Культурологія
10.8. Масова культура
Можна, напевно, погодитися з тим, що роль молоді у суспільстві виявляється не в тому, скільки керівних посад різного рівня вона охоплює, а у тому впливі, який вона має на суспільну атмосферу, стиль життя, смаки, а також у тому, чи вітається її ентузіазм, спрямований на оновлення і розвиток суспільства. Виникнення масової культури можливе за умови, що молодь живе повноцінним життям, оскільки саме вона є значною мірою її споживачем і творцем. І хоча "масовою" є та частина загальнолюдської культури, яка доступна і призначена великим масам людей і розвиткові якої сприяла низка об´єктивних факторів (процес урбанізації, який зумовив появу міського фольклору, продовження процесу секуляризації суспільного життя, закони ринку в культурі, трансформація сфери освіти, нові технічні засоби комунікації), найвагомішим фактором стало виникнення молодіжної субкультури. В такому розумінні до XX ст. масової культури не було, вона зайняла місце фольклорних засад у житті народу.
Здається переконливою думка, що масова культура починається із загальної письменності. Днем її народження іноді називають прийняття Великою Британією закону про загальну грамотність. Потенційно всім став доступний головний жанр художньої творчості XIX ст. — роман. Однак ледве навчившись читати, маси "замовили" свою літературу: детектив Ната Пінкертона і популярну белетристику, а пізніше комікси, які стрімко завойовували ще не обжиті культурою території. Сходинкою у подальшому розвитку стало кіномистецтво, адже кіно найчастіше не потребує для сприймання навіть простої письменності. Можливість виготовлення необмеженої кількості екземплярів кожного фільму, а також демонстрація його одночасно багатьом глядачам забезпечують кіно найбільшу масовість. У цьому виді мистецтва є чимало шедеврів, якими теж насолоджуються маси людей, але найбільшу аудиторію мають саме розважальні жанри.
На сьогодні масова культура вже стала формою глобальної психотерапії загальнолюдського значення. Фільми "Голівуду" мали саме такий ефект для США 90-х років — часу "Великої депресії"; радянські фільми (наприклад, талановиті фільми Г. Александрова, що творили радянський варіант Попелюшки — дівчини, що з бруду виходила у зірки ("Волга-Волга" тощо)) теж компенсували значною мірою соціальне і фізичне перенапруження народу в 30—40-х роках. Фільми тієї доби з їх традиційним хепі-ендом давали збентеженій свідомості людини відчуття надійності майбутнього. Невипадково навіть у 90-х роках серіали на зразок "Багаті теж плачуть" мали великий успіх на пострадянській території. Це цілком закономірно, адже компенсаторно-розважальна тенденція у масовій культурі витіснила традиційно просвітницькі установки класичного мистецтва. Натомість масова культура має низку переваг: вона оперує простою, відпрацьованою попередньою культурою технологією впливу; використовує просту мову (оскільки звернена до величезної аудиторії читачів, глядачів, слухачів); найнеобхіднішою її рисою є розважальність (адже це умова комерційного успіху); сюжет і стилістики можуть бути примітивними, але добре вробленими (чіткий сюжет з інтригою і перипетіями, гарна акторська гра), що й можна побачити в сучасному кіно: майстерно зроблених детективах, трилерах, фільмах жахів, фентезі, комедіях, мелодрамах, еротиці. Однією з найважливіших рис масової культури є її глобалізм: для неї немає меж, расових і національних перепон. Водночас оскільки в культурі серйозний розвиток пішов шляхом експериментальних, авангардних пошуків (і мистецтво дедалі більше стає доступним лише тим, хто має специфічний хист художнього сприйняття), то частину традицій класики взяла на себе масова література, якій властиві життеподібність форми і тяжіння до зрозумілості, доступності.
Таким є детективний жанр — один з видів авантюрно-пригодницьких творів у літературі, театрі та кіно; романи, повісті, п´єси, фільми, в яких діють слідчі (детективи). Його засновники Е. По та У. Коллінз. Але справжнє народження жанру відбулося в оповіданнях А. Конан-Дойля про Шерлока Холмса. Надзвичайної популярності детектив набув у XX ст. (А. Крісті, Ж. Сіменон та ін.), що пояснюється напруженістю колізії, яка будується на розв´язанні певного завдання, до якого залучається і читач незалежно від його культурного розвитку. Детективний жанр однаково полюбляють і ті, хто шукає цікавого сюжету, і ті, кому подобається процес дослідження, пошуку, аналізу. Тим більше, що пошук винних спирається, як правило, на певну філософію.
