Філософія родознавства
Зимовий цикл народної обрядовості: Корочун-Різдво; Сніп-Дідух-"Рай".
Зимовий цикл обрядів відкривають різдвяні святкування. Народна традиція закріпила за різдвяним циклом вірувань і обрядів назву коронуй (карачун, кречун, крачун, керечун). У науці етимологія слова коронуй не має усталеного тлумачення. На думку К.Сосенка, вірування у Корочуна сягають культу сонця, поширеного в українські міфології, аза предковічною символічною сутністю споріднені Коронуй і Дідух. Символіка Дідуха Корочу на стосується культу Різдва-Коляди, Щедрого Вечора, культу місяця молодика, староукраїнського гаїлкового Великодного свята. Відмінність полягає лише у тому, що культ Корочуна "загубився у пам´яті народу", а традиційний народний культ Дідуха зберігся незмінним із прадавніх часів. Святочними жертвами для Корочуна були обсипання його зерном і настільний хліб; для Дідуха — хліб і кутя з медом, що ставилися перед ним на покутті (Войтович, 2005, с. 247—248).
У річному циклі зимових святкувань ("бурмалій") найголовнішим українським родинним, громадським і релігійним святом було свято "Корочуна". Назву Коронуй трактують по-різному, зокрема "як свято дня, що ступнево збільшується (ніч скорочується), як назву сонячних променів, що входять з цього часу під земну кору". Наш цикл зимових свят нагадує грецькі та римські. "Врумалії" — від 24 листопада до 17 грудня на честь Діоніса; "Сатурналії" — від 17 до 24 грудня; "Воти" — від 24 грудня по 1 січня. Цьому циклу відповідають наші: "Калита-Андрій", "Катерина"; "Корочун" — тепер Різдво; "Маланка", "Василь" — Новий рік та Водохрещі. Стародавні назви свят, крім Калити та Корочуна, забуті в пам´яті народній, а з прийняттям християнства всі ці свята дістали християнські назви. З-поміж давніх свят найдовше в Європі побутували "календи". Ймовірно, згадані свята через Азію, Грецію і Рим поширилися в Європі. "Корочун" Русі-України, що покрився Святим Різдвом, — винятково радісне, веселе, велике свято. Від подібних свят інших народів його відрізняє багатство фольклору, оригінальність етнографії й обрядовості, витоки якої сягають передісторичної культури (Килимник, 1993, с. 7—9).
Сніп-Дідух — давній символ родючості та добробуту, дух поля і Сонця, оберіг душ предків. Такий сніп з часу обжинок був особливо шанований.
Згідно з описом С. Килимника, Сніп-Дідух ("Рай") — це місце перебування духів дідів-прадідів, опікунів або "покровителів" свого дому. За давніми віруваннями українського народу, всі духи (душі) померлих — це святі душі, благодійники роду і родини; а святі душі потрапляли до раю (звідси назва — "сніп-Рай"). Батько з сином вносили Дідух-Рай до хати. Його встановлювали на сіні на покутті, хлоп´я приносило рештку в´язочок сіна. Господиня здіймала зі столу скатертину, а господар укладав стіл тонким шаром сіна і застеляв поверх чистою білою скатертиною. Господиня брала чарівне зілля (останнім часом — часник), і розкладала по всіх чотирьох кутах. При цьому вона промовляла магічні слова, що відвертають темні сили: "Злая сило, темна сило, іди на болота, очерети, яри-скелі, у глибокі води-прірви, куди курячий голос не доходить, куди світ сонця не світить..."
Святкування Корочуна-Різдва відбувалося з початку грудня до 7 січня; здійснювалися безперервні ритуали – дії:
1. Приготування до Різдва.
2. Вілія. На Вілію — початок свята (24 грудня за старим стилем) напередодні пізно ввечері господиня пекла паляниці, а "до світа" витягла з печі "книші" та "книшики", клала у піч "колачі" та пісні пиріжки. Якщо Кутя — це їжа бога урожаю, "сонця праведного", то книші — хліб духів, хоч усе споживалося всіма: і Богом, і духами, і людьми.
3. Багата Кутя — Свята Вечеря.
4. Звичай у Святий вечір носити дідуньові та бабуні "вечерю".
5. Одружені діти возять "вечерю" на перший, другий, третій день Різдва своїм батькам.
6. Коляда: малі діти колядують на перший день, молодь — упродовж Святого Тижня з "Березою", дорослі — під час Святих Вечорів.
7. Святі Вечори.
8. "Маланки" — Щедра Вечеря (напередодні Нового Року, Ніч).
9. Щедрівки.
10. "Василь" — Новий Рік.
11. Посівання-посипання; полазники; спалення "Дідуха".
12. Голодна Кутя.
13. Обхід і освячення всього господарства господарем із сином.
14. Водохрещі та розстріл "коляди"... (Килимник, 1993, с. 11—12; 17—19).
Перші згадки про обряд колядування на Русі вміщує "Поучення" Володимира Мономаха (XII ст.). Зазвичай в Україні колядують кілька днів (25—27 грудня), у Західних регіонах — від Свят-Вечора. Щедрують напередодні Нового року і у день св. Василя. Важливим символом різдвяних святкувань є "Звізда" — колядницька зірка, поширений мотив "нової Зірки", яка сповістила світові про появу Христа.
Провідна ідея різдвяних святкувань полягає у тому, щоб словом і ділом, магічними дійствами інсценіювати образ багатства, щастя, миру і спокою в своїм домі на весь наступний рік. Обрядове величання і поезія родинно-господарського побуту органічно пов´язані. У соціальній практиці передхристиянського періоду система магічних актів ґрунтується на гіперболізації (перебільшенні) ідеального образу добробуту і щастя родини. Це характерно для репертуару колядок і щедрівок, почасти весільних і обжинкових пісень. Давні величальні мотиви стосуються передусім великодніх свят, хоча вони властиві й для інших святочних відправ, трапез не лише господарського, а й родинно-громадського характеру. В колядках яскраво виявляються елементи поетичної вигадки. Поширені у різдвяні й новорічні свята театралізовані дійства (наприклад, водіння "кози"), величання і побажання значних здобутків не були простим поетичним перебільшенням. Вони мали глибоке магічне значення, "накликали" багатство, добро, успіх, шану на дім господаря, його родину і господарство. Первісне величання — закляття на багатство — колективною творчістю поколінь, за участю професіоналів (скоморохи, з музикою, танцями, вченими звірями), збагачувалось багатьма поетичними мотивами, взятими звідусіль.
З часом стихія колективної магічної дії християнізувалась. О. Потебня, один з основоположників психологічного методу у вітчизняному мовознавстві, у дослідженні "Обзор поетичних мотивів колядок і щедрівок" зазначив: "Хоч деякі поетичні мотиви колядок і щедрівок, між іншим, узяті з християнських легенд, не мають з початку нічого спільного з величаннями, проте й вони значною мірою підпорядковані головній меті сих пісень, а саме величанню, піднесенню особи, до котрої пісня звернена, її дому і всеї обстанови до ідеальних позицій — до значення світового (обожнення, споріднення або заприязнення з божеством), до високого соціального становища, до блиску багатства, мудрості, побожності, удатності, краси". За висновком О. Потебні, на "всіх ступенях розвитку потреба щастя й могутності вимагає задоволення бодай у мрії"; а наші предки "глибоко вірили у спроможність слова однією своєю появою створити те, що ним означаеться" (Грушевський, 1993, т.1, с. 177—178, 229—231).