Культурологія
8.1. Італійський Ренесанс
Гуманісти як фундатори нової культури Першим провісником нового інтелектуального руху був великий італійський поет Дайте Аліг´єрі, родом з Флоренції, — автор "Божественної комедії". В його творчості багато середньовічного (передусім жанр "Ходіння в загробне царство"), однак помітний і початок нової доби. Данте глибоко й уважно вглядається у власну душу, що показує його високий особистий розвиток. Бажання поета заслужити славу в нащадків не узгоджується з ідеалом середньовічного аскета, а відправлення пап у пекло і негативна оцінка папської політики свідчать про сміливість і самостійність його думки. До того ж Данте написав поему народною італійською мовою, піднявши її до мови художньої творчості і відмовившись від латинської.
Класичним гуманістом був Ф. Петрарка, який добре знав творчість Вергілія та Цицерона, мав уявлення про вчення Платона і значною мірою пройнявся античною ідеологією. Він раніше, ніж інші, позбавився схоластичних понять і виробив нове світобачення, в якому з небувалою на той час хоробрістю відстоював думку про можливість примирення давньоязичницької філософії з християнським вченням, а отже, зробив першу спробу звільнити європейську думку від богословської опіки. Його сонети сеньйорі Лаурі свідчать про його глибокий інтерес до власної душі та почуттів. Він відверто прагнув визнання сучасників і одержав його: Петрарку назвали найвидатнішим поетом, а римський сенат вінчав його на Капітолії лавровим вінком.
Молодий сучасник Петрарки Дме. Боккаччо ще ретельніше вивчав класичну давнину (він був першим, хто для цього вивчив грецьку мову), написав кілька досліджень. Однак властива йому свобода думки найповніше виразилась у "Декамероні" — зібранні невеликих оповідань, якими тішать товариство сім флорентійських панн і троє кавалерів, котрих епідемія чуми відірвала від життя міста. У "Декамероні" осміяні всі вади і недоліки тогочасного суспільства, особливо католицького духовенства та ченців. Дж. Боккаччо висміює лицемірство, обстоює права людини на земні радощі і навіть виправдовує певною мірою дошкульні вади людської природи.
Інші гуманісти із захопленням здійснювали пошуки античних творів: збирали старі рукописи, викопували з-під землі статуї, старовинні медалі і монети, влаштовували музеї, читали публічні лекції, організовували людей для вивчення стародавніх мов. Саме їх зусиллями Флоренція зобов´язана багатим зібранням античних рукописів, передруком античних авторів, заснуванням кафедр стародавніх мов при університетах, створенням експериментальних коледжів і шкіл, які і започатковували модель гуманістичного виховання, вільного від утилітарних знань, — "розвивальної" освіти, яка. тільки згодом дає щедрі плоди. Вони писали трактати, в яких людину називали земним Богом. Так уславляли людину Дж. Піко делла Мірандола, Л.Б. Альберті, Т. Мор, Т. Кампапелла, Ф. Бекон та ін. Із середовища вчених гуманістів відомими були письменник - філософ Л. Валла, глибокий знавець Платона М. Фічино, політичний мислитель та письменник Н. Макіавеллі, найвідомішим твором якого став політичний трактат під назвою "Государ". Стурбований становищем Італії, роздробленої на багато володінь, Макіавеллі пропонує наміченому ним об´єднувачу — герцогу Урбінському — програму дій: зокрема, вважаючи справу надзвичайно важливою, він радить йому вдаватися до всіх можливих засобів, адже "мета виправдовує засоби". Численні переклади творів Платона і неоплатоніків зумовили значне поширення неоплатонізму і зробило його хоча й не єдиною, але потужною ідейною течією XV—XVI ст. Саме звідси у гуманістів культ розуму і знань, героїзація особистості, недогматичний підхід ренесансних титанів — Мікеланджело Буонаротті, наприклад, до тлумачення окремих епізодів Біблії.
Гуманісти були дуже популярними у суспільстві, не лише їм охоче сприяли та опікувалися ними владні особи (як Лоренцо Пишний — представник родини Медичі у Флоренції), меценатствували й папи, тим більше, що троє з них — Микола, Пій П і Лев X — самі були гуманістами.
