Культурологія
Класицистична філософія життя і мистецтва
Класицизм виник па гребені суспільного піднесення французької нації та французької держави, оскільки саме у XVII ст. сформувалася єдина французька держава, що стала наймогутнішою абсолютистською монархією у Західній Європі. З цього часу і до кіпця ХіХ ст. Франція була генератором нових художніх стилів і течій в Європі.
Предметом мистецтва класицизму могло бути лише прекрасне і величне — облагороджена природа та ідеалізована людина. Етичним і естетичним ідеалом стаза грецька античність. Міра і порядок, конструктивна ясність, чіткість композиції, її врівноваженість, бездоганна цілісність силуетів, статика, рафінована правильність форм — риси художньої мови нового стилю. На всьому відобразилися логіка, раціоналізм, розвинене почуття вишуканого. Це період філософії Р. Декарта, поезії И. Ронсара, філософських мініатюр М. Монтеня. Герой мистецтва класицизму — людина сильного характеру і благородних вчинків, високого почуття обов´язку, значної думки, ясного духу, небайдужа до долі батьківщини. Теоретики класицизму (Н. Буало та ін.) створили канони мистецтва (наприклад, додержання трьох єдностей у драмі — місця, часу і дії), строгу ієрархію жанрів. У "високих" жанрах (трагедія, епічна поема, ода, історична картина) зображалися король і знать як люди, доля яких тісно пов´язана з долею держави; у "низьких" — комедія, сатира, байка, жанрова картина — побут звичайних людей, приватні буденні інтереси.
Провідну роль відігравала драма, адже XVІІ ст. у Франції — це "століття театру". Трагедії П. Корнеля ("Сід", "Горацій") побудовані па типовому для класицизму конфлікті почуття й обов´язку. Урочистість та імпозантність постановок, пластичність рухів і жестикуляції, розмірена декламація, ідеальні гербі, високі моральні принципи — ознаки театру тієї доби. У Ж. Расіна в античних образах виступали люди і проблеми сучасної йому Франції: перемога пристрастей спричиняє насильство ("Андромаха"), і французький глядач міг провести аналогію між стародавніми колізіями і королівською сваволею Людовіка XIV.
Реформатор комедії Мольєр вивів з "низького" метру гротеск, сатиру на людські вади, світську "чернь" ("Тартюф", "Дон Жуан", "Мізантроп", "Скнара"). Після Мольєра стали можливими сатира (Н. Буало), байка (Ж. Лафонтен), філософський афоризм (Ф. Ларошфуко). У другій половиш XVII ст., у добу зрілого класицизму, у Франції настав справжній розквіт моралістичної літератури, буям створені шедеври у найрізноманітніших жанрах, де однією з головних рис було абстраговане зображення людських вад, пристрастей, характерів. Найбільш послідовного вираження ця література набула в афористичних жанрах — сентенціях, максимах, "роздумах", які в лаконічній формі прагнули дослідити приховані пружини людської поведінки, психіки та їх виявів у суспільному бутті. їх авторами є М. Монтень, Ф. Ларошфуко, Б. Паскаль, Ж. Лабрюєр, А. Рівароль, Н. Шамфор, Л. Вовенарг, Пробудження інтересу до моральних проблем припало на добу Відродження у зв´язку з розкріпаченням особистості, зростанням індивідуальної самосвідомості, спробами осмислити себе. Цьому інтересу віддали належне письменники різних європейських країн. Проте саме Франція створила блискучі і найбільш яскраво виражені зразки моралістичної літератури та певну літературну традицію. Протягом трьох століть (кожне з яких мало своє світобачення і власну художню специфіку), незважаючи на очевидну прив´язаність до певної доби, максими, афоризми, роздуми французьких моралістів мали загальнозначущий, загальнолюдський зміст, що зробило їх актуальними назавжди. Між авторами, що представляють різні часи (від М. Монтеня, що належить до періоду пізнього гуманізму, до А. Рівароля, що був сучасником Великої французької революції), є перегукування і навіть подібність — інколи свідомі, подеколи полемічні. Спільне й те, що великі твори, як і всі максими, І сентенції, афоризми, думки, мають відточену стилістичну форму, яка ефективно відокремлює думку. Всі ці автори залишили не тільки гострі, дотепні, ґрунтовні оцінки людських характерів, вдач і вад, а й психологічний портрет своєї доби, конфліктів, проблем, суперечностей, а також дух поваги до вільнодумства. Зокрема, влучними були слова А. Рівароля: "На думки слід нападати за допомогою думок: по ідеях не палять з рушниць".
Творцем класицистичного напряму в живописі був Я. Пуссен ("Танкрет і Ермінія", пейзажі), для якого характерні строга композиція, почуття міри, античне краса, шляхетна стриманість, поетична піднесеність почуттів і станів, відсутність "вульгарного", приземлено-життєвого, безпосереднього. Ліризм ідеалізованого пейзажу досяг вершини у творчості К. Лоррена: море, античні руїни, купки великих дерев, маленькі фігурки людей, що відтіняють величність самої природи. Музичне життя нового стилю було пов´язане з віденською класичною школою.
