Культурологія
6.3. Романіка церковна і світська
У Західній Європі розквіт культури спостерігався з кінця X ст. І першою його "ластівкою" стала архітектура, яку в 20-х роках XIX ст. назвали романською (від слова "римський"). Романський стиль — перший загальноєвропейський стиль, що запанував у середньовічному мистецтві Європи (в основному Західної) з X до ХII—XIII ст. В архітектурі — це суворі споруди на зразок фортець, кам´яні монастирські комплекси, церкви, укріплені замки, міські стіни і кам´яні житлові будинки. Дерево було всюди витіснене більш міцним каменем. Церкви споруджувалися як тринефні базиліки з потужними стінами і баштами, спершу з плоскими перекриттями, а пізніше з Напівциліндричним чи хрестовим склепінням, рідше — з куполами. Храми будувалися величезні за розмірами, розраховані на велику чисельність паломників і місцевих парафіян. Дух постійної потреби у самозахисті проймав сторожку і неприступну архітектуру храму-фортеці (Вормський собор у Німеччині; собор Сен-Лазар в Отені у Франції), оскільки набіги та війни ще не стали тільки історією. Романський храм, маючи у плані форму латинського хреста, був поділений усередині на зони. Важкі арки, масивні колони, щілеподібні вікна, величезний простір усередині, міць, простота, спокійна велич і непорушність зовні справляли враження суворої та мужньої краси. За словами скульптора Родена, це образ "похмурого мовчання". Монастирі і храми часто будувалися біля доріг. Найвеличніші романські собори знаходилися в Нормандії та Бургундії (Франція), адже тут був центр релігійного життя.
XI—XIII ст. — період розквіту монументального мистецтва — як живопису, так і архітектури. Розписами строкатим килимом вкривали поверхню стін і склепінь. Скульптура прикрашала не тільки інтер´єр, а й зовнішні поверхи, в основному західний фасад: рослинним чи геометричним різьбленим візерунком, зображенням чудовиськ, тварин чи фігурок людей.
Диспути теологів XI—XII ст., поширення єресей призвели до того, що на вимогу церкви мистецтво мало не тільки виховувати і наставляти у вірі, а й застрашувати. Основний мотив розписів полягав у тому, що людина с маленькою перед Уседержителем і диявольськими намірами, душа її — арена боротьби між ангелами і сатаною. Обов´язковим у розписах того часу був сюжет "Страшного суду", апокаліптичні видіння, "Страсті Христові", житія святих, мучеників за віру.
За цієї доби сформувався і тип феодального замку, який водночас був і фортецею. В XI—XII ст. усе більшу роль почали відігравати міста. Романські мотиви у містобудівництві виявлялись у тому, що міста огороджувались потужними кріпосними стінами у кілька поясів, укріплювалися ровом. Біля мостів і міської брами стояла варта, вулиці на ніч перегороджувалися ланцюгами на великих замках. Місто зростало скупчено, вгору, будинки мали кілька поверхів, вулиці були вузькими і, як правило, заселялися за професіями (квартали пекарів, ткачів, зброярів та ін.).
Романський період — пора найвищого розквіту середньовічної культури: героїчного епосу, лицарської культури, куртуазної пригодницької літератури і поезії, театру (міракль, містерія, мораліте, фарс), сміхової, карнавальної культур.
Героїчний епос — це великі середньовічні поеми, які ґрунтуються на історичних подіях і легендах, але не мають певного автора. Епос представлений такими літературними пам´ятками, як французька "Пісня про Роланда", іспанська "Пісня про мого Сіда", німецька "Пісня про Небелунгів"; вірменська поема "Давид Сасунський", руська поема "Слово о полку Ігоревім" та ін., які розповідають про героїчні та драматичні події минулого. Середньовічна культура у багатьох виявах пов´язана з лицарством. Цей військовий прошарок середніх і дрібнопомісних феодалів, які володіли феодами (левами) — маєтками (помістями), одержаними від своїх сеньйорів (сюзеренів) за умови виконання в їх війську кінної військової служби, і були пов´язані з сеньйором відносинами васалітету. Період розквіту лицарства припав на XI—XIV ст. Спершу лицар обов´язково мусив мати належний родовід, пізніше у лицарі могли посвячувати за виняткові воїнські подвиги, згодом цей привілей можна було купити. Зростання ролі бюргерства зумовило потребу поставити суспільним амбіціям "третього стану" бар´єр. Ним у моральному плані став кодекс лицарської честі, який виявлявся у двох ситуаціях: поведінці лицаря на полі бою (чи турніру) і в став ленні до жінки. Турніри — змагання лицарів у силі та майстерності — були улюбленою розвагою в середні віки. Інколи вони перетворювалися на справжні свята, що збирали людські натовпи і які міг вшанувати своєю присутністю і навіть участю король. Перемога в турнірі обіцяла лицарю прихильність "дами серця", яка обов´язково була на змаганнях. Головною подією був двобій пар кінних лицарів у повному обладунку, який інколи ставав небезпечним і зумовлював серйозні травми. Саме так трапилося, коли французький король Генріх II на турнірі під час весілля своєї дочки одержав смертельну рану. Лицарі билися із закритими забралами (Ш. Монтескьє пояснював це тим, що отримати удар в обличчя дворянину вважалось особливо ганебним), і часто тільки за гербом на щиті герольд встановлював особу учасника двобою.