Гуманістичний рух у XV ст. захопив уже все освічене італійське суспільство, а далі й міста Європи, що плідно відобразилося на розвитку науки і мистецтва.
Треченто — зародження нової культури
Треченто (з італ. — букв, триста) — італійська назва на позначення XIV ст. — першого періоду італійського Відродження, що визначив напрям, програму і дав перші зразки нової-культури. Данте, Петрарка, Боккаччо одними з перших захопилися античним світом, і саме їх зусиллями гуманізм стає "модним" рухом. Провідними художніми школами у мистецтві були флорентійська і сієнська.
Флоренція першою в Італії стала республікою. її конституцію було прийнято у 1293 р. Нові підходи у мистецтві започаткував скульптор Ніколо Пізано: рельєфи кафедри баптистерію у м. Пізі, в яких яскраво простежується вплив античності. Проте справжній початок нової доби пов´язують з іменем живописця Джотто Ді Бондоне, з робіт якого найкраще збереглися фрески Капелли доль Арена в м. Падуя; 38 сцен з життя Христа і Марії утворюють величний епічний цикл. Євангельські сюжети представлені як реальні події. Живою, виразною художньою мовою розповідають вони про щирість і взаєморозуміння ("Зустріч Марії та Єлизавети"), про підступність і зраду ("Поцілунок Іуди", "Бичування Христа"), про глибину страждання матері ("Оплакування") та ін. Джотто вводить пейзажне тло, постаті набувають об´єму і природності рухів, з´являється тривимірний простір: герої не "висять" у повітрі, а мають твердий ґрунт під ногами. У фресках е ознаки побуту, що надають їм вірогідності і певного настрою. Драматичної насиченості образів, психологічної та емоційної виразності вчитиметься у Джотто не одне покоління художників. Він був не лише живописцем: за його проектом побудована чудова дзвіниця флорентійського собору, яка й досі прикрашає місто.
У період треченто центром культури стає також Сієна, культура якої була іншою — аристократичною, пройнятою духом церковності. Твори сієнської школи ошатні, декоративні, але й більш архаїчні. Однак у "Мадоннах" Дуччо ді Буонісенья багато щирого ліричного почуття. Іншим відомим майстром треченто є Сімоне Мартіні. В постаті його сієнського кондотьєра Гвідориччо да Фольяно па копі на тлі сієнських башт е щось нестримне — і у твердій ході коня, і в прямій фігурі воїна, — що виражало дух самої доби раннього Відродження з її впевненістю в людських можливостях, волі, праві сильного. Цікавою є фреска на стіні пізанського цвинтаря Кампо Сінто, автор якої невідомий. Навіяна трагічними подіями 1348 р., коли від епідемії ( чуми помирало багато італійців, фреска "Тріумф смерті" із сюжетом, який часто використовували в середні віки, зображає блискучу кавалькаду дам і кавалерів, яким вигляд відкритих трун не заважає з насолодою слухати музику. Мажорний настрій доби перемагає.
Кватроченто — рання зрілість Відродження
Кватроченто (з італ. букв. — чотириста) — італійська назва на позначення XV ст. — того періоду Відродження, який повернув в італійське мистецтво античні традиції, однак доповнені духовним досвідом християнського середньовіччя. У кожному виді мистецтва XV ст. залишило після себе вирішення якихось нових завдань: архітектура створила тип світського палаццо (у зв´язку з чим ренесансний стиль в архітектурі називається ще стилем "палаццо" ); у скульптурі з´явився образ реальної людини, а не божества; живопис розробив релігійну станкову картину, але надав їй світських рис.
У культурі кватроченто найяскравіше заявили про себе три школи. Перша — флорентійська — заклала риси нового стилю в архітектурі: конструктивну ясність, античну простоту, гармонію, домірність. Уперше вони виявилися у капеллі Пацці при церкві Санта-Кроче (архітектор Ф. Брунеллескі), ще яскравіше — у мирській архітектурі: наприклад, у споруді Виховного будинку у Флоренції (Ф. Брунеллескі), палаццо Пітті (Л.Б. Альберті) та палаццо Медичі (М. да Бартоломео). їм властиві чіткість поверхневого членування, рустика", велика роль пілястр, здвоєні (парні) вікна, підкреслений карниз.
