Культурологія
10.6. Література і театр середини XX ст.
Ідея стоїцизму мужньої особистості, яка сміливо не погоджується з тиском обставин, найповніше втілилась у творах А. Камю: притчі-хроніці "Чума" та ессе "Міф про Сізіфа". Чума у А. Камю була прообразом чумної навали фашизму. Життя за цих умов стало випробуванням для всіх уявлень про гуманізм і водночас найпростіші норми моралі набули смислу постулатів людського існування. Проте чумні пацюки все-таки згинули, світ возз´єднався. Звичайно, в цьому творі виражена певна модель життєвого порядку. А отже, у його творах по суті йдеться про своєрідну природу нового гуманізму, який поставав своєрідним гуманізмом періоду чуми, "останнім гуманізмом" XX ст. Цю ідею трагічного стоїцизму автор пропонував як альтернативу покорі.
Хоча деяка частина західної інтелігенції свого часу прихильно сприймала революцію в Росії (після 30-х років розчарування було повним, і тільки небажання заподіяти шкоду єдності антифашистського фронту утримувало від критики), все-таки створювалися книги, які відверто ставили під сумнів цінності соціалізму сталінського варіанта. їх назвали антиутопіями. У формі своєрідної соціальної сатири зривалися покрови з ідей та ідеалів, якими тоталітарні режими прикривали свою антигуманну сутність. Найвідомішими антиутопіями є "Сліпуча імла" А. Кестлера, "Великий терор" С. Коєна, "Ми" Є. Замятіна, "Володар мух" У. Голдінга, "1984й Дж. Оруелла, "О, дивовижний новий світе" О. Хакелі та ін.
Головною платформою, яка об´єднала митців другої третини століття, був антифашизм. Майже одностайно було засуджено дух згубного шовінізму, який поширювався у Німеччині у роки Другої світової війни. Виганяли його і з художньої культури, на цьому наполягали н айви дат ніші таланти. Г. Гессе ще у роки гітлеризму нагадав своїм співвітчизникам, що Й.В. Гете "любов до людства ставив вище за любов до Німеччини, хоча знав і любив її, як ніхто інший". Т. Манн написав роман "Йосиф та його брати", щоб принаймні чимось спокутувати вину Німеччини перед єврейським народом, приреченим гітлеризмом на винищення. На цих позиціях стояли латиноамериканські письменники Г. Гарсіа Маркес, X. Кортасар, X. Борхес, А. Кариен-тьер, які при всьому їхньому глибокому патріотизмі були підкреслено схильними не тільки до креольських міфів, а й до європейської інтелектуальної традиції, І
Авангардизм у театрі середини століття заявив про себе запереченням будь-яких традицій та створенням "антитеатру". Але у спеціальну літературу він увійшов як театр абсурду, що спирався на екзістенціальну ідею про безглуздість людського життя, яке втрачає будь-який сенс уже тому, що над людиною від народження нависає смерть; людські вчинки не підпорядковані жодній логіці; мова вмирає, перетворюючись на голі штампи, паралізуючи мислення, у результаті чого спілкування стає неможливим. У п´єсах переважав мотив безглуздості людських зусиль, ворожості людей один до одного, неможливості взаєморозуміння. Чимало зображальних засобів театр запозичив у дадаїзму та сюрреалізму (зокрема у Г. Аполлінера). Одним з яскравих драматургів був С. Беккет, п´єси якого — довгі монологи про нісенітницю життя, навіть коли ці монологи "мовчазні". Так, у п´єсі "Очікуючи Годо" (1951 р.) нічого не відбувається, є лиш одна ситуація — чекання. Певна річ, Годо, який не з´являється, є символом останніх надій. У п´єсі "Кінець гри" марність надії та благання доведені до краю. її персонаж — жінка, яка загрузла в піску десь у пустелі, а неподалік в улоговині перебуває її колишній чоловік, тепер — жалюгідна подоба людини. Вони не чують волань один одного, підтверджуючи марність спроб подолати людську самотність.
Серед творців театру абсурду у Франції називають й ім´я Е. Іонеско. Його персонажі спрощені та скарика-турені. Драматург постійно підкреслює омертвілість мови, що складається з прописних істин, штампів і кліше. Б. Іонеско пише фарси-кошмари, обігруючи "кошмарні" ситуації у формі або похмурої буфонади, або химерно-ексцентричного видовища ("Урок", "Жертва обов´язку"). Він показує, як автоматизм мови і мислення приводить до автоматизму поведінки, яка є абсурдною. Люди автомати заповнюють п´єси ("Новий пожилець", "Стільці" та ін.). Основний його прийом — гротеск. Найвідоміший твір "Носоріг" (1960 р.) — п´єса-метафора колективного безумства (приводом стала розповідь очевидця маніфестації в Німеччині 1938 р., коли натовп збожеволів від захвату під час появи Гітлера). Театр абсурду користувався також такими прийомами, як зображення сновидінь, маячні божевільних, розщеплення особистості на кількох осіб, гра аксесуарів як самостійних персонажів або персоніфікованих ідей, гіпербола, фантастика, метафора. П´єси театру абсурду характеризує, за словами одного з дослідників, "панічна мізантропія", однак їм не можна відмовити у гострому відчутті людського відчаю.
Другий вид авангардистського театру середини XX ст. теоретично обґрунтував французький діяч авангарду А. Арто. У збірнику "Театр та його двійник"
(1938 р.) він обстоював звертання театру до ірраціональних сторін людської вдачі, вважав, що театр "має бути екстатичним, приголомшувати і гіпнотизувати глядача". Такий театр, на його думку, не можливий без елементів жорстокості.
Театр А. Адамова вдавався до "несамовитих образів", аби викликати у глядачів потрясіння, розворушити їх байдужість, їх звичку до жорсткостей світу, в якому вони живуть. У спектаклях відкидалися характери і психологія героїв, вони перетворювалися на узагальнених носіїв якоїсь ролі (Мати, Сестра) чи професії (Поліцейський, Службовець, Журналіст). Інколи персонажі позначалися просто літерами. Спектаклі "театру жорстокості" значною мірою надихались естетикою сюрреалізму.
У межах Західного світу всередині XX ст. піднялося кілька хвиль молодіжних протестних рухів. Першими були бітники — так зване розбите покоління, стихійний бунтарський рух 50—60-х років (передусім у Великій Британії та США), спрямований проти способу життя респектабельних прошарків суспільства. Молодих людей об´єднала пережита з небувалою гостротою ситуація відчуження від держави, традиційної суспільної структури, офіційної риторики.