Філософія родознавства
Правові засади і норми регулювання шлюбних відносин в Русі-Україні.
Весільна обрядовість — органічна складова частина системи родинно-господарського життя.
У слов´ян, як і в інших народів, шлюбні відносини регулювались за допомогою права. Спочатку було право звичаєве, усне. Звичаї виникли у процесі співжиття первісних людей, увійшли в їх побут, свідомість, регулювали поведінку. На стадії патріархату суспільне становище жінки стало підрядним. У добу переходу від племінної до княжої державної організації на українських землях погляди на жінку як власність зникають.
На розвиток права Київської Русі відчутно вплинуло християнство. Культ православ´я пов´язаний з відповідними обрядами. Церква розглядає їх важливим засобом емоційно-психологічного впливу на віруючих. Обрядовість супроводжує життя людини від народження до смерті. Послідовність обрядових дій фіксує требник — богослужебна книга у православ´ї , яка вміщує молитви і порядок (послідовність) здійснення треб.
Церква застосовувала різноманітні норми канонічного права, передусім візантійського, що сформувалось на основі римського рабовласницького права, пристосованого до феодального суспільства.
Із Візантії до нас дійшли нові принципи сімейного права: моногамія (одношлюбність), утрудненість розлучення, суворі покарання за позашлюбні зв´язки, безправність позашлюбних дітей та ін. Візантійське право передбачало ранній шлюбний вік: 12—13 років для нареченої, 14— 15 років для нареченого. Це пояснюється сприятливими кліматичними умовами, які впливають на фізичний розвиток людини. Не допускався третій шлюб. Питання розлучення регулювала церква. Лише у деяких випадках церква Давала дозвіл на розірвання шлюбу.
Візантійське право поширювалось у Київській Русі внаслідок рецепції. Найдавніша пам´ятка права Київської
Русі — "Руська Правда". Питання про її походження і час складання — спірне. Деякі дослідники вважають часом її написання VII ст. Проте більшість сучасних науковців пов´язують початкову редакцію "Руської Правди" з князюванням Ярослава Мудрого. Ярославів збірник видано слов´янською мовою, він містив 17 параграфів. Не з´ясовано також і місце видання, літопис називає Новгород, численні автори — Київ (Окіншевич, 1987).
Уставом Ярослава Мудрого визначався вік нареченого у 15 років, нареченої — 13; заборонялися насильне видання дівчини заміж і шлюб між близькими родичами.
У "Повісті минулих літ" (986), а згодом у "Руській Правді" з´явився термін "холоп". На початку XI ст. у давньоруському феодальному суспільстві "холоп" — найпоширеніша назва раба. Феодальне законодавство визначало джерела холопства, наприклад, одруження на рабині без договору з її власником та ін.
На відміну від римського і давньогерманського права руське право не знало правових обмежень становища жінки. "Руська Правда" вважає жінку рівноцінною чоловікові. Ліберальний дух "Руської Правди" пояснювався впливом звичаєвого право, що побутувало у східних слов´ян.
Вдові не надавали правного опікуна, що також відрізняло руське право від інших країн Середньовіччя. Опікуна призначали лише для дітей у випадку, коли мати вдруге виходила заміж. Спадкове право забороняло спадщину дочкам — вони отримували посаг. Народжені від господаря діти жінки-невільниці виводилися зі спадщини, проте мати разом з дітьми отримувала волю.
З Давньої Русі від княжих вінчань відомий звичай, який має назву віно. Коли князь Володимир одружувався з царівною Анною, він віддав грекам Корсунь "за віно, задля цариці". Князь Ярослав, віддавши сестру за польського князя Казимира, дістав від нього "за віно" 800 українських бранців. У ранню добу на Русі-Україні віно — це оплата від молодого батькам або рідним за молоду. У сучасному весільному обряді рід молодого також виторговує дівчину в батька, матері, брата. "Руська Правда" трактує віно як частину майна чоловіка, призначеного для жінки. "Кормча книга" і литовсько-руське право до XVI ст. визначають віно як придане жінки.
