Культурологія
9.3. XIX ст.: на завершенні "фаустівської культури"
XIX ст. здається довшим, ніж попередні, оскільки його вирізняє надзвичайний соціальний та духовний динамізм — наполеонівські війни, зміна старих режимів в Європі; насичена новими теоріями ідейна атмосфера. Діалектика Г. Гегеля, еволюційна теорія Ч.Дарвіна внесли в картину світу ідею постійного руху, оновлення, розвитку. Парадигма XIX ст. — гідронімічні образи: ріки, течії, колообігів, тиховоддя (література невипадково надає перевагу роману, який показує плин людського життя з його витоками, бистринами, вирами, берегами). Кінець XVIII — перша половина XIX ст. —"свято" філософії (німецька класична філософія, Ієнський гурток, "Буря та натиск"), але домінуюче місце у суспільній свідомості посідає мораль: по-перше, кожна філософська доктрина містить певний моральний модус; по-друге, па пертий план виходять соціальні проблеми і найбільш загальна з них — конфлікт людини і суспільства, що виявляється в різних аспектах: суперечність суспільного і приватного інтересів, відчуженість людипи від різних сфер власного буття, злидні і темрява народу, проблеми, що виникли від "розлучення" з традиціоналістськими устоями ("батьки і діти", боротьба жінок за свої права, криза масової релігійності).
Нове, буржуазне суспільство було організоване набагато краще, ніж феодальне, але зовсім не схоже на те царство Розуму, яке обіцяли просвітники. Цей новий соціальний і духовний досвід породив індивідуалістичну культуру, змістом якої є людина (часто сам художник) та її проблеми. Мистецтво вчилося виражати найтонші душевні порухи, рефлексивність, самотність, важкий хрест моральної відповідальності, непорозуміння, тягар забобонів, духовний вакуум тощо. Однак це програма па століття, па початку ж XIX ст. з´явився гетевський "Фауст": безмежне поривання вперед і критичний сумнів, скепсис. Чому дратувала нова дійсність? Очевидно, що дратував передусім людський типаж, що запанував, адже "новий європеєць" тепер прагнув практичного успіху (вужче — "вигоди"). Головним мотивом його діяльності був індивідуальний інтерес. Цей торжествуючий індивідуалізм (як принцип моралі він цілком прогресивний для тієї доби, коли рушієм прогресу стала вільна конкуренція, боротьба за лідерство, прибуток) закріплений законодавчо в "Декларації прав людини і громадянина". Все це може вітати кожен свідомий громадянин, але реальне життя — таке сіре, таке заземлене.
Романтизм: культ "генія" і "героя"
Філософське обґрунтування романтизму зробила група німецьких філософів кінця ХVIII— початку XIX ст., що належала до Ієнського гуртка. Серед них: Ф. і А. Шлегелі, Новаліс, Ф.Е. Шлеєрмахер, Ф.В. Шеллінг. У всіх ранніх романтиків головним був інтерес до всього, що перебуває у становленні, розвитку. Ф. Шлегель розглядав весь світ, природу і людину як вічну творчість. Культ розкутого людського духу і творчої свободи, культ вічного оновлення і в світі речей, і в світі думки, культ "генія" і "героя" — такі філософські підвалини романтизму, закладені Ієнським гуртком. Особистість з її напруженим духовним життям стала центральною проблемою романтизму, а пізнання світу — самопізнанням. Мікросвіт людини сприймався як модель макросвіту, що пояснює феномен творців національного міфу в добу романтизму: Дж.Г. Байрон в Англії, А. Міцкевич у Польщі, Т.Г. Шевченко в Україні, О.С. Пушкін у Росії.
Романтизм як світовідчуття виник як реакція на раціоналізацію суспільної свідомості, він прийшов на зміну ідеології Просвітництва ("Горе з розуму" стверджував О. Грибоєдов, а його герой Чацький атакував фамусівський спосіб упорядкованого позаособистісного міщанського існування). За своїм змістом романтизм став бунтом проти відчуженості і перетворення великої, як вважали з часів Відродження, людини на пересічну приватну особу. Звідси романтична теорія "генія" як вищого вияву людини та культ "героя" як основної рушійної сили історії. Всі герої романтичної літератури незвичайні та яскраві. їм властивий напружений індивідуалізм: романтику немає місця у суспільстві, він — громадянин світу і відлюдник одночасно (самотня людська постать чи навіть дерево на тлі природи у Е. Делакруа). Героя Дж.Г. Байрона переповнює світова скорбота — розчарування, він шукає недосяжного, але коли повертається в осоружну дійсність, на нього чекає крах. Романтичне переживання ірраціональності буття відобразилося у популярних образах потвор, як втіленні дисгармонійності світу (Квазімодо у В. Гюго, карлик Цахес у Е.Т.А. Гофмана). Важливе значення мала боротьба романтиків за свободу особистості.
Романтизм як напрям у мистецтві виявився дуже плідним. Пошукам загальнолюдського об´єктивно "прекрасного" ідеалу, врівноваженим канонам класицизму романтики протиставили яскраву національну та індивідуальну самобутність, багатство людських характерів і почуттів. Вони протиставили прозі життя поезію надзвичайного, екзотичного світу. З протиставлення сильних почуттів та ідеальних поривань героя вбогій та ворожій навколишній дійсності випливали характерні мотиви трагічного розладу з життям, гірка насмішка над невідповідністю мрій та реальності, захоплення стихією природи, в якій знаходять відгук переживання героя, тяга до далекого від сучасної цивілізації устрою життя. Важливого значення романтична естетика надавала іронії як універсальному засобу піднесення над суперечністю ідеалу та життя. Творчий метод романтиків характеризувався тяжінням до виключних характерів і обставин. Романтизм пробудив інтерес до минулого, до ранніх етапів національного життя, фольклору, традицій, історії мови і культури.
