Культурологія
10.4. Осмислення катастрофізму доби
Середина XX ст. — роки війни і післявоєнної відбудови, час осмислення катастрофізму епохи. Саме тоді обмірковували не тільки політичні та соціальні чинники, а й людський фактор: чому людина виявляється здатною на неймовірну жорстокість, підвладність політичним маніякам тощо. Першим емоційним відгуком на біди віку (ще до їх страшних піків) стали "чорні гротески" експресіоністів, творчість яких характеризується пристрасністю і водночас динамізмом та відчайдушністю. Почасти те саме демонструє мистецтво нео-авангарду — від театру абсурду до крайніх форм авангардизму в живописі і музиці. Мистецтво, за словами англійського теоретика модернізму Г. Ріда, стає антисоціальним, майже антимистецтвом — суб´єктивним і таємничим: художник відображає у творах стан своєї душі в момент творення, і лише випадково — деякі об´єктивні речі. У середині 50-х років виступили зі своєю програмою творці французького "нового роману". Оголосивши неспроможність реалізму відобразити ірраціональну сутність світу і передати особливості світосприйняття людини "атомного віку", неороманісти закликали до "художньої революції". Один з лідерів цієї течії А. Роб-Гріс стверджував, що художнику слід описувати есе; що потрапляє в поле зору, не відбираючи, а фіксуючи тільки поверхневий шар явищ. Письменниця Наталі Саррот прагнула точно реєструвати хисткий потік несвідомих поривань, почуттів, переживань, уподібнюючи діалог магнітофонному запису. Вона вважала, що зовнішній світ промовляє більше, ніж глибини людської душі.
Знаменним є піднесення у розвитку психоаналізу. Ще перед Другою світовою війною сформувалася генерація психоаналітиків, учнів 3. Фрейда, які, щоправда, не поділяючи повністю його вчення, пішли далі, в результаті чого пізніше виникло кілька наукових шкіл. К. Юнг, Е. Фромм, А. Адлер розробили вчення, які не тільки корисні практикуючим психотерапевтам, а й містять значну кількість відкриттів, що поглиблюють самопізнання людини, тим більше, що і ці метри психологічних глибин, і їх менш відомі широкому загалу колеги написали дуже багато зрозумілих нефахівцям книжок, чимало з яких стали бестселерами. Вчення З. Фрейда та неофрейдистів мали значний вплив на всю подальшу культуру.
Психоаналіз З. Фрейда означав перехід у психології від зовнішнього опису ізольованих психічних явищ до розкриття їх "глибинних механізмів". Фрейд замінив гіпноз методом вільних асоціацій, і це довело, що травмувальні події, афективні переживання, невиповнені бажання тощо не зникають з психіки, а відбувається їх "витіснення" зі свідомості у сферу несвідомого, звідки вони і далі активно впливають на психічне життя, виявляючись у формі невротичних симптомів. Останні є компромісним психічним утворенням, що виникає від зіткнення витіснених потягів чи бажань із внутрішньою "цензурою" (свідоме "Я" забороняє ці небезпечні імпульси). Подібну структуру 3. Фрейд вбачав у сновидіннях, обмовках, описках, дотепах і такі спостереження вивели психоаналіз за межі власне психіатрії та дали змогу встановити зв´язок між нормальними і патологічними психічними явищами, оскільки і в тих, і в інших є спільні психічні механізми символізації, заступання, конденсації тощо.
На першому етапі розвитку психоаналізу розроблялося вчення про різні форми та вияви психічної енергії з акцентом на сексуальних вабленнях (libido), далі виникло вчення про психічну структуру (З. Фрейд "Я і Воно"). З погляду структурної теорії, психіка людини е єдністю трьох систем, що перебувають у постійніш взаємодії. Найбільш архаїчною є Id ("Воно") — "киплячий казан" ваблень, що прагнуть до негайного вдоволення, частина психіки, яка позбавлена контактів із зовнішнім світом і не знає відмінностей між зовнішньою реальністю та суб´єктивною сферою. Свідоме Ego ("Я") — "відображення" зовнішньої реальності, яке керується не потребою вдоволення, а вимогами реальності. Контролюючи ірраціональні імпульси Id, Ego споруджує оборонні рубежі, використовуючи для цього різні захисні механізми: витіснення, реактивне утворення, за якого певний потяг замінюється на протилежний (наприклад, несвідоме кохання може виявлятися як свідома ненависть, жорстокість — як надмірна доброта та ін.); проекція — перенесення власних бажань та імпульсів назовні, що відіграє велику роль у формуванні расових та інших забобонів; інверсія, коли людина гнів проти чогось обертає проти себе ("рве на собі волосся"). Третя психічна структура — Super-Ego (Над-Я) — формується в результаті засвоєння вимог суспільної моралі та наказів батьків і вихователів, які передають установки соціального середовища. Саме Super-Ego зумовлює психічне напруження, що виявляється у почуттях страху і провини. Хоча Super-Ego функціонує несвідомо, воно має й свідомі аналоги (сумління, ідеал-"Я"). Йому властиві й архаїчні форми модельного регулювання, наприклад, принцип таліону — "око за око". Дія Super-Ego виявляється у несвідомій потребі у спокутуванні та самопокаранні і є згідно з психоаналізом джерелом релігійної доктрини первісного гріха. Діяльність Super-Ego може спровокувати злочинні дії, причиною яких буде почуття провини, іноді веде до "випадкових" травм, провалу кар´єри тощо. Тому Ego змушене виставляти проти Super-Ego ті самі захисні механізми, що й проти Id. Окремі соціальні групи можуть мати спільне Super-Ego внаслідок ідентифікації його з одним і тим самим лідером. У нормі всі три психічні системи перебувають у відносній рівновазі, при психічних хворобах ця рівновага порушується.
