Порівняльне літературознавство
6.7. Риторичність образного мовлення
Перш ніж класифікувати семантичні складники та вивчати історію поступових їхніх видозмін у творчості окремих митців і літератур, треба розпізнати їх у текстах. Але тут виникають труднощі. Тему й ідею часто пов´язують із задумом, що виникає до самого твору, з авторською інтерпретацією зображеного предмета. Однак хто може проникнути у свідомість митця, аби дізнатися, яким був його намір? І хіба немає розбіжностей між авторським і читачевим трактуванням ідеї? Згадаймо, як у поезії «Декадент» І. Франко полемізував з В. Щуратом щодо песимістичного забарвлення «Зів´ялого листя», а П. Загребельний у «Спробі автокоментаря» - з інтерпретацією історичної концепції «Дива», що її виклав Л. Новиченко у статті «Хто звів семибрамні Фіви?»
Тему та ідею не завжди можна визначити, складаючи значення окремих елементів твору, як пропонував Б. Томашевський, чи за ключовими словами або ж зображеними предметами, повторюваними в межах окремого твору чи низки творів. Про що, скажімо, йдеться у поезіях «П´яний корабель» Артюра Рембо чи «Айстри» Олександра Олеся? Тут у плані вираження звучить тема некерованого корабля та осінніх квітів, а у плані змісту розгортаються хвилюючі ліричні розповіді про красу вільних мандрів і тугу за світанком, які навіюють широкі, точно не окреслені тематичні конотації, філософічні концепції, конкретизація яких залежить від читача.
На противагу традиційному визначенню теми («життєві явища, які відображені в літературному творі») та ідеї («основна думка твору»), О. Потебня і представники рецептивної естетики стверджують, що предмет і концепт поетичного висловлювання не існують до тексту, а щоразу співтворяться актом сприймання, постійно видозмінюючись. О. Потебня розглядав мову як посередницю між людиною і світом. Порівняно з безмежними космосами людського інтелекту і дійсності, семіотична система мови містить обмежену кількість знаків. Вичерпний словесний опис будь-якого предмета неможливий, доводиться обмежуватися предикацією - позначенням предмета через одну чи кілька виразних його ознак.
Якщо тема - це предмет мовлення, референт («те, про що йде мова»), а образ - його означення, то ідея - це те значення висловлювання, яке мало б об´єднати предмет і його визначення, але фактично відсутнє в тексті й лише домислюється читачем (пригадаймо банальне визначення ідеї - «те, що мають на увазі»). Скажімо, темою поетичного висловлювання «Очі - дві волошки в житі...» (Олександр Олесь) є «очі», а «волошки в житі» - це образ, поетичне означення предмета висловлювання. Складніше з ідеєю: на відміну від енциклопедичного визначення («Око - орган зору»), в якому збігаються предмет і його означення, мовлене (те, що сказано) і мислиме (те, що мають на увазі), в Олеся предмет визначено ознакою, несумісною з ним, через що виникає риторична (образна) розбіжність між предметом мовлення і його означенням (як кажуть, «одне говорять, а інше мають на увазі»). Як зв´язати предмет і образ цього поетичного висловлювання? Яка його ідея, тобто що насправді стверджується: що очі - це волошки? що вони мають блакитний колір? що вони належать блондинці, котра живе на лоні природи або любить там бувати? що мовець симпатизує їй (порівняймо, як зміниться емоційне забарвлення виразу, якщо змінити образ, наприклад, «очі - будячиння в житі»)?..