Виокремлюють три різновиди детективних сюжетів, кожен з яких стосується певного типу філософування. Першим є аналітичний детектив (його головні герої — Шерлок Холмс, Еркюль Пуаро, міс Марпл), в якому мало дії, в основі лежить міркування слідчого, його логічні побудови, аналіз очевидних фактів і прихованих спонукань. "Дедуктивно-аксіоматичний метод" Шерлока Холмса має спільне з аналітичною філософією в Англії — прагнення побудувати оптимальний метод розкриття істини, яка при цьому розуміється як відповідність висловлюваної думки реальності, критерієм істини є її підтвердження — верифікація. Другий різновид — американський — називають "жорстким", маючи на увазі, що слідчий в ньому є не інтелектуалом, а людиною дії, якому допомагає не "дедукція" (як висновок від загального до окремого), а елементарна фізична вправність, здоровий глузд, здогадливість, хитрість, добра орієнтованість у життєвих ситуаціях. Досить часто слідчий сам буває задіяний в інтризі, що надає їй додаткової гостроти. В такому детективі простежується філософія прагматизму — істина в ньому збігається з практичною корисністю (для окремого індивіда і суспільства). Третій різновид детективного жанру — французький, що є цариною екзистенціалізму: детектив потрапляє в ситуацію великого морального випробування, в якому йому доводиться мобілізувати всі свої душевні сили і готовність до випробувань. Моментом істини для нього стає саме вибір.
Нині така класифікація вже чітко не простежується. В кіно основним стає трилер. У літературі та кіно виник пародійний детектив. Найбільші його досягнення — такі твори, як "Ім´я троянди" та "Маятник Фуко" У. Еко та "Хазарський словник" М. Павича. При додержанні загальних вимог жанру його автори вбачають своє завдання не в пошуку злодія, а в завуальованому спростуванні хибного, на їх думку, переконання людства. Такий детектив розрахований на ерудитів. Великою популярністю користується фентезі — жанр фантастичної казки, в якій можуть поєднуватись елементи історичних легенд, науково-технічних передбачень, авантюрно-пригодницьких інтриг, а також філософських роздумів на теми вічних зіткнень світла і темряви, добра і зла. Герої фентезі люблять і ненавидять, борються і жертвують в ім´я єдиної для них великої мети. І Хоча кращі майстри жанру відкривають читачам вхід у казкові світи, де мешкають люди, дракони, ельфи, гноми, орки, гобліни, де зброєю стає і меч, і арбалет, і віддане гаряче серце, філософією творів цього жанру стає доля світобудови. Ці різностильові філософські казки, в яких волею автора людина переноситься з однієї реальності в іншу, де творяться нові простори і людина може бути оживлена вибірковою експансією з невдалих світів, захоплюють широку читацьку аудиторію — від підлітків до цілком зрілих особистостей, не тільки формою викладу, а й шляхетністю і масштабністю поставлених завдань, таких як виховання Всесвіту і водночас очищення, шліфування окремої душі. Класиками фентезі є Дж.Р.Р. Толкієн ("Хоббіти", "Володар перстенів" та ін.), У. ле Гуїн ("Чарівник Земноморя"), Р. Желязни ("Хроніки Амбера" та ін.).
Різновидом масової культури є так звані культові тексти, які часто продукують інтертексти (анекдоти про Чапаєва, Штірліца тощо). Виникає питання про критерії оцінювання цих творів, адже вони перебувають за межами традиційних критичних підходів, будуються за іншими законами. Класичні шедеври авангардистів свідомо створюють естетичну дистанцію між художнім текстом і читачем, слухачем. Масове мистецтво цю дистанцію ігнорує, воно базується на універсальних психологічних, навіть психофізіологічних механізмах сприйняття, незалежно від ступеня підготовленості аудиторії. Художня розвиненість навіть заважає сприйняттю масової культури. Невипадково ЇЇ визначні досягнення у професійному середовищі починають цінуватися, як правило, років через 10. Так було із джазом, піснями ліверпульської четвірки, творчістю В. Висоцького та інших, які потрібно було "переварити" і дозволити собі безпосередньо ними насолоджуватися, а не рефлексувати. Необхідно також зважити на те, що духовна традиція в Україні, як і в інших пострадянських державах, потребує від кожної освіченої людини певного культурного багажу, який становить одну культурну норму для всіх. Це спадщина тоталітаризму, яка й досі визначає ставлення деяких культурних сил до масової культури.
Постмодернізм, що визнає радикальну рівноправність всіх традицій та тенденцій, впустив нарешті масову культуру в загальнокультурний простір і змішав масову й елітарну культури.