Романтичні риси простежуються у творчості майже всіх великих художників першої половини XIX ст. Основними жанрами в літературі стали драма, новела, романтична поема, балада, роман у віршах, де втрачається межа між епосом і лірикою, та літературна казка лірико-філософського або фантастичного змісту. Казка стала одним з найулюбленіших жанрів у німецьких романтиків. Поет Ф. Новаліс хотів зупинити час, зберегти навіки старовинні замки, патріархальні звичаї ("Генріх фон Офтердінген"). Брати Я. і В. Грімм записали і літературно опрацювали народні казки, що набули всесвітньої слави. Е.Т.А. Гофман створив химерні, смішні і водночас трагічні повісті та романи ("Життєва філософія кота Мурра", "Крихітка Цахес" тощо). Французькими романтиками є Ф. Шатобріан, Жорж Санд і головний теоретик романтизму В. Гюго. Він вважав драму нецікавою, якщо вона, наче плоске дзеркало, просто відображає сіру нудьгу життя; драма має бути "дзеркалом, що концентрує, перетворює мигтіння на світло, а світло — на полум´я!"* В. Гюго не приваблював образ буржуа, надто розважливий і бездушний, його герої ("Рюї Блаз", "Марія Тюдор", "Знедолених", "93-го року" та ін.) — сильні благородні особи, непересічні характери, готові на подвиг і самопожертву.
Англійський романтизм презентують герої Дж.Г. Байрона ("Корсар", "Каїн", "Манфред", "Чайльд-Гарольд"), які кидають виклик суспільству, що узаконило деспотію та тиранію, утиски і приниження. Всі вони тираноборці (відгук епохи революцій). Люди бурхливих, титанічних пристрастей, бунтівники — герої А. Міцкевича, Т. Шевченка, М. Лєрмонтова, III. Петефі, Ф. Купера. Наприкінці XIX і на початку XX ст. виникла нова хвиля романтизму (неоромантизм), представлена такими широко відомими письменниками, як англійці Р. Стівенсон, Дж. Конрад, А. Конан-Дойл, американець Дж. Лондон та ін. їх творам властива виняткова напруга почуттів і переживань, світла мрія про подвиг, мужність і воля. Автори ведуть своїх героїв на простір океанів, у тропічні країни, дикі острови (Дж. Конрад, Р. Стівенсон), у суворі випробування крайньої Півночі (Дж. Лондон) або в "джунглі" цивілізованого світу (А. Конан-Дойл). Це романтика конкретних випробувань.
У живописі для романтиків характерні збуджений гарячковий колорит, сильні кольорові контрасти, експресивний малюнок. Першим був Т. Жеріко — майстер героїчних сюжетів ("Плот Медузи" та ін.). Вождем романтизму у Франції став Е. Делакруа ("Різня на Хіосі", "Свобода па барикадах"), творам якого властивий істинний драматизм. До романтиків також належать майстри жанрового та пейзажного живопису бідермаєру, прерафаеліти, У. Тернер у Великій Британії та ін.
Романтизм — один з найяскравіших періодів історії музики, час розквіту народно-побутової, фантастичної, романтико-героїчної опери, програмної симфонії, концертної увертюри, симфонічної поеми, романсу, балади, пісні тощо. Романтизм значно збагатив гармонійну мову, інструментовку, надавши музичній формі більшу свободу і гнучкість. У цей час творили такі композитори, як Ф. Шуберт, Ф. Шопен, Ф. Ліст, Г. Берліоз, Р. Шуман, молодий Р. Вагнер. У театрі було створено нову школу гри, що базувалася на уяві, почутті, сценічному переживанні, введено у спектакль жваву, емоційну мову, стрімкий жест, історичну і побутову виправданість декорацій, костюмів, масових сцен.
Феномен інтелігенції у XIX ст.
Інтелігенція — нове явище цивілізаційного характеру, соціальний прошарок, який становлять люди, для яких розумова праця є джерелом існування. Формування інтелігенції відбувалося протягом усього Нового часу, більш-менш масовою верствою вона стала у другій половині XIX ст., коли виникла велика потреба в освічених фахівцях, а також у людях, здатних перейматися загальносуспільними і загальнонаціональними інтересами. В деяких країнах (в Росії, частиною якої була Україна) саме найбільш обдаровані і пройняті турботою про народ представники інтелігенції ставали "володарями дум" (Т. Шевченко, О. Герцен), а інтелігентна молодь після реформи 1861 р. "йшла в народ", щоб своїми освіченістю й інтелектом прислужитися справі виведення народу з темряви.
У багатьох західних країнах у XIX ст. уже були потужні можливості збільшення чисельності освічених людей. На той час нараховувалось багато університетів (адже Італія, Франція й Іспанія мають університети з XII ст., Португалія — з XIII ст.), найвідоміші з яких Болонський, Оксфорд, Кембридж, Гарвард. У Росії першим університетом став Московський (1755 р.), у XIX ст. з´явилися університети Санкт-Петербурзький, Казанський, Тартуський, Вільнюський, а також Харківський (1805 р.), Київський Святого Володимира (1834 р.), Одеський (Новоросійський) (1865 р.). Просвітництво поширило раціоналістичні уявлення про необхідність знань за межі вузького кола вчених на всі верстви населення, започаткувало суспільні і правові ідеї, які лягли в основу державного будівництва сучасної західної цивілізації. У зв´язку з цим один за одним виникали різні типи середніх навчальних закладів, серед яких першим був ліцей (давньогрец. — лікей). У Франції та деяких інших країнах Західної Європи ліцей — середній навчальний заклад. У дореволюційній Росії та Україні так називалися привілейовані середні і вищі навчальні заклади для дітей дворянської знаті, що готували вищих державних чиновників для всіх відомств, але в основному для служби у Міністерстві внутрішніх справ. Першим у Росії був відкритий Царсько-сільський ліцей (1811 р.), в якому вчився й О. Пушкін. Ліцеї були також у Москві, Ярославлі, інших містах Росії, а також в Україні — Рішельєвський ліцей в Одесі, заснований у 1817 р. і названий на честь колишнього новоросійського генерал-губернатора А. Рішельє. Він був закритим становим закладом для дітей аристократичної верхівки і багатого купецтва. В перші роки існування ліцеїв викладання в них здійснювалося французькою мовою, а з початку 20-х років XIX ст. — і російською. Спочатку Рішельєвський ліцей мав філософське та юридично-політичне відділення. У той час при ліцеї функціонував також педагогічний інститут. Пізніше були відкриті фізико-математичне, юридичне відділення та Інститут східних мов, а також камеральне відділення, яке мало кафедри природничих та економічних наук. У 1865 р. на базі цього ліцею було створено Одеський (Новоросійський) університет.