Риси архітектурного класицизму закладено у програмному творі — Версальському палаці і парку, спорудженому у 1668—1669 рр. за 18 км від Парижа. Палац, фасад якого тягнеться на півкілометра, має три поверхи: перший — опорний, важкий і рустований, другий — головний, парадний, а тому найвищий, третій увінчує споруду і є легким. Зовні будівля строга, з математичною вивіреністю мас, статична, викликає почуття спокою та величі. Чергування вікон, пілястр, колон, статуй створює чіткий, спокійний ритм. Усе це ще має пишне оздоблення, особливо в інтер´єрі, який складається з анфілади кімнат, а також розкішної Дзеркальної галереї між "Залом війни" та "Залом миру" з вікнами, які виходять у парк. Версальський парк, як і весь ансамбль, — програмний твір садово-паркового мистецтва. Це регулярний парк протяжністю близько трьох кілометрів. Його творцем був Ленотр. У парку є фонтани, скульптура, палаци — Великий Тріанон і вишуканий Малий Тріанон. Декоративні роботи у Версалі очолював "перший живописець короля" Лебрен, якому французьке мистецтво зобов´язане створенням єдиного декоративного стилю від монументального живопису та картин до килимів і меблів.
З останньої третини XVIII ст., напередодні грізних подій революції та під час неї, мистецтво Франції було захоплене новою хвилею класицизму. В архітектурі передусім мрійники-архітектори намагалися вирішити грандіозне завдання ідеального міста. Одним з виявів цього наміру було оформлення площі Людовіка XV (площі Згоди), відкритої до парку Тюільрі і на Сену та сполученої з широкими зеленими масивами Єлисейських полів. На початку XIX ст. запанував стиль ампір.
У творчості художника Ж.Л. Давіда античні традиції, естетика класицизму злилися з патетикою революції, що й створило "революційний класицизм". Ж.Л. Давід займався націоналізацією творів мистецтва і перетворенням Лувру на національний музей. Його власні картини цього періоду уславляють діяча, учасника великих подій, громадянина республіки ("Смерть Марата", "Портрет зеленщиці" та ін.). Крім історичних полотен, Ж.Л. Давід залишив значну кількість прекрасних за живописом і характеристикою портретів ("Мадам Рекам´є", "Мадам Девосе" та ін.).
Найвідомішим портретистом Англії класицистичної доби був Дж. Рейнолдс. Він створив величезну галерею портретів, в яких у парадних зображеннях зумів повпою мірою передати властиву його часові віру в людину, її розум, можливості вдосконалення ("Лорд Хіт-філд", "Лоренс Стерн" та ін.). Другий великий портретист XVIII ст. — Т. Гейнсборо. Його моделі поетичні, мрійливо-задумливі, душевно-витончені ("Блакитний хлопчик", "Сквайр Халлет з дружиною"), пейзажі передають вологу атмосферу долин та пагорбів старої Англії, зелень її парків та величні замки. У XIX ст. класицизм стає безжиттєвим, холодним, переходить в академізм.
Український класицизм найяскравіше відобразився в архітектурі, передусім у маєтковій. Саме у мастках споруджувалися справжні палаци: типовим для раннього класицизму є палац Рум´янцева-Задунайського в Качанівці з портиком перед головним входом, двома бічними корпусами, парадним курдонером і довгою прямою алеєю, що веде від воріт садиби до палацу. Найбільш яскравою щодо маєткової архітектури в Україні стала творчість Д. Кваренгі та Ч. Камерона: палац Завадовського в Ляличах, Камбурлея в Хотині, Кочубея в Диканьці (Д. Кваренгі) та шедевр класицистичної палацової архітектури України палац Розумовського в Батурині (Ч. Камерон). Наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у Правобережній Україні було створено кілька типових для класицизму ландшафтних, так званих англійських парків ("Софі´ївка" в Умані та "Олександрія" в Білій Церкві, а також в Кам´янці, Ізяславі , Микулинцях та ін.) Проте основною сферою класицистичного будівництва в Україні були міста. Цей період характеризувався інтенсивним заселенням півдня, заснуванням десятків нових міст: Одеси, Херсона, Миколаєва, Катеринослава, Маріуполя, Сімферополя та ін. Такого розмаху містобудування, як в Україні наприкінці XVIII — на початку XIX ст., європейська архітектура доти не знала. Чітке й ясне планування, трипроменева система вулиць — єдиний стильовий ключ для всіх нових міст. Одним з кращих ансамблів у старих містах був центр Полтави. В Києві (головний архітектор міста А.І. Меленський) велику роль відіграли архітектори В.І. Беретті та його син А.В. Беретті, які побудували Київський університет Святого Володимира, Інститут шляхетних дівчат, Першу гімназію та ін.