Філософія родознавства
2.1. Цінності національної культури
Розділ 2. ДУХОВНІСТЬ РОДИННОГО СЕРЕДОВИЩА
2.1. Цінності національної культури
2.2. Народна педагогіка
2.3. Народне мистецтво
2.1. Цінності національної культури
Термін "цінність" у філософсько-соціологічному трактуванні окреслює соціальний, культурний, людський зміст певних явищ дійсності.
Аксіологія як наука.
Аксіологія, теорія цінностей — філософське вчення про природу і структуру цінностей, взаємозв´язок цінностей, їх місце у реальності, зумовленість соціальними і культурними чинниками, значення для життєдіяльності людини.
Основне питання теорії цінностей.
Проблема цінностей особливо актуалізується за умов ідеологічної кризи суспільства. Так, ще у період кризи афінської демократії давньогрецький філософ Сократ (бл. 470— 399 рр. до н. е.) вперше висунув питання: Що є благо? У такий спосіб він сформулював основне питання загальної теорії цінностей.
Етика і філософія подають благо як те, що має певний позитивний смисл. По-різному трактують благо представники філософської й етичної думки античності, зокрема: благо — це насолода (епікурейці); благо — утримання від пристрастей (кініки); благо — чеснота у сенсі переваги вищої, розумної природи над нижчою (Аристотель і стоїки). Аристотель обґрунтував три види блага: тілесні (здоров´я, сила), зовнішні (честь, слава, багатство), душевні (гострота розуму, мораль, доброчинність).
Аксіологічні проблеми зумовили різні типи теорії цінностей. Такими є натуралістичний психологізм, трансценденталізм, персоналістичний онтологізм, культурно-історичний релятивізм, соціологізм.
Натуралістичний психологізм вбачає джерело цінностей у біологічно та психологічно інтерпретованих потребах людини (Дж. Дьюі, К. Льюіс та ін.).
Аксіологічний трансценденталізм (баденська школа нео-кантіанства — В. Віндельбанд, П. Рікер) розглядає цінність як ідеальне буття, буття норми, яке співвідноситься з "чистою", трансцендентальною, або "нормативною" свідомістю.
З позицій персоналістичного онтологізму (його найвідомішого представника М. Шелера) реальність ціннісного світу пов´язується з "позачасовою" аксіологічною божественною сутністю, не взірцевим відображенням якої постає людська особистість. Тип особистості визначає властива їй ієрархія цінностей, яка й утворює онтологічну основу особистості. Спроби відокремити аксіологію від релігійних передумов (Н. Гартман) зумовили проблему незалежного існування сфери цінностей.
Засади культурно-історичного релятивізму (В. Дильтей) визначає аксіологічний плюралізм (лат. pluralis — множинний), тобто установка на множинність рівноправних ціннісних систем. Для їх розпізнавання використовується історичний метод. Це призводить радше до ігнорування культурно-історичного контексту теорії цінностей, а відтак за "дійсну" довільно приймається будь-яка система цінностей. У послідовників В. Дильтея простежується інтуїтивістське тлумачення ціннісного смислу культур (О. Шпенглер, А. Тойнбі, П. Сорокін).
На основі ідей філософії життя і неокантіанства склалася "соціологія розуміння". Представником "філософії життя" й основоположником "психології розуміння" був В. Дильтей, термін "соціологія розуміння" ввів М. Вебер. Положення кантіанців про цінність як норму, способом буття котрої є значущість для суб´єкта, Вебер використав для інтерпретації соціальної дії і соціального знання. Так було започатковано теоретико-методологічний підхід. Згідно з ним, важливо розуміти суб´єктивний смисл дії, тобто смисл дії, власне діючого індивіда, що необхідно для пізнання суспільного життя.
Багатоманітні предмети людської діяльності, суспільні відносини і пов´язані з ними природні явища постають як "предметні цінності", об´єкти ціннісного відношення. Вони оцінюються з різних поглядів: добра і зла, справедливості та несправедливості, красивого й огидного тощо. Вочевидь, не втратили актуальності широкі дискусії з приводу тези "Краса врятує світ".