Класичну освіту, в якій найголовнішими предметами є давні мови — грецька і латинська, з часів Відродження називають "розвивальною освітою", і на її базі були утворені гімназії. Перша класична гімназія була організована у Страсбургу в Німеччині у XVI ст. За цим зразком почали відкриватися гімназії в інших країнах. У Росії, а отже, й в Україні, класична гімназія остаточно сформувалася у першій половині XIX ст. Проте вже в 60-х роках визнали потребу у реальній освіті, яка набула розвитку лише на початку XX ст. Водночас у навчальних планах гімназій були зроблені певні зміни: виключено грецьку мову, зменшено час на вивчення латини, збільшено — на природознавство. Цей процес відбувався й у Франції, Англії, Німеччині, Італії.
В Україні першими чоловічими гімназіями були Полтавська й Одеська (1804 р.), через рік відкрилися Чернігівська, Новгород-Сіверська, Харківська і Катеринославська, ще через чотири роки — Київська. У 60-х роках XIX ст. було засновано й жіночі гімназії. Термін навчання спочатку становив 4 роки, згодом збільшився до 8. Статутом 1864 р. гімназії були поділені на три типи: класичні з викладанням двох стародавніх мов (латинської і давньогрецької) — 8 класів; класичні з викладанням латинської; реальні без викладання стародавніх мов, але з природознавством у великому обсязі й фізикою — 7 класів. Вихованці класичних гімназій могли вступати до університетів: згідно із статутом не мали право робити діти всіх верств, але насправді трудові верстви населення цим правом з об´єктивних причин користувалися рідко. В Україні (на східних і західних землях) у 1914 р. було приблизно 340 чоловічих і і жіночих гімназій (у Росії — 797 чоловічих гімназій та прогімназій (неповних середніх навчальних закладів) і 1001 жіноча).
У реальній середній освіті, на відміну від класичної, головне місце відводилося викладанню природничо-наукових і фізико-математичних наук, а також рідної та нових іноземних мов (німецької, французької, англійської тощо). Реальна освіта виникла в Європі у XVIII ст. під впливом ідей Просвітництва (Дж. Локк, зокрема, обстоював необхідність освіти, яка б давала професію, що годує) та потреб промислового виробництва, яке у той час розвивалося. Першою державною реальною школою в Європі стала Московська школа математичних і навігаційних наук (1701 р.). У 1706 р. було відкрито математичну і механічну школи в Галлі (Німеччина). З часом поруч із класичними виникли восьмирічні реальні гімназії, які невдовзі були перетворені на реальні училища — своєрідні спеціальні середні професійні школи, які па середину XIX ст. стали загальноосвітніми і, як правило, давали можливість своїм випускникам вступати у вищі технічні та сільськогосподарські заклади (але не в університети). У навчальному плані реальних училищ, па відміну від класичних гімназій, не було стародавніх (латинської і грецької) мов, а головна увага приділялася вивченню математики, фізики, природознавства, нових іноземних мов, малюванню і кресленню. В Україні реальні училища виникли у 1872 р., термін навчання у них становив 6—7 років.
У другій половині XIX ст. сформувався і набув значного поширення жіночий рух за зрівняння жінок у правах з чоловіками. Прихильниці фемінізму, на відміну від суфражисток, вимагали не тільки права обирати і бути обраними, а й можливості обіймати державні посади, права на освіту, участі у підприємництві і торгівлі тощо. У 1888 р. була створена Міжнародна рада . жінок, у 1904 р. — Міжнародний альянс жінок за рівні права і рівну відповідальність та ін. Феміністки водночас заперечують потребу законодавчої охорони материнства і жіночої праці, а також більш ранній пенсійний вік для жінок.
Жіноча освіта — одне з демократичних завоювань Нового часу. Хоча початкові школи для дівчаток у Західній Європі почали виникати у XVI—XVII ст., тільки із середини XIX ст. допускалося навчання дівчаток і хлопчиків за однаковою програмою. Окремі середні жіночі навчальні заклади вперше з´явилися в Німеччині, Франції та інших країнах у кіпці XVII — па початку XVIII ст. У Росії початок середньої жіночої освіти було покладено відкриттям Смольного інституту (Петербург) при Воскресенському Смольному жіночому монастирі — закритого навчально-виховного закладу (1764 р.). Середні, формально поза ста нові жіночі навчальні заклади відкритого типу стали виникати в Росії (та в Україні) у результаті громадського руху 60-х років - це були жіночі гімназії. Вищі жіночі навчальні заклади почали відкриватися у 60-х роках XIX ст. (Німеччина, Швейцарія, Велика Британія). У Росії вища жіноча освіта з´явилася завдяки організації у кінці 60 х років XIX ст. вищих жіночих курсів (у Петербурзі та Москві), пізніше — жіночих медичних курсів (у тих самих містах, а також у Казані, Києві),"Бестужівських курсів" (у Петербурзі) та ін. На початку XX ст. уже були історико-філологічні, педагогічні, юридичні, сільськогосподарські курси. Вони відкривалися в різних містах Росії та України (Київ, Одеса, Харків) і зобов´язані своїм існуванням громадській чи приватній ініціативі.