Скульптором, якому випало на декілька століть наперед розв´язати багато проблем європейського пластичного мистецтва — круглої скульптури, монумента, кінного монумента, — був Донателло. Його роботами є статуї апостола Марка для Флорентійської церкви Орсан-Мікеле, Святого Георгія (в якому чітко виражений ідеал раннього Відродження: статуя уособлює гідність і впевненість, що підкреслено вільною, спокійною поставою, яка подібна до колони, як і у кращих зразках грецької скульптури), кінна статуя кондотьера. Більш: вишукані, витончені образи створював учень Донателло — Андреа Вероккіо. Відомі його бронзовий Давид, кінний монумент кондотьєра Коллеоні. У живописі флорентійської школи XV ст. провідна роль належить Мазаччо, який умів розміщувати постаті у просторі, пов´язувати їх між собою і з пейзажем, знав анатомів людського тіла (тобто розвинув те, що започаткува Джотто). Інші художники слідом за Мазаччо розроблювали проблеми перспективи, руху й анатоми, за що їх почали називати перспектнвістами й аналітиками.
XV ст. у Флоренції прийнято називати "медіційською добою", оскільки протягом другої його половини на чолі міста стояла династія Медічі. Флоренція у цей час пройшла шлях від демократичної форми правління до аристократичної, що відобразилося на її мистецтві. Особливої вишуканості мистецтво набуло за правління Лоренцо Медичі, якого прозвали Пишним. Його двір став центром культури того часу" де знайшли притулок письменник Поліціано, вчений-філософ Дж. Піко делла Мірандола, великі художники Ботічеллі та Мікеланджело. Типовим для цього етапу кватроченто був С. Ботічеллі. Характерні риси його почерку: декоративність, ошатність, ліричний та романтичний характер образів, фантастичний пейзаж, деякі "готицизми" — видовжені невагомі постаті ("Народження Венери", "Весна"), однак виявляються в його творах нервовість і трагізм (особливо "Саломея", "Вигнана" та ін.). С. Ботічеллі розписував стіни Сикстинської Капелли, стеля якої через півстоліття вкрилася розписами Мікеланджело. Умбрійська школа XV ст. уславилася багатьма майстрами, але передусім великим колористом П´єро Делла Франческа, майстром монументально-декоративного живопису (фрески церкви Сан-Франческо в Ареццо) урочистого, епічного, з величними образами людини, яка піднялася над випадковим, буденним, я також сміливим новатором А. Мантенья — співцем героїчної особистості.
Венеціанська школа завершує розвиток мистецтва кватроченто. Тематично провідними у ній були історичний, монументально-декоративний живопис, портрет і пейзаж. Видатними представниками венеціанської школи XVI ст. є П. Веронезе, Тиціан, Я. Тінторетто.
XV ст. сповнене творчої свободи, сміливих починань, схилянь перед людською особистістю. Це справді доба гуманізму, а також інтелектуалізму. Сприйняття дійсності перевірялося дослідом, експериментом, контролювалося розумом. Цим пояснюється той дух порядку і міри, який властивий Відродженню. XV ст. демонструє також прямі зв´язки з античною культурою. У той час у Флоренції було засновано Платонівську академію, а бібліотека Лауренціана містила багате зібрання античних рукописів. Художні музеї, які щойно з´явилися, були переповнені пам´ятками античності. Відновлювався античний Рим.
Чинквеченто — художні шедеври доби і криза гуманістичних ідеалів
Чинквеченто (Високий Ренесанс) — період доби Відродження (кінець XV — перша третина XVI ст.), епоха найвищих його досягнень, а наприкінці — час кризи гуманістичних ідеалів. Роздрібнена Італія в кінця XV ст. потерпає від низки нападів з боку північних міст Європи. Це актуалізувало ідею незалежності країни, проблему громадського обов´язку, високих моралям них якостей сильної духом і тілом людини, яка зуміла піднятися над рівнем пересічного буденного існування. Саме тоді до плеяди мислителів-гуманістів, таких як Л. Валла, який проповідував, що тіло людини, як і її душа, однаково створені Богом, а отже, грішить той, хто знущається над ним; М. Фічино, який переклав з грецької латиною твори Платона і неоплатоніків та організував гурток, з якого невдовзі утворилася Платонівська академія у Флоренції — додався Н. Макіавеллі, твір якого "Государ", хоча й породив "макіавеллізм", але був пройнятий такою тривогою за Італію, що, за словами історика, у нього "вистачило мужності прописати їй отруту" (католицька церква внесла твір Макіавеллі до "Індексу заборонених книжок").
