Філософія родознавства
Український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу.
Національний характер — комплексна проблема, яка вимагає міждисциплінарних досліджень, поєднання філософського аналізу і досягнень соціології, психології, культури, етнографії, етики.
На основі дослідження фольклорно-етнографічного матеріалу допускається існування двох різновидів народної культури, що в свою чергу відображає "два типи української душі, два типи українського характеру. А саме: землеробський (або, як частіше називають, — селянський) і козацький. Перший набагато старший — його фіксує архаїчний пласт української культури. Другий виник за епохи Середньовіччя, водночас із його основним носієм — козацтвом" (Гримич, 1991, с. 27—30).
У контексті філософського аналізу питання про реальність національного характеру вчені пов´язують з питанням "про єдність історичного суб´єкта, яким є певна нація. А наявність та єдність такого суб´єкта — це питання єдності історії. Тобто проблема національного характеру невіддільна від "розуміння фундаментальних проблем філософії історії і філософського розуміння дійсності взагалі". Тема національного характеру — це водночас і тема національної самосвідомості, й буттєвої самоідентифікації, які становлять певний чинник особистої самосвідомості та самовизначення людини. Національний характер потрібно розглядати не як наявну даність, а через його проекції. Першорядними вважаються дві фундаментальні проекції національного характеру: людська вдача (внутрішній імпульс, що спрацьовує як своєрідний психологічний автоматизм, спрямовуючи дії людини, "тональність" її життя), і світоглядне розуміння змістовності людського буття в національній культурі. Завдяки такому розумінню й "відбувається безпосередня самоідентифікація людини певної нації та утримується єдність її буття". Попри сам термін, національний характер — "явище не стільки психології, скільки буття. Він є формою осягнення історичної долі народу та своєрідною відповіддю народу на своє історичне життя". Доля й ідея становлять універсальні культурні форми самовизначення народів. За висновком дослідників, "національний характер українця визначається тим, що дійсність для нього — це його життєвий світ та мшттєва доля. Саме доля є та онтологічна форма, через яку українське буття набуває єдності, а національний характер — визначеності". Стосовно змістовності української національної вдачі, допускається, що "для людини української культури найвагомішим є лад її життя. Досягнення ладу загалом можна визначити як переважну інтенцію українського буття. Ця інтенція має місце в будь-якій життєвій ситуації, у найрізноманітніших сферах суспільного й приватного існування неодмінною ознакою ладу є відчуття людиною себе "на місці", "у своєму світі". Лад завжди існує не як абстрактний вимір буття, а у безпосередньому зв´язку з конкретною людиною і відносно неї. Тільки так він набуває ознаки універсальної характеристики буття і найзначущішої, визначальної властивості життєвого світу". Виділяють три головні риси української національної вдачі: сумлінність (головна психологічна сила, яка забезпечує прагнення людини до ладу), звитяжництво (рішучість людини до "здобуття долі", здійснення свого покликання), туга (у ній виявляються відчуття нетотожності людини навколишньому світові, нездійсненність у ньому власної долі) (Пролєєв, Шамрай, 1996).
Зміна національності найчастіше спостерігається у другого-третього покоління людей, котрі проживають в іноетнічному оточенні й втратили зв´язок зі своїм етносом (Етно-національний розвиток України..., 1993, с. 240).
Втрачаючи національні символи, нація переживає глибоку духовну кризу (тернистий шлях самовизначення українського народу, процеси полонізації та русифікації).
Значний внесок у дослідження феномена нації з позицій психологічного методу зробив видатний український етнополітолог, соціолог, історик і теоретик права В. Старосольський (1878—1942). Він походив з давнього українського роду" працював у 1939 р. на посаді професора юриспруденції Львівського університету. В дослідженні "Теорія нації" (1922, Відень; в Україні вперше видана 1998) вчений обґрунтував висновки загального соціологічного значення. На його думку, за сутністю нація є суспільством, яке у прагненні до політичної самостійності, тобто до державності, стало спільнотою; найважливіший націотворчий чинник — реалізація політичної волі; а чинником, що творить національну спільноту, він пропонує вважати не державність, а державницьку ідею (Кресіна, 1998).
Розвиток національної культури і самої нації, відтворення етносу активізує національна ідея, яка утверджується в самосвідомості народу. Українська національна ідея визначає сутність і стратегію національно-культурного відродження.
Верховна Рада 16 липня 1990 р. прийняла Декларацію про державний суверенітет України, а 24 серпня 1991 р. — Акт проголошення незалежності України, підтверджений всенародним голосуванням 1 грудня 1991 р. Суверенну волю українського народу втілює Конституція — Основний Закон України, ст. 20 якої проголошує: "Державними символами України є Державний прапор України, Державний герб України і Державний гімн України ..." (Конституція України, 1997).
Українські державні символи мають глибоко національне підґрунтя. Усталена народна символіка кольору відображає хліборобський дух української нації: жовтий, золотавий колір — символ достиглого поля, родинного добробуту; синій, блакитний колір — символ неба, здоров´я сім´ї, всіх близьких, символ самого життя. Національні барви українського народу органічно втілює Державний прапор України — стяг із двох рівновеликих горизонтальних смуг синього та жовтого кольорів.