Вагому роль у розвитку тих людей, які прагнули розширити кругозір й обізнаність у далеких від їх занять сферах буття, відігравали народні бібліотеки, пародій університети й навіть народні будинки (своєрідні клуби). Безплатні бібліотеки для населення в Росії, наприклад, які були створені в 60—70-х роках XIX ст., утримувалися коштом органів міського самоврядування і освітніми товариствами, в селах — земствами і кооперативними організаціями. Перші народні бібліотеки в Україні з´явилися на Харківщині, Херсонщині, в Одесі, в Західній Україні — у Львові, Станіславі (нині Івано-Франківськ), Тернополі. Після революції 1917 р. народні бібліотеки було перетворено на масові. В Росії наприкінці XIX — па початку XX ст. громадські, земські та інші організації в містах і селах заснували культурно-освітні заклади клубного типу. При народних будинках були читальні, театральні та лекційні зали, чайні, працювали різні курси і гуртки. Найвідоміші народні будинки в Україні були в Києві, Харкові, Львові ("Народний дім"). У народних університетах читали популярні лекції або цикли лекцій з різних галузей знадь для людей, що не мали змоги навчатися у середніх або вищих навчальних закладах. Виникли вони у 40—60-х роках XIX ст. у Данії та Норвегії, поширилися в Англії, США, Німеччині. У Росії народні університети і курси відкрилися у 70-х роках XIX ст. у Москві і Петербурзі, в Україні — в Одесі та інших містах. V 1906 р. народні університети з´явилися у більшості губернських і багатьох повітових містах. Викладачами були лікарі, адвокати, педагоги, а навчалися в них дрібні службовці, вчителі народних шкіл, ремісники. В Росії народні університети існували до 1909 р., після чого їх майже всі закрили.
Не менш важливим фактором розширення лав інтелігентних людей була виняткова плідність видатних європейських теоретиків, що на середину XIX ст. забезпечили вже західній людині такий філософсько-соціологічно-економічний "компендіум" знань, що слід було робити з нього практичні висновки. Цікавилися європейці й українська та російська читаюча публіка й утопічними ідеями, зокрема утопічним соціалізмом — вченням про ідеальне суспільство, що ґрунтується на спільності майна, обов´язковій праці, відсутності експлуатації, рівному праві на одержання продуктів. Поняття "утопічний соціалізм" виникло від "Утопії" — твору англійського ренесансного письменника Т. Мора. В усіх народів мрії про справедливий соціальний устрій пов´язані з егалітарними (урівнювальними) та антиексплуаторськими тенденціями. Риси подібних марень можна помітити на різних етапах розвитку людства — у народів Азії та Північної Африки, Індії та Китаю. Важливі елементи "утопічного соціалізму" були в античній Греції та Римі: у легенді про "золоту добу" общинно-родових відносин, які не знали нерівності, експлуатації, власності; дискусії давньогрецьких мислителів навколо проблем майнової нерівності і "природного стану" суспільства, полісної демократії та "розподільчої справедливості"; легендарні зрівнювальні реформи у Спарті і платонівська утопія кастового рабовласницького комунізму. Ще значніший вплив на утопії мали вчення раннього християнства, проповідь загальнолюдської рівності, братства і споживчого комунізму. Вплив цих ідей відобразився на різних течіях аж до і християнського соціалізму XIX ст. М. Гуска (Чехія), Т. Мюнцер (Німеччина), Т. Мор, Дж. Уінстенлі (Англія), Т. Кампанелла (Італія), Ж. Мельє, Г. Маблі, Мореллі, Г. Бабеф (Франція) та ін. становили плеяду творців соціальних утопій у XV—ХVIIIст.
Розгорнуті системи розробили видатні утопісти XIX ст. — Ш. Фур´є, А. Сен-Сімон (Франція) і Р. Оуен (Англія). їх проекти "гармонійного суспільства" були розраховані на здійснення в межах однієї общини, що надалі своїм прикладом мусила переконати всіх у своїх перевагах. Зародки багатьох їх ідей — про знищення протилежності між розумовою і фізичною працею, між містом і селом, про планування виробництва, перетворення держави з органу управління людьми на орган управління виробництвом тощо — увійшли в "теорію наукового комунізму" К Маркса і Ф. Енгельса та довели свою утопічність у тому соціальному експерименті, що був проведений на території СРСР. Інші спроби здійснити такі заманливі проекти — локальні — теж зазнали невдачі: наприклад, у 20—30-х роках того самого століття утворені в США і в Англії оуеністські комуністичні колонії, а також більш численні фур´єристські асоціації — фаланги у США — після тимчасових успіхів незмінно зазнавали невдач.
Однак й інші, значно реальніші проекти, що складалися у цьому найбільш "фаустівському" столітті, містили елементи утопізму. Такими були петрашевці — учасники гуртків російської інтелігенції (Петербург, 1845—1849 рр.), які стояли на принципах демократи та ідей утопічного соціалізму. Центральний гурток — гурток М.В. Петрашевського — в різний час на своїх "п´ятницях" збирав літераторів, у тому числі М.Є. Салтикова-Щедріна, Ф.М. Достоєвського, А.О. Григор´єва, чиновників, економістів, майбутнього географа і мандрівника П.П. Семенова, вчителів, студенти*. Гуртки існували також у Москві, Ревелі (Тарту), Казані, Ростові. На формування поглядів петрашевців великий вплив мали соціалісти-утопісти А. Сен-Сімон, Р. Оуен і Ш. Фур´є. Зокрема з ентузіазмом було сприйняте положення
Фур´є про соціалізм як волику реорганізацію суспільного виробництва, як нову організацію людської праці, яка забезпечить усім не тільки достаток, а й розкіш тощо. Але вони не вірили, що запропонований Фур´є та Оуеном соціалістичний досвід у невеликому масштабі може привести до поширення загального добробуту й особливо, що здійснення такої реформи можливе без політичної боротьби.
