Корпоративне управління

6.2.1. Визначення корпоративної власності

Корпоративна власність - сукупність об’єктів нерухомості, майнових прав, робіт та послуг, інформації та технологій, нематеріальних благ та інших частин національного багатства права користування, володіння та розпорядження якими належить конкретній корпорації.

Суб’єктами відносин власності в корпораціях виступають активні сторони відносин власності, що мають можливість та право володіння об’єктом власності.

Об’єкт власності- пасивна сторона відносин власності у вигляді предметів природи, майна, речовини, інформації, духовних і інтелектуальних цінностей.

Об’єкти корпоративного права власності виступають водночас і об’єктами управління. До них відносять:

  • нерухоме майно (будівлі споруди, земельні ділянки тощо);
  • рухоме майно (долі, паї, частки, цінні папери, у тому числі акції, облігації та ін.);
  • грошові кошти;
  • борги (дебіторська заборгованість;
  • інформація;
  • інтелектуальна власність і інші результати інтелектуальної діяльності корпоративних підрозділів.

В корпорації право власності можна розглядати як триєдиний процес: володіння, розпорядження, використання.

Реалізація систем інтересів суб’єктів власності з приводу споживання різних благ здійснюється шляхом привласнення, яке відображає сукупність спільних зусиль, що необхідні для здійснення будь-яких дій над обмеженими елементами національного багатства.

Існує три форми привласнення: право користування, розпорядження та володіння. Реальним проявом привласнення є користування, яке означає використання об’єкта власності у відповідності до його призначення з метою одержання користі, що передбачає наявність сукупності умов споживання, специфічних для конкретного споживача.

Слід зазначити, право користування не ідентично реальному користуванню. Право користування може бути делеговане суб’єктом власності (власником) іншому користувачу на певних умовах. З іншого боку, користування може бути реалізоване й при відсутності прав. Це можливо у разі розвитку тіньових відносин привласнення або порушень умов користування, встановлених власником.

Реальне користування передбачає його обов’язкове суміщення з іншою формою привласнення - розпорядженням. Розпорядження - це така форма привласнення, яка означає можливість інших, окрім споживання, дій над об’єктами власності, а саме: продаж, безкоштовну або платну передачу в користування, у тому числі обмежене. Цю форму привласнення можна визначити як право регулювання використання обмежених благ, із якого формується функція управління. Управління в цьому разі можна визначити як комплекс можливих впливів суб’єкта власності на об’єкт власності.

Розпорядження передбачає можливість розподілу різних функцій між декількома суб’єктами і означає можливість делегування прав декільком персоніфікованим суб’єктам, кожний із яких може розпоряджатись об’єктом власності лише в межах наданих йому повноважень, які визначаються визначеною площиною контролю. Реальна площина розпорядження може не співпадати із площиною наданих прав, формуючи його тіньову складову.

Особливою формою привласнення можна вважати володіння, яке відображає юридичну документально закріплену фіксацію суб’єкта власності або факт реального володіння об’єктом. Воно передбачає реалізацію всієї повноти прав користування і лише частину прав розпорядження, які надані володарю власником на певних умовах.

Таким чином право власності означає можливість передачі об’єкту власності у користування або володіння іншим суб’єктам без втрати самого права власності з встановленням правил, яких ті зобов’язані дотримуватись у своїй діяльності.

Диференціація відносин власності

Рис. 6.1. Диференціація відносин власності

Суспільний поділ праці, який € зовнішнім чинником формування та розвитку відносин власності, визначає об’єктивну необхідність і можливість розподілу суб’єктів власності, використання та розпорядження. Поглиблення розподілу праці викликає необхідність розподілу суб’єкта власності і суб’єктів управління, що створює основу делегування розпорядчих функцій (вертикальний розподіл праці) знижує диференціацію функцій управління (функціональний або горизонтальний розподіл праці).

Корпоративна власність може бути класифікована за такими класифікаційними ознаками: за видами корпоративної власності, за галузевою приналежністю, за ступенем ліквідності, за величиною частки акцій, які належать корпорації, за ступенем участі на ринку продукції, що випускається (рис.6.2).

За видами корпоративну власність можна поділити на: нерухому, рухому, інформацію, результати інтелектуальної діяльності, іншу.

За ступенем ліквідності можна розрізняти низько ліквідні об’єкти корпоративної власності (наприклад, акції, які мають темпи зростання курсової вартості менше індексу рівня інфляції або дорівнюють йому; стабільні, середньо ризикові об’єкти корпоративної власності; високо- ліквідні об’єкти корпоративної власності; акції блакитних фішок (blue chips) - акції компаній, ліквідність яких на ринку цінних паперів є найвищою.

За величиною частки акцій, яка належить корпорації розрізняють: 100% акцій у корпорації-акціонерні товариства або унітарні підприємства; 75% + 1 акція - у корпорації кваліфікована більшість акцій; 50% + 1 акція - у корпорації контрольний пакет акцій; 25% + 1 акція - у корпорації блокуючий пакет акцій.

За ступенем індустріалізації виокремлюють об’єкти промисловості, об’єкти агропромислового комплексу, об’єкти невиробничої сфери.

Класифікація корпоративної власності

Рис. 6.2. Класифікація корпоративної власності

За ступенем участі на ринку продукції, що виробляється можна виділити монопольну власність (більше 35% ринку продукції), немонопольну.

Розроблення системи управління корпоративною власністю повинне будуватись на попередній її структуризації з метою виокремлення однотипних груп об’єктів та описання задач, цілей та методів управлінняними. Такий підхід дозволить підвищити ефективність управління корпоративною власністю.

Господарський кодекс України дає визначення корпоративних прав як прав особи, частка якої визначається у статутному фонді (майні) господарської організації, що включають правомочності на участь цієї особи в управлінні господарською організацією, отримання певної частки прибутку (дивідендів) даної організації та активів у разі ліквідації останньої відповідно до закону, а також інші правомочності, передбачені законом та статутними документами.