У 40-ві роки почалась експериментальна перевірка концепцій психоаналізу, що привело до перебудови й уточнень низки його положень. У результаті виокремилося декілька самостійних напрямів і шкіл: індивідуальна психологія^ аналітична психологія, неофрейдизм .та ін.
Комплекс неповноцінності — психологічний термін, введений А. Адлером, який створив оригінальну психотерапевтичну концепцію і назвав її індивідуальною психологією. В її основі лежить твердження, що причинами неврозів є прагнення особистості ствердитися у соціумі, прагнення до влади. Закладене в дитинстві вихованням чи соціальними обставинами почуття нікчемності людина намагається перемогти шляхом гіперкомпенсації, прагнучи до демонстрації своїх переваг, а отже, і права панувати над близькими, а в ідеалі — над усіма людьми. А. Адлер спирається на роботу німецького філософа-позитивіста Г. Файхенгера "Начебто філософія", в якій є думка, що поведінка більшості людей визначається певними фікціями: наприклад, "Всі люди рівні у своїх можливостях", "Щоб домогтися успіху, слід його забажати" та ін., які в дійсності дуже далекі від правди. Ці фікції змушують людей витрачати свої сили й енергію марно, нічого не досягаючи. Аналогічним чином будує своє життя людина, яку мучить комплекс неповноцінності і яка прагне компенсувати його. її метою стає доведення власної вищості. В результаті головним у поведінці стає боротьба за визнання й ухиляння від вирішення своїх нагальних життєвих завдань, а енергія спрямовується на мету, яка значно перевищує міру можливостей цієї людини. Застосувавши механізм гіперкомпенсації, не всі, навіть талановиті, невротики стають великими художниками, полководцями чи політичними діячами. Тому для звичайної людини важливо усвідомити, що потрібно керуватися логічними і реальними вимогами до себе.
Гілкою психоаналізу, яку розробляв швейцарський психолог і філософ К.Г. Юнг, є аналітична психологія. Він був учнем З. Фрейда, але в дечому не погоджувався з ним, у тому числі у тлумаченні "несвідомого". К. Юнг вважав, що несвідоме має колективний і міфологічний характер, його змісти властиві не окремій особистості, а людству взагалі, а отже, вони є, напевне, успадкованими, при чому не від роду чи навіть раси, а мають колективну природу. Він назвав їх архетипами (відбитками успадкованої структури психічного буття й основою загальнолюдської свідомості). У чистому вигляді архетипи є в казках, міфах, легендах, фольклорі. Ці носії колективного несвідомого розумілись Юнгом як корелят інстинктів. Аналізуючи форми взаємодії архетипів зі свідомістю, К. Юнг говорив про важливість адекватного тлумачення архетипної символіки. Правильне її розуміння й асиміляція дадуть особистості цілісність, позбавлять її неврозів. Юнг зазначав, що проблема взаємодії архетипів і свідомості має два небезпечні варіанти: розчинення індивідуального в колективному (що простежується у східних культурах) та індивідуалізм західного типу, коли в індивідуальній свідомості придушується колективне.
Соціально-філософська доктрина неофрейдизму, автором якої є німецько-американський психолог і соціолог Б. Фромм, виокремилася з ортодоксального фрейдизму в 30-ті роки. Стимулом до його розвитку стало поширення нових форм соціальної патології, відмінних від класичних (істерії), з якими мав справу З. Фрейд. Пацієнти, як зазначає психіатр К. Хорні, почали все частіше скаржитися на відчуженість, психічну ізоляцію, відчуття безглуздості життя, не маючи порушень у фізичному здоров´ї. Е. Фромм, наближаючись до екзистенціалізму, вважав, що власне, людське починається тільки там, де закінчується природне, оскільки перше вкорінене у специфіці людського існування. Основна психічна потреба людини — встановити відносини зі світом і суспільством. Єднальною ланкою між психікою індивіда і соціальною структурою є соціальний характер. У його формуванні, в традиціях психоаналізу особлива роль належить страхові, який пригнічує, а потім витісняє у несвідоме риси, що несумісні з певними суспільними нормами. Тобто несвідоме у нео-фрейдизмі — результат дії соціального середовища ("соціальне несвідоме"). Несвідомі установки виявляються у міфах, сновидіннях та інших несоціальних продуктах психіки.
Е. Фромм виокремив п´ять соціальних характерів: рецептивний (пасивний), експлуататорський, накопичувальний, ринковий і продуктивний. В основі кожного лежить певний психологічний механізм, за допомогою якого індивіди розв´язують проблему людського існування: мазохістський, садистський, деструктивний, конформний і продуктивний. Фромм називає ці механізми захисними реакціями індивіда на ситуацію страху і розгубленості, які виникають із неможливості реалізувати свою сутність у цій соціальній структурі (Е. Фромму належать міркування щодо властивої певному типу людей "втечі від свободи", прив´язаності до "тепла стійла", а останнім можуть бути не лише потреба в ідентичності, націоналізм, расизм, а й політична партія, соціальне угруповання будь-якого спрямування). Неофрейдизм прагне бути не стільки наукою, скільки безпосереднім практичним вченням, а тому саме він створив новий тип психологічного бестселера. Більша частина художніх творів на сьогодні містить ознаки відкриттів психоаналітики і неофрейдизму.