За О. Потебнею, літературний образ - це неповний, а тому багатозначний словесний виклад, який навіює читачевій уяві цілісне відчуттєве, емоційне та інтелектуальне враження, означуючи предмет за допомогою окремих промовистих або несумісних із ним ознак, що дає змогу переводити його з плану об´єктивного, реального, відчуттєвого у план суб´єктивний, духовний, містично-настроєвий. А І. Франко запропонував містке формулювання ідеї: «Думка, тобто обдумана, відчута тема» \ Читач сприймає ідею не так розумом, як серцем; труднощі в тому, як її виснувати з тексту й коректно сформулювати. Адже «поетична ідея» - це не референтне відсилання до позалітературної ідеології, а іманентна, як наголосив І. Франко, властивість поетичного тексту, яка полягає в навіюванні читачеві яскравого й цілісного відчуттєвого, почуттєвого й інтелектуального враження за допомогою вдало підібраних й упорядкованих «комбінацій конкретних образів».
Поетичний твір я називаю ідейним тоді, - писав І. Франко, - коли в його основі лежить якийсь образ, факт, враження, чуття автора. Вглибляючися фантазією в той образ, автор обрисовує, освітлює його з різних боків і силкується способами, які йому дає поетична техніка, викликати його по змозі в такій самій формі, в такій самій силі, в такім самім колориті в душі читача.
Поетичне мовлення, на відміну від наукового, є «неточним» з референтного погляду, зате дає читачевій уяві ширший простір свободи, мимоволі провокуючи її на співтворчість. Спираючись на власний читацький досвід, кожен з нас інтуїтивно встановлює зв´язок між образом і предметом поетичного висловлювання (між мовленим і мислимим): проектує ліричну розповідь «П´яного корабля» та «Айстр» на ту чи ту, цілком відмінну, аж ніяк не пов´язану з мореплавством чи ботанікою, тематичну площину, сприймаючи оповідь корабля то як сповідь людської душі, спраглої особистісної свободи, то як мрії чутливого поета-індивідуаліста і декадента, а розповідь про коротку долю осінніх квітів - як роздум про примхливі обставини людського життя, чи натяк на несправджені сподівання повсталого народу, або ж розчарування закоханого юнака...
Отож тема, як і інші семантичні складники, є результатом сприймачевої інтерпретації. Р. Інґарден розглядав твір як схематичну конструкцію, яка містить «місця, що не піддаються повному визначенню», й тому «завданням» читача є заповнення цих лакун у процесі читання, тобто їх «конкретизація». Семантичні одиниці невловимі для однозначної інтерпретації через риторичність поетичного тексту, котра полягає в наявності своєрідних тропів, коли зміст і форма мовлення не збігаються, суперечать одне одному, що проникливо демонструє П. де Ман («Алегорії читання»).
Очевидно, те, що У. Еко назвав opéra aperta - відкритим твором, має неоднакові ступені визначеності у різних стильових системах. Якщо у символізмі текст багатозначний, відкритий для інтерпретації, то семантика авангардистської поезії взагалі невловима, мерехтлива, розрахована на співтворчість читача. Зокрема, сюрреалізм «повстав проти логічної, раціональної та систематизованої думки», наголошуючи на «значенні мрій і сфери підсвідомості» Отож «автоматичне письмо» П. Елюара фіксує потік асоціативних образів, надиктованих підсвідомістю, позбавлених явних причиново-наслідкових зв´язків і настільки дивних, що не піддаються однозначному витлумаченню й не в´яжуться в цілість, а навпаки - вважаються тим ціннішими, чим важче піддаються перекладу на мову щоденну:
Сонце, що плаче в моєму минулому,
Не перейшло порогу
Наших рук і полів.
Там завжди воскресали
Трави, квіти, дозвілля,
Очі, всі їхні години.
Нам обіцяли рай і бурі,
Уява зберігала наші сни.
{Поль Елюар. «Досконала рука».
Переклад Михайла Москаленка)
Ми, звісно, здогадуємося, що в цих поетичних рядках П. Елюара йдеться про кохання, але ті здогади спираються не так на текст, як на пресупозиції - попередні наші знання про сюрреалізм як спонтанне («автоматичне») образне мовлення, що кружляє в тематичному трикутнику «любов - свобода - поезія».
