних, рожевих і чорно-білих тонах. Усередині неї було приміщення з підсвіченим акваріумом, звідки можна було сходами потрапити у різні інші приміщення: кімнату для дітей, невелику картинну галерею, маленький кінозал і планетарій, дам була і будка з телефоном, автомат з овочами і механізм для перемелювання пляшок. Критика відзначала різноманітність форм, властивих хепенінгу ("випадок", "дія", "вистава", "оточення" тощо), а також те, що завдяки йому подеколи вдається зруйнувати пасивність глядача.
На початку XXI ст. наукова думка дедалі частіше звертається до синергетики, в якій універсум постав як дещо багатоваріантне. Відкриття нерівноважних структур, в яких системні зв´язки встановлюються самі собою, зроблене ще у першій половині XX ст., дає нині людству надію. За словами київського професора В. Лобаса, сучасні дослідження свідчать про можливість формування "порядку" безпосередньо з "хаосу", тобто рухатися заради порядку не лише проти течії (Н. Вінер), а й за течією, організовуючи її певним чином. Він вважає, що тут можна побачити риси культури майбутнього. За словами харківського академіка А. Мітільова, людство стоїть на порозі другого "осьового часу", який має забезпечити пошук і вироблення смислів, створити Духовно-моральний фундамент для ноосферної цивілізації.