Лицар здобував славу не стільки перемогою, скільки шляхетним ставленням до супротивника. Були своєрідні "правила гри": повага до ворога (тобто він мав бути рівним за станом) і надання йому певних шансів (ганьбою було продовжувати переслідувати супротивника, якщо той був вибитий із сідла, добивати людину похилого віку, не доозброїти супротивника, вразити підступно його ззаду тощо), постійне дбання про славу, яку лицар мав принести до ніг "прекрасної дами". "Воювати і кохати" — таке гасло лицаря. Не звертати уваги на жінок — велике зло. Звісно, цих ігрових правил додержувалися умовно. Лицарське військо, що становило головну військову силу хрестових походів, у процесі цих походів підтримувало себе грабіжництвом і поводилося не надто шляхетно. З кінця XIV ст. у зв´язку з поширенням вогнепальної зброї та артилерії, яка зниіцила неприступність лицарських замків, почався занепад лицарства.
Куртуазна культура (з фр. — вишуканість, чемність) — "культура замку і двору" — представлена в основному лицарською літературою XII—ХШ ст. у Західній Європі: лірикою трубадурів і труверів у Франції, менестрелів у Франції та Англії, мінезингерів у Німеччині, а також лицарськими романами, які ґрунтувалися на міфі цро лицаря Романи (наприклад, "Ланселот", "Івен, або Лицар Лева" Кретьєна де Труа, "Трістан та Ізольда" та ін.) і змальовували лицарів як вродливих, сильних, благородних шукачів подвигів і слави. Темою куртуазного роману є небезпечне випробування лицарської вправності та вірності коханій. Кохання неможливе без таємниць і зустрічей крадькома, без ревнощів. Оскільки у шлюбі цього немає, то святість сім´ї для лицаря нічого не означає. Культ жінки — умовність. "Слуга в коханні, пан — у шлюбі" — так характеризується істинне ставлення лицаря до жінок. У куртуазній літературі саме воно є пружиною фабули. Одним із жанрів куртуазної літератури XII—XIII ст. був бестіарій. Традиція середньовічних бестіаріїв спиралися на пізньоантичний "Фізіолог", який був синтезов александрійської вченості з напівфантастичними розповідями про повадки тварин. Особливістю оповідань була алегоризація і символізація, причому, як правило, "завітна", священна. Наприклад, пелікан, який годує пташенят власною кров´ю, стає символом Христа; гідра, яка дозволяє крокодилу проковтнути її, а потім прогризає його нутрощі і з перемогою вибирається назовні, викликає асоціації з сюжетом апокрифа про зішестя Христа в пекло, де він перемагає сили темряви і виводить на світ божий праведників. Такі паралелі, звичайно, не мають нічого спільного із сучасними байками про тварин, проте безсумнівна подібність вбачається у паралелізмі подій, схожості і розстановці дійових осіб. Бестіарії належать до маргінальної (неосновної, такої, що перебуває "на полях" тексту) літератури. Одним з яскравих прикладів є "Бестіарій кохання з Відповіддю дами" Рішара де Фурніваля (XIII ст.), в якому він висловлює певній особі свої почуття і наміри, ілюструючи їх повадками півня, дикого осла, лебедя тощо, а відповідь містить ті самі посилання, але витлумачені з урахуванням бажань та інтересів уже особи, яка відповідає.