У цей період найповнішого розквіту гуманістичних Ідей монах-домініканець Дж. Савонарола, грізний викривач сучасного йому суспільства і духівництва з папою на чолі, оголосив гуманістичні ідеї гріховними і, одержавши підтримку населення, зумів на чотири роки перетворити веселу і освічену Флоренцію на монастир, де молодь замість карнавалу влаштувала велике вогнище, в якому палали світські книги, картини, статуї, світське вбрання.
Складний для Італії період став часом, коли в ній жили найвидатніші люди доби — її великі художники. З них "всеохоплювальним генієм" був Леонардо да Вінчі — не лише живописець, а й анатом, геометр, фізик, хімік, архітектор. Його картини були шедеврами, хоча багато з них загинуло. Шедевром епохи став психологічний портрет, започаткований в історії мистецтва саме ним (його мадонни і Мона Ліза — Джоконда). Першою великою картиною, написаною олією, була "Таємна вечеря". Відкриттями Леонардо в живописі стали "перспектива" і сфумато. Мистецтво Високого Відродження відмовилося від незначних подробиць для узагальненого образу. Художником, у творах якого найяскравіше виражений синтез традицій античності і духу християнства, став Рафаель Санті. Мадонни Рафаеля передають найтонші відтінки ідеї материнства, особливо у вершині рафаелівського духу і майстерності — в "Сикстинській мадонні", де на першому плані трагічне передчуття матері. На той час Рафаель, один з найвидатніших портретистів своєї доби, вже започаткував тип портрету, де крізь індивідуальні риси виступав образ людини доби (Папа Юлій II, Лев X, письменник Кастільйоне, прекрасна донна Велата та ін.). На початку XVI ст. Рафаеля запросили до Риму для розписів папських покоїв (станц у Ватиканському палаці). В станці делла Сеньятура (кімнаті підписів, печаток) він написав чотири фрески — алегорії філософії, поезії, богослов´я, юриспруденції. Офіційною програмою розписів станці було примирення християнської релігії з античною культурою. Як син свого часу Рафаель прекрасно втілив це у фресці "Афінська школа", передавши атмосферу сили і могутності людського розуму і духу.
Третій найвидатніший майстер Високого Відродження — Мікеланджело Буонаротті — набагато пережив Леонардо і Рафаеля. Найбільше від усіх вія був чутливий до змін суспільних настроїв, а тому перевищив своїх колег насиченістю образів громадянськими ідеями, але саме він творчо осмислив крах ренесансних ідей. Передусім як геніальний скульптор ("П´єта", "Давид", "Моісей"), архітектор (автор проекту купола собору Святого Петра), поет ("Сонети") Мікеланджело створив і третій з найвизначніших живописних шедеврів Високого Відродження (перші два — "Таємна вечеря" Леонардо та "Афінська школа" Рафаеля) — розписи стелі Сикстинської капели при Ватиканському палаці, де біблійні сюжети постають як історія випробувань людства, а розпис західної стіни Сикстинської капели — фреска "Страшний суд" — замість торжества справедливості перемоги над злом показує катастрофу, крах світу.
Художники венеціанської школи, теж зірки першої величини, залишилися однак в тіні геніальної трійці. Картини Джорджоне ("Спляча Венера", "Сільський концерт" та ін.) — життєрадісні, повнокровні і водночас поетичні й одухотворені. Він писав олією — основна техніка венеціанської школи, яка найсвященніші сюжети обертала на вишукане зображення навколишнього життя. Інший венеціанець — Тиціан Вечелліо — уславився портретами і колоритами (вівтарні образи, великі ікони і водночас Венера Урбінська), однак портрет був улюбленим його жанром. У них підкреслена шляхетність, стриманість передаються такими самими шляхетним за гамою колоритом і скупими, строго дібраними деталями. Більш трагічне світовідчуття, яке передає зневіру в ренесансному світлому і високому світі, властиве венеціанцю Тінторетто, в картинах якого багато містики і неспокою.