У галузі етики, як і в соціології, петрашевці ґрунтувались на дослідженні людської природи. Для досягнення щастя їх етика передбачала як священний обов´язок кожної людини боротьбу за вільний, всебічний і гармонійний розвиток усіх своїх здібностей і задоволення власних потреб. Велике значення для поширення передових поглядів і наукових уявлень у Росії в середині XIX ст. мав складений петрашевцями "Кишеньковий словник іноземних слів, які увійшли до складу російської мови", який, за словами О. Герцена, своєю сміливістю здивував усю Росію. У квітні 1849 р. велика група учасників гуртка була заарештована й ув´язнена у Петропавловській фортеці, 21 з них засудили до розстрілу (серед них М.В. Петрашевського, Ф.М. Достоєвського). На ешафоті була зачитана конфірмація, за якою розстріл замінили на вислання на каторгу, в арештантські роти, в діючі війська на Кавказі тощо.
Однодумці петрашевців були й в Україні. Українським демократам імпонувала, хоч і не досить чітка, програма щодо повалення самодержавства і встановлення в Росії республіканської форми правління, те, що історію вони розглядали передусім як історію народів, висловлювалися за право націй на самовизначення, незалежне національне існування. Петрашевці позитивно оцінювали діяльність Кирило Мефодіївського товариства, революційний пафос творчості Т.Г. Шевченка.
Кирило-Мефодіївське товариство — таємна політична організація, що утворилася в Києві па початку 1846 р. й існувала до березня 1847 р. її засновниками були М. Гулак, М. Костомаров, В. Білозерський, до яких приєдналися О. Маркевич, О. Навроцький, і. По-сяда. Згодом до товариства вступив Т. Шевченко. Всього товариство нараховувало 12 членів і близько 100 осіб в Україні, Росії, Польщі, Чехії, Литві, Білорусі підтримували з ним зв´язки. Програма Товариства була викладена у "Книгах буття українського народу", "Статуті слов´янського товариства Св. Кирила і Мефодія", "Записці". Програмні положення містили також записки про освіту народу, емансипацію жінок, об´єднання слов´янських паро дів, а також літературні твори Т. Шевченка, М. Костомарова, П. Куліша. Основними завданнями проголошувалися: знищення самодержавства, ліквідація кріпосного права, скасування станів, об´єднання слов´янських народів у федеративну республіку з парламентським устроєм. Члени товариства не мали єдності стосовно деяких програмних питань. У березні 1847 р. за доносом провокатора воно було викрите і розгромлене. Най жорстокіше був покараний Т. Шевченко, якого віддали у солдати. М. Гулака, О. Навроцького і М. Костомарова ув´язнили в тюрмах, решту заслали у віддалені губернії.
"Ліва" інтелігенція Європи і США наприкінці XIX ст. уже мала парламенти, демократичну пресу і право на обговорення нагальних суспільних проблем, але й на неї ще чекали політичні і соціальні випробування.
Процеси, які відбувалися в європейському (і загалом західному) суспільстві, вплинули на розвиток реалістичних тенденцій в науці і художній культурі.
Метод реалізму — "життя, яким воно є"
Раціоналістичний струмінь внесло в культуру й утвердження історизму — принципу діалектичного підходу до вивчення дійсності, який зобов´язує розглядати всі явища в їх виникненні й розвитку, зумовленості історичними фактами. Історизм вимагає розуміння істини як нескінченного процесу поглиблення людських знань, розуміння значення пройдених, подоланих сходинок пізнання як необхідних свого часу для подальшого розвитку науки. Принцип історизму застерігає від фетишизації сучасних наукових знань, нагадує, що й вони колись стануть пройденим етапом і що власне тільки у такий спосіб можливий прогрес науки. Принцип історичного підходу до дійсності розвинув Г. Гегель.
Реалізм як напрям і метод у художній, творчості зумовлений саме утвердженням історичного погляді) на особу. визнанням, що людина є продуктом певної доби, умов життя, виховання тощо. Реалізм передбачає правдиве зображення реальної дійсності, "правдиве відтворення типових характерів у типових обставинах" (Ф. Енгельс). Предмет зображення в реалістичному творі — істинне життя з усіма його конфліктами, проблемами, психологічними драмами, соціальними болячками. Реалісти заговорили чіткою, зрозумілою мовою, яка прийшла на зміну "музичній", але нечіткій мові романтиків. Реалістична література, прагнучи пізнати суть, зрозуміти причини, схильна до викривання. Так писали Ч. Діккенс ("Домбі і син", "Холодний дім") та У.М. Текерей ("Ярмарок марнославства"), Томас Гарді та ін. — Англія; Стендаль ("Червоне і чорне", "Пермська обитель"), О. де Бальзак (цикл романів і повістей — "Людська комедія"), Г. Флобер ("Мадам Боварі", "Проста душа"), П. Меріме (новели), Гі де Мопассан ("Любий друг") — Франція; Марк Твен ("Том Сойєр"), О´Генрі (новели й оповідання) — США; І. Тургенєв ("Дворянське гніздо", "Батьки і діти"), Л. Толстой ("Війна і мир", "Анна Кареніна"), Ф. Достоєвський ("Біси", "Брати Карамазови"), А. Чехов, І. Бунін (повісті і оповідання) — Росія; І. Нечуй-Левицький ("Микола Джеря"), П. Мирний ("Повія", "Хіба ревуть воли як ясла повні?"), М.Коцюбинський (повісті і оповідання), І. Франко (повісті і оповідання) та ін.