Очевидно, що неперервність реального буття культури вміщує національний й інфранаціональний рівні, а також інтернаціональні зв´язки, цілком конкретні, здатні набувати для особистості життєвого значення: "Європеєць" — інтернаціональне поняття, а ми, здавалося б, хотіли бачити себе європейцями. Чи заважає комусь належність до європейської інтернаціональної спільноти бути німцем, італійцем, французом? Радше навпаки — надає особливої глибини національній свідомості особи". Особистість, обираючи національну "траєкторію" руху в полі культури, неминуче бере на себе й певну національну відповідальність: це обов´язок особи — носія національної свідомості перед своїм народом і відповідальність представника тієї нації перед іншими народами (Малахов, 1996).
Відповідальність у контексті етичних проблем техногенної цивілізації розглядають німецькі дослідники (Йонас, 2001), етику автентичності досліджують англійські вчені (Тейлор, 2002). Маємо змогу ознайомитися з цими науковими працями у перекладі українською мовою.
Сучасні інтеграційні соціокультурні проблеми життєдіяльності, передусім інтеграція людини і техносфери, суперечності цивілізаційних форм життєдіяльності (технізація соціуму, технологізація й уніфікація виробництва матеріальних благ, побуту тощо) — потребують розв´язання на різних рівнях: економічному, соціокультурному, фізичному, психологічному, етнічному, освітньому, духовному, ціннісному.
Безумовно, важливо набувати знання у галузі культурних традицій різних країн, розвивати культуру спілкування (Карнегі, 1990; Байбурин, Топорков, 1990), у тому числі культуру ділового спілкування (Чмут, Чайка, 2003), корпоративну культуру (Тимошенко, 2006). Це засвідчує об´єктивні тенденції активізації діалогічних зв´язків України з іншими націями та державами.
З огляду на становлення планетарної цивілізації, "у зв´язку з глобалізацією регулятором суспільного життя замість культури все виразніше постає технологія і соціотехніка, людина взагалі втрачає своє центральне значення, перетворюючись на об´єкт маніпуляції"; натомість людина має бути здатною до вибору між "позитивною" свободою "для" і "негативною" свободою "від" (І. Берлін), "між позитивними і негативними цінностями"; адже "чи не головною проблемою, яку мусять вирішити народи, є розвиток і вдосконалення "мистецтва жити разом" ...; стосовно України, передусім важливо не прагнути "злитись" з Європою..., а стверджувати власну європейськість, зберігаючи опозицію своєї неповторності, — ось те складне завдання, яке повинна вирішити українська культура на нинішньому етапі своєї трансформації" (Горський, 2001).
У сучасному глобалізованому світі пріоритетного значення набуває гуманітарний смисл етнічних, соціальних, культурних цінностей.
І саме цінності національної культури, народні освітньо-виховні традиції утворюють духовне підґрунтя самопізнання та самореалізації особистості у мультикультурному просторі.
Проблемно-пізнавальні завдання
1. Що вивчає аксіологія?
2. Сформулюйте основне питання теорії цінностей (за Сократом ).
3. В якому літописі (й під яким роком) вперше зафіксовано назву "Україна"?
4. Розкрийте зміст понять "українознавство", "україністика", "україніка".
5. Поясніть відмінність гуманітарного та природничого підходів до вивчення етнічних явищ,
6. Що означає поняття "етноцентризм"?
7. Що таке етнічні стереотипи?
8. Які знакові особливості властиві українській культурі?
9. На яких основах звичаєвого виховання наголошував Тарас Шевченко?
10. Проаналізуйте функції духовних цінностей.
11. Як розглядається український національний характер у контексті філософського і фольклорно-етнографічного аналізу?
12. Проаналізуйте зміст понять "толерантність", "культура спілкування", "національна відповідальність" та їх значення в умовах глобалізації свідомості українського суспільства.
Список рекомендованої літератури
Вовк X. К. Студії з української ентографії та антропології, — К., 1995.
Гумилев Л. Н. Конец и вновь начало. — М., 1997.
Життя етносу: соціокультурні нариси: Навч. посіб. / Кер. авт. кол. Б. Попов. — К., 1997.
Ионас Г. Принцип відповідальності. У пошуках етики для техногенної цивілізації / Пер. з нім. А. М. Єрмоленка. — К., 2001.
Попович М. Національна культура і культура нації. — К., 1996.
Пролєєв С. Б., Шамрай В. В. Національний характер і українське буття // Феномен української культури: методологічні засади дослідження. — К., 1996.
Радевич-Винницький Я. Етикет і культура спілкування: Навч. посіб. — 2-ге вид., перероб. і доп. — К., 2006.
Тейлор Ч. Етика автентичності / Пер. з англ. А. Василь-ченко. — К., 2002.
Цимбалюк І. М. Психологія спілкування: Навч. посіб. — К., 2004.