У суспільній свідомості та культурі критерії оцінки утверджуються як суб´єктивні цінності (заборони, настанови, цілі, узагальнені в нормативних уявленнях), певні орієнтири людської діяльності.
Сукупність усталених ціннісних орієнтацій виховує самосвідомість поколінь, сприяє наслідуванню певних типів поведінки і діяльності. Ціннісні орієнтації детермінують мотивацію діяльності, виражену потребами й інтересами особистості. Зміст ціннісних орієнтацій визначають філософські, світоглядні переконання, морально-етичні принципи, духовна культура.
Спробу системного аналізу проблеми цінностей здійснив М. Каган. Він трактував цінності як об´єктивне відношення, де суб´єкт — носій "соціальних і культурних якостей, які й визначають надіндивідуальний зміст його духовної діяльності". Згідно з усталеним в аксіології підходом, цінність вважається феноменом, який виникає "в об´єктно-суб´єктному відношенні"; власне цінність є "значення об´єкта для суб´єкта", а оцінка — "емоційно-інтелектуальний вияв цього значення суб´єктом" (Каган, 1997, с. 67—68). Розглянуто співвідношення цінності з суб´єктом у різних модифікаціях: конкретної людини (індивід, особистість), невеликої контактної групи (родина), великих соціокультурних груп (нація, покоління та ін.), людства як "сукупного суб´єкта", "родового суб´єкта". Як "сукупний суб´єкт" людство може виступати об´єктивним критерієм цінності. Проте вплив цінностей суб´єкта людства вважається проблемою майбутнього, коли людство усвідомить себе як єдиного суб´єкта, а "загальнолюдські цінності" перестануть бути лише гарним висловом чи побажанням (Каган, с. 94—96, 183—185) .
Проблеми цінностей національної культури, сутність української національної ідеї, етнічної культури, національного виховання узагальнюють енциклопедичні видання і довідники (Абетка етнополітолога, 1995, 1996; Етнокультурний розвиток України: терміни, визначення, персонали, 1993).
У наукових джерелах розглянуто загальні методологічні засади дослідження української культури, формоутворення української культури (історію думки, право, мораль, мистецтво, екологічні реали), проблеми самоутвердження України у світовій культурі (Феномен української культури. .. , 1996); світоглядно-філософські аспекти національної культури і культури нації (Попович, 1996); філософсько-методологічний контекст буття етносу (Степико, 1998). Проблема етнічного пов´язується з вивченням того морального потенціалу "нашої культурної традиції, що несе в собі елементи універсалізації, раціоналізації та модернізації" (Єрмоленко, 1996).
Увагу дослідників привертають духовні параметри людського життя, суперечності, пов´язані з етико-національними чинниками, наукові концепції етносу, нації, національної культури, міжнаціональних взаємин, у тому числі соціокультурна рефлексія над смислом людського життя, інтерпретація етносу і нації у світоглядно-ідеологічних системах XIX—XX ст., етнонаціональні орієнтації народу України (Б. Попов), культурологічний контекст етногенезу (М. Степико), етнонаціональні традиції й інновації (В. Ігнатов) (Життя етносу; соціокультурні нариси, 1997).
Простежуються пошуки сучасного соціофілософського мислення. Проблема сутності етносу та нації концептуально обґрунтована як фундаментальна у соціальній філософії; життєве функціонування етносів простежено через головні буттєві виміри: геокультурний, господарський, державний, військовий, цивілізаційний, соціально-політичний, духовно-культурний, діаспорно-регіональний; розглянуто ментально-архетипний зміст етнічного (Нельга, 1998), співвідношення цивілізації й етносу (Піддубний, 1998) та ін. (Феномен нації: основи життєдіяльності, 1998).
Досліджуються етнонаціональні проблеми (Нація серед націй: смисл і значення, 1999; Етносоціальні трансформації в Україні, 2003); міжетнічні взаємини і проблеми окремих етнічних груп (меншин) (Шкляр, 2002); походження, етапи розвитку українського народу (Етнографія України, 2005).