• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Філософія родознавства

Характерні складники українських імен.

Українська етнопедагогіка звертає увагу на етико-моральні характеристики імені. "Добре ім´я — найкраще багатство", — стверджує народна мудрість. Відповідне смислове трактування імені властиве японським прислів´ям: "Сокіл шанує свої крила, а людина ім´я"; "Тигр помре — залишиться шкіра, людина помре — залишиться ім´я".

Ім´янаречення належить до найдавніших народних звичаїв. Ім´я дитини, яке відповідає народним звичаям і традиціям, зберігає історичну і родову пам´ять народу.

Народна пам´ять фіксує давні назви. Згідно з етнографічними та лінгвістичними джерелами, ім´я Либідь вважається кіммерійським (VII ст. до н. е.) і складається з двох слів "ала" ("жінка") і "ба" — "дитя"; Алаба означає "жінка-дитя", тобто "дівиця". Історично ім´я Алаба трансформувалося у Либідь. Цю гіпотезу підтверджує народна пам´ять. Так, у гирлі р. Либеді є Дівич-гора, ще вона зветься Либідь-гора, або Лиса гора. У період язичництва на Лисій горі відбувалися поганські свята — купальські "соботки" на честь Купали (Кубелі, Кибели) та бога Неба (Див, Дій). Навпроти Дівич-гори розташовані Бусова гора та Бусове поле, де 375 р. готи розіп´яли вождя антів — Буса і 70 старійшин. Ім´я Либідь, згідно з фольклорними і лінгвістичними джерелами, узагальнює певні ніжні риси, доброту (Знойко, 1989).

За українськими фольклорними джерелами, нав´я (русалки, мавки, потерчата) не можуть померти, оскільки вони не хрещені. В язичницькі часи домінує ініціація — обряд, пов´язаний з присвоєнням імені. Отже, "душа", або життєва сила, асоціюється з іменем. Після ініціації та отримання імені людина ставала повноправним членом суспільства. Звичай ім´янаречення поширився у різних варіантах. На Київщині та Волинському Поліссі побутувала його найдавніша форма — вибір імені бабою-повитухою до хрещення дитини; на Полтавщині ім´я вибирала баба разом із кумами; на Наддніпрянщині та Півдні в обряді ім´янаречення брали участь тільки куми. Елементом родильного обряду було промовляння імені дитини "в шапочку". Коли з певних причин немовля не могли понести до священика, то посилали кумів і родичів, які просили його прочитати молитви та проговорити ім´я новонародженому "в шапочку". Тоді шапочку міцно зав´язували, "щоб не вилетіло ім´я", приносили додому і одягали на голову дитини. За дослідженнями М. Костомарова, у давнину зазвичай дитині давали кілька імен. Потаємне ім´я знав лише той, хто його мав, а також близькі. Робилося це для того, щоби зла людина не могла нашкодити. У більшості населення давньої України побутували два-три імені, проте прізвищ тоді не було (Войтович, 2005).