За "Руською Правдою" і "Литовським Статутом", віно — третя частина нерухомості чоловіка, призначена для жінки з його приданого. Віно визначалося "за посагом" (придане у грошах) і "виправою" (одяг, худоба та ін.).
У литовсько-руську добу правне положення жінки визначав "Литовський Статут". Тоді нерухому спадщину не мали права отримувати дочки, оскільки земельна власність була підставою для військової служби. Проте чоловік робив так звану вінову затійсь, чим жінці передавалась третина його нерухомого майна. Володіння віновим майном було спільним, лише після смерті чоловіка або при розірванні шлюбу (це було рідкісним явищем) віно ставало власністю жінки. Проте відбувався і певний процес закріпачення народних низів, коли жінка переважно несла більшу відповідальність за родину.
Доба козаччини сформувала тип жінки-оборонниці родини і господарства (часто — зі зброєю в руках). Провідний тип жінки-козачки: дружина-господиня, яка опікується сім´єю за відсутності чоловіка (військові походи, державні справи). Із занепадом козаччини зменшується кількість видатних постатей серед жінок (Енциклопедія українознавства, 1993, т. 1; 1994, т. 2).
За часів Петра І було прийнято Указ про добровільне вінчання, а спеціальний декрет зобов´язував родичів складати присягу про те, що вони не змушували наречених до шлюбу. Заборонялися шлюби між християнкою чи християнином і представниками інших релігій. Також заборонявся шлюб після досягнення 80 років, оскільки головне призначення шлюбу пов´язувалося з дітонародженням і продовженням роду.
Цікаво, що одним із чинників, за яким шукали "цареву наречену" (для Петра І), був зріст 1 м 65 см.
Вінчання на певний період припинилося після жовтневого перевороту 1917 р. За Радянської влади шлюбний обряд переважно завершувався співом "Інтернаціоналу". Відповідно до сумнозвісного принципу "свободи кохання", зокрема у Володимирській області (Росія), всі жінки після 18 років оголошувалися власністю держави і повинні були зареєструватися в товаристві "Вільного кохання", а чолові* ки, котрі досягли 19 років, могли обирати собі будь-яку з них, незважаючи на їхнє бажання.
Втрата шляхетської верстви, процеси полонізації та русифікації призвели до того, що національна самосвідомість переважно зберігалася в народних масах, завдячуючи традиціям усної словесності, народного мистецтва, звичаєвості й обрядовості.
Ідея родючості у весільній обрядовості постає у двох формах: як плодовитість дівчини-нареченої і родючість зораної та засіяної землі (коровай, обсипання зерном та ін.). У злитті аграрного і жіночого начал простежується не лише зовнішнє уподібнення за схожістю життєвих явищ, а й прагнення поєднати в одних і тих самих заклинаннях, побажаннях досягнення блага і щастя нової сім´ї, народження дітей і врожайність полів, у чому і вбачалося щастя родини. Приклад — стійкий елемент візерунка весільного вбрання нареченої: ромб або косо розміщений квадрат, розділений хрест-навхрест на чотири маленькі квадрати чи ромби. У центрі кожного маленького квадрату обов´язково зображується невелика крапка. Розміщені на кут ромби (у різних варіаціях) передусім зберігають основний елемент візерунка — фігуру, яку складають чотири зімкнутих ромби з крап* ками. Географічне розповсюдження "ромбічно-крапкової" композиції в оздобленні жіночого одягу охоплює українців (Київ, Чернігів, Карпати) і білорусів; за межами східнослов´янських земель — це карели, марійці, удмурти, комізиряни, естонці, а також західні слов´яни. Ідею сім´ї й благоденства втілює високохудожня орнаментація двох однакових срібних браслетів XII ст.; ця двійчаста масивна прикраса була вмурована у стіну Спаського собору в Чернігові, де і виявлена 1923 р. Центральний медальйон кожної стулки прикрашає знак вогню — тріквестр, застібки оформлені у вигляді голів левів і левиць у такий спосіб, що в замкненому положенні