Найвищої майстерності у літературі реалізму набув роман — твір, що відображає складний життєвий процес. велике коло життєвих явищ, показаних у їх розвитку. На відміну від повісті й оповідання, у ньому багато дійових осіб, долі та інтереси яких зіштовхуються і переплітаються. Життєвий шлях людини, її характер висвітлюються у різні періоди життя, різних виявах.
Романом (з фр. — романське оповідання) у XII—XIII ст. називали в Європі оповідання, написане однією з романських мов (французькою, італійською, португальською), на відміну від інших творів, які тоді писали зазвичай латиною. З часом прикметник "романський" став іменником і назва "роман" почала вживатися як назва великої епічної форми. Романи поділяють на історичні, соціальні, філософські, сімейно-побутові, пригодницькі тощо. Іноді дійові особи одного роману стають дійовими особами другого й об´єднують ці твори в дилогію (два романи), трилогію (три романи) і навіть цілий цикл. Най видатнішими майстрами реалістичного роману були Стендаль, О. де Бальзак, Г. Флобер — у Франції; У. Текерей, Ч. Діккенс — в Англії; Л. Толстой, І. Тургенєв, Ф. Достоєвський — в Росії та ін.
Багато спільного з реалізмом має натуралізм, який як течія у літературі виник у 60-х роках XIX ст., а найбільше поширився у 70—80-х роках у Франції, Німеччині, Бельгії, Італії. Вирішальний вплив на формування його теоретичних підстав мали філософія та естетика позитивізму, що набули розвитку у творах Г. Спенсера, Т.А. Рібо, І. Тена та ін. Так, спираючись на механістичний детермінізм, І. Тен стверджував, що "домінуюча властивість" індивіда, нації, епохи визначається трьома умовами: "расою, середовищем, моментом". Людина, отже, є продуктом спадковості і матеріального середовища. Сприйнявши від філософи позитивізму вимогу документальної точності мистецтва, багато митців і письменників побачили в ній запоруку правдивості. Е. Золя, найбільш яскравий представник натуралізму, говорив, що це правдиве відображення життя з опорою на точну науку. Згідно з цією програмою він написав роман "Тероза Ракен" і "Мадлена Фера", в яких мотивація вчинків була переважно фізіологічною. З-під пера В. Золя також вийшла серія із 20 романів "Ругон-Маккари", де зображена історія одного роду, члени якого належать до різних класів і професійних груп французького суспільства. На широкому історичному та соціальному тлі художньо, переконливо відтворюючи ріалі долі представників одного роду, він показує, як у різних несприятливих обставинах на людину чатують фатальні хиби її спадковості, що й зумовлює вади, помилки й навіть моральне падіння. Б. Золя був по тільки видатним романістом, а й громадським діячем ("Справа Дрейфуса", а також підтримка і популяризація творчості представників нових течій у мистецтві — реалізму, імпресіонізму). Однак деякі критики вважали, що натуралізм та біологізація сильно послабляють значення його творчості. Натуралізм також яскраво відобразився у творчості братів Гонкур (Франція), італійських веристів, російських письменників П. Боборикіна, М. Арцибашева та інших як чергова спроба якнайправдивішого зображеним людини в художніх творах.
Реалістична література навчила і живописців більш уважно вглядатися в навколишній світ, дивитися на нього не крізь призму абстрактних ідеалів і догм, а в його буденній реальності. Французькі художники, які започаткували реалізм у живописі ("Барбізонці"), сюжети своїх картин знаходили на вулицях, у шинках Монмартру, на березі Сени, в театральній залі, на іподромі, під час прання білизни тощо. Це чесне і правдиві мистецтво Ф. Мілле, К. Коро. Критичний реалізму Франції пов´язаний я ім´ям Г. Курбе (як зазначала пре нього тогочасна критика, жоден художник не викликав такої ненависті міщан до себе, але й жоден не вплинув так на живопис XIX ст., як він). Г. Курбе писав, за його словами, "портрети свого часу". Його картині "Похорон в Орлані" викликала обурення, в ній побачили наклеп на французьких провінційних мешканців, "уславлення потворного". Критик Шанфлері став на захист Курбе: "Хіба це провина художника, якщо матеріальні інтереси, життя маленького міста, провінційна дріб´язковість залишають сліди своїх кігтів на обличчях, роблять згаслими очі, зморшкуватим чоло і беззмістовним вираз рота? Буржуа такі. Пан Курбе пише буржуа". Реалістичний живопис - це велика плеяда талановитих художників в усіх країнах Європи, у тому числі в Росії та Україні.
Початок доби модернізму
Захоплення ідеями Л. Шопонгауера і Ф. Ніцше надавало антифілісторського характеру інтелектуальним та художнім шуканням останньої третини XIX ст. Однак філософський ірраціоналізм, властивий і А. Шопенгауеру, і Ф. Ніцше, вважаючи дійсність хаотичною, позбавленою закономірності, підпорядкованою нерозумній, сліпій волі випадку, орієнтував художників на перебільшення значення особливого, неповторного, а також висував на перший план чуттєві аспекти людської свідомості — волю і поривання. Відчуття неминучості історичних і соціальних катаклізмів, криза традиційних цінностей (само у Ф. Ніцше вперше з´являється поняття "нігілізм" у культурно-історичному значенні) хоч і забарвлювали духовну атмосферу Європи у тривожні тони, але й заохочували до пошуків нових ідеалів у житті та творчості.
