Філософія родознавства
Походження української сім´ї (М. Грушевський).
Важливу наукову проблему становить походження сім´ї загалом і української зокрема.
Відповідно до концепції історичного походження сім´ї, викладену Ф. Енгельсом, у період дикунства був утворений груповий шлюб, в епоху варварства — парна сім´я, з настанням цивілізації — моногамна сім´я.
М. Грушевський у працях "Історія України-Руси" і "Початки громадянства (генетична соціологія)" проаналізував наукові джерела стосовно походження сім´ї, у тому числі концепцію Ф. Енгельса, і зазначив, що остання не може вважатися пріоритетною.
Стосовно походження української сім´ї вчений навів аргументовані твердження на користь існування моногамної сім´ї вже у праслов´янських племен; патріархальну моногамну сім´ю він трактує як основну форму в розвитку української родини (Грушевський, 1904; 1921).
У період патріархату визначальне становище в економічному житті роду посідали чоловіки. Склалася одношлюбна сім´я (моногамія). Попередні окремі жіночі й чоловічі житла трансформувалися у так звані будинки молоді, куди батьки віддавали дітей на виховання. Старші члени роду навчали молодь виготовляти прості знаряддя праці, правилам полювання, передавали моральні заповіді предків тощо.
Згадка про будинки молоді збереглася в українських, російських, білоруських чарівних казках під назвою "будинок у лісі", "будинок у степу" (курінь) (Лур´є, 1932).
З ускладненням господарських функцій одношлюбної сім´ї діти ставали помічниками батьків. Будинки молоді поступово втрачають своє призначення, але традиція певний час ще продовжує існувати.
Утворюється досить оригінальна сім´я, в якій дітей віддають на виховання дядькові (братові матері), а батько виховує племінників (дітей рідної сестри) (Косвен, 1955).
Давній досвід виховання відображають українські народні прислів´я: "Який дядько, таке й дитятко"; "У доброто дядька добрі й дитятка".
Упродовж V—VI ст. відбувався розвиток підсічного землеробства, здійснювався перехід східних слов´ян до осілості, складалася велика патріархальна сім´я. Виховання дітей у патріархальній сім´ї ґрунтувалося на принципах родового колективізму.
Зростання продуктивних сил і процеси утворення прошарків суспільства (VII—VIII ст.) зумовили появу малих сімей, У малих сім´ях утверджувалися нові моральні цінності — подружній обов´язок, авторитет батьків, їхня відповідальність за виховання дітей.
Відбувався перехід від общинної до приватної власності. Відійшов звичай виховання дітей "у дядька", зберігаючись упродовж деякого періоду лише у сім´ях князів і феодальної знаті.
З-поміж культурних впливів на слов´ян до їх розселення дослідники виділють чотири епохи германських впливів на українську культуру: прасхідногерманську, готську, вікінгів і німецьку (Д. Чижевський, О. Пріцак).
Прасхідногерманська епоха охоплює час до появи в Україні готів. На думку германістів, слов´янам від германських племен відома суспільна і військова термінологія, що засвідчують такі запозичення: князь, дума, меч, шолом, шати, мито (староукр. желедь — штраф).
Германського походження вважається слово "скот" (як означення рогатої худоби і грошей).
Інші запозичення стосуються побутово-господарської термінології, зокрема хижа, хліб, тин, колодязь,
У "Повісті минулих літ" трапляються вирази "хижі" та "стодоли" (за Іпатським і Хлєбниковським списками "клeкти" і "одрины"); слово "кліть" означало хату, хижу, кімнату; "одрина" — хлів, стодола, хата, зокрема кімната другої половини хати, холодна, "чиста", де жили влітку і яка слугувала також за комору (Літопис руський, 1989, с. 35).
Прасхідні германці були посередниками поширення в Україні кельтської (лятенської) культури.
Певні сліди у слов´янських мовах і матеріальній культурі залишили готи. З приходом готів на українські терени — 166 р. по Христі — тут простежуються декілька груп культурно-мовних запозичень:
— господарсько-побутові: скло, котел, блюдо, дошка ( стіл );
— культурні рослини та дерева: смоковниця, бук, редька;
— свійські тварини: осел і, можливо, кіт;
— дикі тварини: лев, верблюд;
— торговельна термінологія, що засвідчує початки грошової торгівлі: шеляг, лихва; п´внязь — гріш.
Вважається, що за посередництвом готських місіонерів українці вперше запізналися з християнством. Це підтверджує слов´янська християнська термінологія: церква, хрест, піп, піст.
Римські колоніальні культурні впливи на українських землях особливо простежуються у І—III ст. по Христі. Тут із запозичень відомі загальнослов´янські назви — комора, кошуля, вино; а також назви дерев і рослин — тополя, черешня, м´ята (хоча можливе і германське посередництво) (Енциклопедія українознавства, 1949, с. 702).
Культурно-історичне значення для функціонування соціуму мають утворення державності наших предків і прийняття християнства як загальносвітової релігії. Державності передує розклад родової общини й утворення племінних союзів, з якими пов´язуються початки державної організації. Першим висловив думку про зародження слов´янської державності у скіфську епоху відомий дослідник слов´янства Б. Рибаков.
Скіфи з´явилися на українських землях у VII ст. до н. е. В VII—І ст. до н.е. скіфська індоєвропейська культура поширилася на терени всієї України. Кардинальні екологічні зміни (суворі зими на Півдні України впродовж восьми місяців) зумовили зникнення скіфського етносу близько III ст. до н. е. Проте скіфський етнос відомий в історії особливою вишуканістю високохудожніх ювелірних виробів, аналогів якого світова культура не має. Мистецтво скіфів своєрідно втілює поетику кочового степу, дух і символіка цього мистецтва простежується в філософії античного світу. Майже водночас зі скіфами Північне узбережжя Чорного моря почали заселяти грецькі колоністи. Греки принесли в Україну основні елементи античної цивілізації: міста на античний лад, архітектуру, театри, храми, письмо та ін.