Філософія родознавства
Традиції величання (О. Потебня, М. Грушевський).
У нелегких соціальних умовах тієї далекої доби традиції величання ставали втіленням мудрості народу, яскравою формою передання нащадкам соціального і духовного досвіду.
Різноманітні мотиви (дружинні та весільні) зосереджували увагу на старших дітях: синові-жениху і доньці-відданиці; можливо, такі мотиви були дещо послабленими порівняно зі старою поезією великої патріархальної родини. Вони доносять нам відгомін величань родинного дерева з його численними паростями; старого патріарха родини, оточеного дітьми, як місяць зорями, владики дому, повного "челяди" — ближчої й далекої рідні. Його дев´ять синів "на пелени суть, злотечко віють"; його дев´ять зятів "у муштарні суть, конечки чешуть"; його дев´ять невісток "у світлиці суть, рубки качають". Його "перші діти — стадо лічать, другі діти — вівці лічать, треті діти — шати лічать", — "першії кажуть, що стадо ціле, другії кажуть, що вівці цілі, третії кажуть, що шати цілі" (Грушевський, 1993, т. 1, с. 243).
Усна традиція народного величання і поздоровлення збереглася до наших днів як своєрідна філософія народного світобачення, що сприяє вихованню гуманності, етики спілкування, взаємоповаги в родині, усвідомленню цінності сім´ї, життя, праці.
Давні обрядові свята були глибоко гуманістичними за змістом. Обрядові дії нерідко містять елементи комічного (наприклад, спалювання опудала) як складову частину народної культури.
Народно-сміховий аспект світосприйняття становить характерну особливість середньовічної європейської культури. Існував освячений традицією вільний "різдвяний сміх", "пасхальний сміх". Поширилися церковні ("храмові свята"), під час яких відбувалися ярмарки і балаганні розваги. Проте народна обрядово-видовищна культура принципово відрізняється від офіційних церковних і феодально-державних форм і ритуалів (Лихачов, Панченко, Понирко, 1984; Бахтін, 1990).
У Середньовіччі носіями ідей народної театралізації були мандрівні актори. В епоху античності на о.Сицилія виник вид вистав народного театру під назвою мім (лат. Мітпиз), де імпровізації на теми повсякденного життя виконували один чи два актори без масок. У пізньоімператорський період (IV—V ст. до н. е.) у Римі широкою популярністю користувалися міми і гістрігони, які розігрували сцени з народного життя, водили потішних тварин.
Вплив давніх народних театральних традицій позначився на творчості мандрівних акторів середньовічної Європи.
Такими були жонглери (Франція), шпільмани (Німеччина), менестрелі (Англія), хулгари (Іспанія), франтики (Польща), скоморохи (Київська Русь).
Про виступи скоморохів згадує "Повість минулих літ". Мистецтво скоморохів поширилося у XV—XVIII ст. Скоморохи брали участь у весільних обрядах, ярмарках, ходили з ведмедем, козою тощо. У прилюдних виступах вони не лише розважали глядачів, а й висміювали можновладців.
З народною обрядовістю пов´язаний розвиток української драматичної поезії. З народним театром взаємодіяли українська шкільна драма і шкільний театр. У другій половині XVII ст., з поширенням в Україні шкільної драми, інтермедій виникає вертеп. Назва походить від печери поблизу Вифлеєма в Йорданії, де, за біблійним переказом, народився Ісус Христос.
Вертепна драма — це старовинний український народний ляльковий театр. Відомості про театр ляльок трапляються ще в античній літературі. Улюбленим героєм театру ляльок був розумний і дотепний представник народу: в Англії — Панч, Італії — Пульчинелла, Польщі — Шопка, Німеччині — Гансвурст, Франції — Полішинель, Росії — Петрушка, Білорусі — Батлейка, в Україні — Запорожець.
Найраніші згадки про вертеп датуються 1666 р., хоча звичай "ходити з ляльками" відомий з 1573 р. Вертепні драми особливо поширилися в другій половині XVIII ст., зокрема у період занепаду Києво-Могилянської академії. Вертепників поповнювали вихованці академії, які несли у народ гуманістичні ідеї Григорія Сковороди, популяризували українську виставу в формі лялькового театру. Популяризували вертеп також мандрівні дяки.