стикаються одне з одним лев і левиця. Очевидно, тут втілено чоловіче і жіноче начало, а вогонь-тріквестр є символом домашнього вогнища. З боків знаку вогню одну стулку прикрашає дерево життя і чотири пагінці, іншу — солярний знак і ромбічно-крапкова композиція; у проміжках між медальйонами в овалах зображені колосся. Допускається зв´язок цієї вишуканої прикраси з весільною обрядовістю. Натомість давній ромбічний символ палеолітичних мисливців побутує не лише в землеробському середовищі, а також серед давніх мисливців і скотарів. Проте тут ромбічний символ не перетворюється на ромб з пагінцями, а нагадує радше мальтійський хрест (ромб або розміщений косо квадрат, до кутів якого примикають своїми вершинами чотири трикутники). Хрестоподібний ромб географічно розповсюджений від Іспанії до Кавказу, а хронологічно — від бронзового віку і скіфів до XIX ст. (етнографічні матеріали скотарських гірських районів). "Мальтійський хрест" відомий як благодатний символ народного мистецтва тих регіонів, де мисливство і скотарство найдовше зберегли своє значення у господарстві. Це засвідчує скриня для посагу нареченої з гуцульських районів Карпат (колекція Львівського етнографічного музею). Замок весільної скрині охороняють різні символічні знаки, але головне місце належить "мальтійському хресту". Важливо те, що ромбічний орнамент, який виник у палеоліті, трансформувався у мисливців-скотарів та землеробів, і в усіх народів Старого Світу дожив до етнографічної сучасності. Це, безсумнівно, засвідчує глибину пам´яті в народному мистецтві й народній обрядовості (Рибаков, 1981, с. 42—44, 93—94).
За даними археологічних і етнографічних досліджень, найдавніші весільні ритуали мають магічний смисл, їх вирізняє насамперед магія родючості. З археологічних розкопок в Мізині (1906) відомі давні фалічні зображення; про весільні фалічні обряди згадують наукові джерела (Гальковський, 1913).
Цікаво, що в українській інтерпретації міфу (індоєвропейського походження) про створення світу своєрідно виражена ідея землі; чоловіка Бог виліплює зі землі, а жінку — з тіста.
Українські етнологи, зокрема В. Щербаківський, пов´язують з трипільським матріархатом деякі риси українського побуту. Наприклад, роль жінки в українській родині у весільному обряді; побутування прізвищ по матері (переважно на західноукраїнських землях). Українська архаїчна культура заснована на ідеї домінування жінки над чоловіком. Головна фігура традиційного українського весілля — мати нареченої (у росіян — батько).
Давня фольклорна традиція наголошує на усталених родинних цінностях українців, передусім роль жінки як дружини і матері. Українське прислів´я зазначає: "Заміж іти — треба знати: пізно лягти, рано встати".
Весільна обрядовість поєднує святкові урочистості, орієнтовані на утворення нової сім´ї. "Сімейство — це сукупність близьких родичів, які мешкають разом; батьки з дітьми; одружений син або заміжня донька, котрі мешкають окремо, складають вже окрему родину" (Даль, 1980, т.4, с.173).
Сезон сватання (коли дівчина могла перебирати хлопцями) закінчувався на свято Дмитра. "До Дмитра кожна дівка хитра, а по Дмитрі хоч комин нею витри", — казали в народі.
Християнство впроваджує принципи церковного права у регулюванні сімейно-шлюбних відносин. Нові правові норми стосувалися обряду заручин. При укладанні угоди про шлюб і встановленні посагу визначався так званий заряд. Тобто частина майна нареченої (гроші, золото або коштовні прикраси і вироби) оцінювалися у подвійному розмірі та поверталися їй у випадку відмови нареченого від вступу в шлюб або розірвання шлюбу з його вини.
Органічне поєднання магічних, символічних, релігійних мотивів, фольклорних джерел і народних образів витворює своєрідну за поетикою і драматургією весільну обрядовість. Наприклад, за гуцульською весільною традицією потрібно виконати 22 обряди.