Культура цього часу не виробила великого стилю (в архітектурі запанував еклектизм), проте вона започаткувала досить тривалу новаторську епоху — епоху модернізму,
У мистецтві модернізм — загальний напрям, який протиставляється минулим стилям, пориває з художніми формами, виробленими класичним мистецтвом, оскільки сучасне мистецтво функціонує у світі, де криза свідомості, її розірваність стали суттєвою характеристикою внутрішнього стану людини. Модернізм об´єднує багато ідейно художніх напрямів, починаючи з кінця XIX ст. і до сьогодні.
Одним із перших виявів модернізму у мистецтві став імпресіонізм, який на основі ідей позитивізму і натуралізму обстоював принцип зображення натури з "оптичною точністю", уподібнюючи очі художника об´єктиву фотоапарата. Історія імпресіонізму охоплює всього 12 років: від першої виставки у 1874 р. і до останньої (восьмої) у 1886 р. Термін "імпресіонізм" походить від назви картини К. Моне "Враження. Схід сонця". До імпресіоністів належать такі художники, як К. Піссароу А. Сіслей, О. Ренуар, Е. Дега, Е. Мане, картини якого "Олімпія" та "Сніданок на траві" — парафраз джорджонівської та тиціанівської картин — спричинили неабиякий скандал з боку критики і глядачів. Імпресіоністи прагнули передавати у творах безпосереднє враження від навколишнього середовища, передусім від сучасного їм міста з його рухливим, імпульсивним, різноманітним життям. Головними для них були індивідуальна неповторність, своєрідність миті. їх підтримав Б. Золя, який доводив, що твір мистецтва є кутком природи, сприйнятим крізь темперамент художника. "Я малюю те, що зараз відчуваю", — признавався К. Піссарро. "Бачити, відчувати, виражати — в цьому все моє мистецтво", — так словами братів Гонкурів могли б сказати про себе всі майстри імпресіонізму.
Отже, спіймати і закарбувати враження, засобами живопису створити ілюзію світла і повітря — для цього художники розклали тон на основні кольори спектра, намагаючись не змішувати фарби на палітрі й орієнтуючись на природне Сприймання ока, яке на певній відстані зливає окремі мазки у загальний оптичний образ. З живопису імпресіоністів зникла чорна фарба, навіть бруд виблискує на полотнах, як коштовність (наприклад, у К. Моне). Імпресіонізм остаточно вивів живопис на пленер, надав йому неупередженості, щирості і природності, показав не тільки те, що бачив художник, а й як він бачив. К. Моне десятки разів — у різні пори року, доби, за різних погодних умов — малював "Руанський собор" і щоразу це був новий образ. Предметом зображення став вже не об´єкт, а суб´єктивне його відчуття, тобто життя зображувалося таким, "яким його бачив художник" у всіх його нескінченних, мінливих, завжди нових виявах. Образно кажучи, імпресіоністи не "вибудовували" в картинах реальність, а "підглядали" за нею. Водночас роботи цих художників відображали зовсім різні миті життя: витонченість, але "без поетичних викрутасів" Б. Мане, радість О. Ренуара, вихоплені з потоку життя міста пейзажі К. Піссарро, іронічні, несентиментальні будні театру та іподрому Е. Дега, у якого люди відчужені і безкінечно самотні. За ними — А. Тулуз-Лотрек, який зображав життя паризької богеми і паризького "дна", Жорж Серак і Поль Синьяк, які вкорочували мазки чистих кольорів спектра (в результаті — пуантилізм).
У сфері музики імпресіонізм був обґрунтований К. Дебюссі, який закликав прислухатися до нескінченних шумів природи ("Хмари"). Представниками імпресіонізму також є М. Равель, М. де Фалья, Дж. Пучіні, Ф. Деліус. У поезії імпресіонізм поєднався із символізмом. Класичний взірець — поезія П. Верлена (цикли "Меланхолія", "Офорти", "Акварелі", "Сумні пейзажі", в яких йдеться про "пейзажі" душі), а також Ш. Бодлер, Е. Верхарн, Р. Рільке. У прозі імпресіонізм представлений передусім романом М. Пруста "У пошуках втраченого часу". Центральне поняття в його естетиці посідає "інстинктивна пам´ять": щохвилини життя консервується в обрисах, запахах, звуках, ховаючись до певного часу і виявляючись лише завдяки чуттєвим нагадуванням (у романі все почалося зі смаку печива, знайомого з дитинства, що нагадало певну ситуацію, яка врешті-решт розгорнулося у панораму життя французького суспільства кінця XIX — початку XX ст.). Риси імпресіонізму е також у творах братів Гонкурів, Г. Гауптмана, О. Уайльда та ін. Імпресіоністична критика представлена раннім А. Франсом, який вважав, що ми бачимо світ крізь наші почуття, які його деформують і забарвлюють. Він так охарактеризував критика: "Це той, хто розповідає про пригоди своєї душі серед шедеврів".