«Ідея», особливо в ліричних творах, часто є емоцією, яка забарвлює мотиви, сюжет і всю образну систему, гармонуючи чи контрастуючи з ними, або ж вибухає в кульмінації чи пуанті. У поезіях Стефана Малларме та Івана Франка, які мають однакову назву - «Привид», тема кохання розгортається через низку мотивів, що пов´язані з несподіваною зустріччю самотнього героя з коханою на велелюдній вулиці вечірнього міста.
На душу лагідно спускався сум урочий. Самотній я блукав, у брук втупивши очі, І враз на вулиці, в той вечір золотий, З´явилась ти мені, мов фея злотокоса, Що із дитячих літ являлася вві сні, Ронивши квітів сніг і зорі запашні.
(Стефан Малларме. «Привид». Переклад Юрія Клена)
І я в юрбі, сумний і одинокий, Пливу безвладно, щоб від власних дум Втекти - та, невідступний і глибокий, У серці все несесь зо мною сум.
І враз я здеревів і стрепенувся...
...То йшла передо мною
Висока постать, пряма і струнка.
Оглянулась, хитнула головою,
Моргнула на прохожого панка.
{Іван Франко. «Привид»)
Але у Франка лірична ситуація, образна система та емоційна реакція ліричного «я» протилежно обернені супроти ліричного сюжету Малларме.
В сонеті Малларме - це лірична розповідь-спогад, що розгортається в минулому часі, малюючи щасливу для сумовитого юнака несподівану подію, про яку він не міг навіть мріяти, а в ліричному епізоді Франка - це безпосереднє (в теперішньому часі) внутрішнє мовлення ліричного «я» героя, котрий, зустрівши кохану в жаску мить, коли та принадила клієнта, усвідомлює, що вона стала повією:
Вона, ся гарна квітка «сон царівни»,
Котрої розцвітом втішався я,
Котрої запах був такий чарівний,
Що й досі п´яна ним душа моя!
Подібною в обох творах є вихідна ситуація (зустріч на міській вулиці), але відрізняються образні деталі в поезії Малларме, які мають позитивне емоційне навантаження, та поетичні символи Франка, що виражають гнітючий стан зрадженої душі. Зокрема, протилежними є пора доби і року (весняний вечір - зимова ніч); образ неба («вечір золотий», осяяний сумовитим місяцем і озвучений риданням серафимів та скрипками ангелів - вогкий сніг, що падає на місто, могильна журба); наскрізні образи (запах квітів, з яким асоціюються аромат весняного вечора, печальна згадка про перший поцілунок, образ коханої - образ нічної пітьми і дна, безодні, болота). Образ запахущої квітки також наявний у Франка, але має контрастний характер, бо асоціюється не з теперішнім образом коханої, а тим, що навіки залишився у споминах. Отож тему кохання реалізовано в обох творах відмінним чином: за допомогою гармонійного поєднання мотивів у Малларме і контрастного - у Франка.
Окрім тематичної та концептуальної багатозначності літературного твору, треба мати на увазі і його багатотематичність і концептуальну глибину. Не одна, а чимало тем (ідей) симфонічно звучать у «Лісовій пісні» Лесі Українки: філософська (душа людська є величною, треба лишень «життям своїм до себе дорівнятись»), естетична (краса природи, мистецтва, людської душі), етична (вірність і зрада), екологічна (збереження природи і людини як невід´ємної її частини), етнографічна (екзотика волинського краю) тощо. Говорити про якусь їхню ієрархію і відібрати для порівняльного аналізу одну з них як «вагомішу», «провідну» - це залежить від позиції дослідника і практичних потреб його дослідження. Наприклад, зіставлення «Лісова пісня» - «Синій птах» Метерлінка може актуалізувати етичну тематику, паралель «Лісова пісня» - «Затоплений дзвін» Гауптмана - філософську, а пошук аналогій «Лісова пісня» - «Зачароване коло» Риделя може підкреслити екзотичну тематику.