Народнопоетичні мотиви української весільної обрядовості відображено у наукових дослідженнях (П. Чубинський, М. Сумцов, М. Костомаров, О. Потебня, Ф. Вовк, М. Гру-шевський та ін.).
Аналізуючи українську поетичну творчість у психолого-аналітичному контексті, О. Потебня довів тісний зв´язок ідей подружжя і військової відваги. Він зазначав, що у різних слов´янських племен слово "храбр" (хоробрий, воїн) означає не лише героя, а й нареченого. В такому контексті вчений вважав за доцільне тлумачити назву "козак", яка у вітчизняній пісенній традиції водночас вказує на вояка й аман-та, героя еротичної лірики. Потебня навів різні мотиви, де здобуття дівчини і шлюб з нею показано у формі здобуття міста, перемоги над ним і, навпаки, здобуття міста, стола, володіння описано у формі сватання. Про перегук мотивів сватання і завоювання згадував М. Костомаров.
За М. Грушевським, в ідеї подружжя надовго збережено мотив насильного заволодіння, коли чоловік силою здобуває жінку, що відображено у весільному ритуалі багатьох народів. Соціальні факти, першочергово організація парубоцьких утворень для військових потреб, зумовлюють нові психологічні мотиви, коли еротика радше становить приналежність військової верстви. Поширюється подвійна етика сексуальних відносин. Те, що дозволено неодруженій молоді, спеціально парубоцтву, — трактується як вчинок неморальний у тій частині роду-племені, котра живе в родині, сім´ї. Тобто рід-родина у своєму колі не визнають такої свободи. Однак для парубків з воєнного куреня вважається допустимим насильне заволодіння доньками, а часом і жінками "філістерів", зокрема, коли йшлося про воєнний курінь привілейованої верстви чи племені у відносинах до людності завойованої (підвласної, нижчої). Українська етнографія подає немало прикладів пережитків такої подвійної моралі. Подвійна етика козака чи запорожця не заважала, повертаючись до своєї родини, почуватися належним до роду, сповідувати його звичаї та мораль і боятися кинути на дівчину бодай найменшу тінь — "бо сватати має". З цього погляду, український весільний обряд вирізняє глибокий соціологічний смисл, оскільки він об´єднує і певною мірою примиряє мотиви обох категорій: родово-родинної і воєнно-дружинної організації (парубоцько-воєнної). Проте найважливішими морально-етичними засадами весільного обряду є порозуміння і вільний вибір молодих. Йдеться про договір родів молодого і молодої, який укладається "старостами" цих родів, за участю інших членів роду — кожного зі свого боку. Подружній союз ущасливлюють вищі сили: космічні (Сонце, Місяць, зорі); таємничі обереги домашнього вогнища (стіни стережуть його); поріг (відмежовує від чужих, злих сил); огнище-піч і духи предків, що живуть в ній; опікуни роду і родини; християнські чесноти; Свята Трійця, Ісус Христос, Пречиста Мати. Особливо наголошується на добровільному, радісному характері шлюбного союзу, що творить новий зв´язок між двома заприязненими, спорідненими родами. Обмін хлібами між родинами молодого і молодої є підставою для договору. Хлібові належить перша роль у всіх обрядових діях. Хлібом благословляють нове подружжя. Глибокий моральний смисл має весільний коровай, на який складається мука з усього роду. Його місять і ліплять усі жінки роду, а натомість весь рід отримує дарунки — частину викупу за дівчину. Приймаючи за неї викуп, рід ручається за її "чесність", докази чого піднімають репутацію родової честі, і, навпаки, виявлення "нечесності" принижує рід. Отже, інтереси репутації роду беруть верх над принципом перед-подружньої свободи (Грушевський, 1993, с. 263—272).
У давні часи дівчину нерідко видавали заміж без її згоди. Ремінісценція "жених-купець" збереглася у сучасних ритуалах сватання.
На жаль, у реаліях сьогодення чистота дівчини, її цнотливість нерідко також постають предметом торгівлі.