До постімпресіонізму належить творчість трьох видатних художників: Поля Сезанна, Вінсента Ван Гога і Поля Гогена, які були об´єднані не спільною програмою, не художнім методом, а лише тим, що почали працювати паралельно з імпресіоністами, але пішли далі. Кожен з них є яскравою художньою індивідуальністю, спільною у них була тільки реакція на те нове буття, яке обіцяло XX ст. з його урбанізацією, технізацією, бюрократизацією тощо. Ван Гог жахався цього нового світу, не встановлюючи причин свого жаху, Гоген тихо його ненавидів, а Сезанн прагнув розібрати його на складові, щоб зрозуміти, що там усередині, і саме за ним пішла більшість художників (кубізм та інші з їх дослідницьким запалом). На відміну від імпресіоністичних випадковості, миттєвості враження, на картинах Сезанна бачимо міцність, матеріальну ваговитість, чеканну виразність простих і суворих образів. Щоб цього досягти, художник визначав геометричну структуру природних форм ("Усе в природі ліпиться у формі кулі, конуса, циліндра; треба вчитися писати на цих простих фігурах", — говорив Сезанн). Його картини: портрети близьких людей, автопортрети, натюрморти, портрети-типи ("Чоловік з люлькою"), — це світ споглядання, замріяності, зосередженості. Мистецтво великого голландця Ван Гога не спонукає до споглядального милування, в його картинах і портретах просте жуються почуття самотності, постійного неспокою, щемливої туги ("Церква в Овері", "Соняшники", "Кав´ярня ввечері"). Він наділяє предмети власною гіркою безнадійністю ("Натюрморт з черевиками"). Гоген вважав себе символістом, який звільнив живопис від "помилок символізму": його не стільки приваблювала чиста ідея, як символістів, скільки не задовольняла та натуралістична тенденція, яку він відчував у імпресіонізмі. Його творчість пов´язують також із течією примітивізм. Для Гогена характерна втеча від цивілізації та тяжіння до наївного; світу Адама і Єви, який він знайшов на о. Таїті: гарячі кольори, золотошкірі тіла, синє море... Саме такий простий світ давав можливість виразити сутність речей, ідею в них ("Материнство", "А, ти ревнуєш?", "Звідки ми прийшли? Хто ми? Куди ми йдемо?"). Стилізацією таїтянського мистецтва Гоген викликав інтерес до мистецтва неєвропейських народів. Усі три художники стали містком до майбутніх пошуків авангарду.
Символізм (з грец. — знак, символ) — європейський інтегральний стиль культури кінця XIX — початку XX ст., що об*єднав філософію, релігію, мистецтво. Як літературний напрям символізм зародився у Франції в 1880-х роках (П. Верлен, А. Рембо, С. Малларме та ін.), пізніше поширився й в інших країнах — Бельгії (М. Метерлінк, Б. Верхарн), Німеччині та Австрії (Г. Гофмансталь, Р. Рільке, Г. Гауптман), Польщі (С. Пшибишевський), Англії (О. Уайльд), Росії (С. Мережковський, К. Бальмонт і пізніші, що виступили у 1900-х роках, — О. Блок, А. Бєлий, В. Іванов та ін.). Він виявився також у театрі, живописі (П. Гоген — у Франції, Н. Чурляніс — у Росії) і музиці (Р. Вагнер — Німеччина, О. Скрябін — Росія). Виступивши проти натуралізму та ототожнюваного з ним реалізму, символісти проголосили (в опублікованому 1886 р. Ж. Мореасом маніфесті символізму), що символічна поезія — ворог "об´єктивного опису", що для неї конкретні явища призначені лише для того, щоб через них віднайти езотеричну (потаємну, приховану) спорідненість з початковими ідеальними змістами. Поетичний образ символісти уподібнюють музичному, оскільки музика (тут вони слідують за А. Шопенгауером) безпосередньо говорить про потаємну, словесно невиразиму сутність світу.
Великий вплив па розвиток естетичної концепції символізму мали ідеї німецького і французького романтизму, англійських прерафаелітів. Філософія символізму, що сформувалася під впливом ідей Платона, І. Канта, містиків, і особливо А. Шопенгауера, Ф. Ніцше, В. Соловйова, ототожнюється з прозрінням і протиставляється раціональному пізнанню як, за словами А. Бєлого, и "значно біднішому співбрату". Протиставлення дійсності і мистецтва привело до ідеї самоцінності мистецтва. За словами О. Уальйда, "немає книжок моральних і аморальних, є книги написані добре чи написані погано, будь-яке мистецтво абсолютно безкорисне, а життя наслідує мистецтво значно більше, ніж мистецтво наслідує життя". Однак символісти вірили у перетворювальну силу мистецтва. На думку Ф. Сологуба, якби не було мистецтва, не було б причини для того, щоб життя змінювалося. Отже, символізм у цілому мав досить різнорідний характер. Його митці (П. Верлен, А. Рембо, Б. Верхарн, М. Метерлінк, О. Блок та ін.) є видатними постатями художньої культури кінця XIX — початку XX ст. Естетика символізму мала вплив на низку напрямів авангарду в XX ст., передусім на експресіонізм та сюрреалізм.
Еклектизм — стиль в архітектурі другої половини XIX ст., для якого характерне поєднання різнорідних художніх елементів. Початок новому напряму поклала романтична лінія в архітектурі, розпочата В. Баженовим і М. Казаковим у Росії та продовжена у будівництві садиб і палаців півдня України і Криму. Наслідування архітектурних стилів заохочувалося в цей час в архітектурній освіті: наприклад, студентам архітектурних факультетів давалися завдання спроектувати "заміський будинок на англійський смак", "церкву в готичному стилі" тощо. Типовою для цього часу була забудова Києва, яка різко змінила обличчя міста: багатоповерхові багатоквартирні будинки ставилися впритул один до одного, що було новиною. В той час як в європейських країнах характерною була регулярна система вулиць і суцільна забудова, у Києві та в інших містах України зберігався принцип давньоруського планування — радіально-порядковий, який надавав місту мальовничості. З кінця XIX ст. усе змінилося. Київ зазнає справжнього будівельнього "буму" і звертання до еклектики було зумовлене великою кількістю нових будинків і смаками їх замовників, які хотіли бачити споруду в певному історичному стилі — чи то ренесансному (особливо французькому), чи то готичному, чи то романському та ін. У формах бароко, наприклад, було збудоване приміщення міської думи на Хрещатику, у формах французького Відродження — київський та одеський оперні театри тощо. Проте однакові методи творчості, типи споруд і будівельна техніка, незважаючи на різностильність фасадів, зумовили стильову єдність забудови вулиць у цілому, наприклад, Володимирської, Фундуклеївської у Києві, Сумської у Харкові та ін.