Філософія родознавства
Родинне середовище, ознаки його духовності.
Родинне середовище — цілісна етносоціокультурна система, якій властиві духовна спорідненість, кревний зв´язок, міжпоколінна взаємодія, просторово-часова динаміка, специфічна субкультура.
Поняття "субкультура" (лат. sub — під; kultura — догляд, освіта, розвиток) багатозначне за змістом. Розрізняють субкультури, що виникають як позитивні реакції на соціальні та культурні потреби суспільства (професійні субкультури), і субкультури як негативну реакцію на соціальну структуру та домінуючу в суспільстві культуру (Д. Даунс).
Методологічне значення має виділення поняття "субкультура" стосовно дослідження родинного середовища як певний спосіб виявити його специфічні особливості (генетичні, історичні, соціальні, культурні), взаємозв´язки роду і поколінь, наслідування і розвиток духовного досвіду, традицій у системі національної культури.
Духовність родинного середовища визначають передусім мова народу, віросповідання, шанування пам´яті предків, пісенний і музичний фольклор, література та мистецтво, культура, національні звичаї, традиції.
Традиціями (лат. tradition — передача, легенда) вважаються елементи соціальної і культурної спадщини, які передаються від покоління до покоління, зберігаються і функціонують у певних суспільствах, спільнотах, соціальних групах упродовж тривалого часу. Численні стереотипні різновиди, звичаї і ритуали не вичерпують традицій. Адже традиції охоплюють об´єкти спадщини (матеріальні й духовні цінності), процеси та способи соціального наслідування, тобто найширші сфери соціальних і культурних явищ. Традиціями насичено все суспільне життя — економіка, політика, право, наука, освіта, релігія, культура, мистецтво тощо.
Кожне покоління з необхідністю засвоює певні традиції. Життєздатність і розвиток традицій у часі передбачає їх духовне наповнення наступними поколіннями відповідно до нових історичних, соціальних, культурних умов.
Самоусвідомлення національної ідентичності, як і духовні засади міжпоколінних відносин у родині, значною мірою зумовлюють традиції народної педагогіки.
Надзвичайно пізнавальна "Народна енциклопедія наукових і прикладних знань" у 14 т. (М., 1910—1912) . Зокрема, т. 9 присвячений питанням філософії і педагогіки.
Навчальні видання висвітлюють досвід і проблеми етно-педагогіки (Сявавко, 1974; Ізмайлов, 1991), особливості педагогіки родинного виховання (Стельмахович, 1996; Кузь-мінський, Омеляненко, 2006).
Фольклор багатьох народів вміщують прислів´я, які влучно характеризують соціальну сутність і морально-етичні ознаки родини. Наприклад:
"Де немає хороших старих, там немає і хорошої молоді".
(Адигейське прислів´я)
"Золото й срібло не тьмяніють, батько й мати ціни не мають".
(Туркменське прислів´я)
"Коли батьки гарують, діти гараздують, внуки з торбами ходять".
(Японське прислів´я)
"Від поганого коріння, не жди доброго насіння". "Коли молодість лінива, то старість плачлива".
(Українські прислів´я)
Кожен вік має свої особливості, адже "слабкість дітей, завзяття юнаків, строгість правил зрілих людей і мудрість старості е природними рисами характеру, які необхідно набути у свій час" (Цицерон, 1975, с. 15).
Виховання належить до давніх форм культурної діяльності людства. У східних слов´ян виховання дітей зумовлюють рівень розвитку продуктивних сил, суспільний поділ праці, характер шлюбних відносин.
У ранніх родових общинах була вироблена своєрідна система табу (заборон), що певною мірою регулювала господарські та соціальні відносини, поведінку дорослих і дітей. На думку вчених, саме через табу формувалися зачатки народної педагогіки, утверджувалися навички спілкування з іншими людьми, усвідомлювався загальнолюдський зміст моральних норм.
За часів матріархату й екзогамії жінки і чоловіки брали участь у колективній праці, але проживали окремо. Жінки з малолітніми дітьми перебували в одному помешканні, чоловіки — в іншому. Хлопчики, які досягали чотирьох—п´яти років, переходили під нагляд чоловіків. Дівчатка залишалися в жіночому домі.
Є всі підстави стверджувати, що у материнському роді жінка виконувала функції громадського вихователя дітей. Це засвідчує термін "пестунья" — праслов´янського походження. Жінки вели мотичне господарство, готували їжу із зерен злаків (проса, пшениці), застосовували для їх подрібнення побутові знаряддя праці — ступку і пест.