Корпоративне управління

3.2. Підходи до визначення корпоративного управління

Сучасний менеджмент розглядає будь-яку організацію як систему, тобто сукупність взаємодіючих елементів, які складають цілісне утворення, що має властивості відмінні від властивостей складових елементів. При цьому система набуває нових властивостей, якими не володіють елементи, із яких вона складається.

Управління корпорацією здійснюється через взаємодію керуючої та керованої підсистем. Під управлінням розуміють процес впливу підсистеми управління (керуючої системи або органу управління) на керовану систему для досягнення певних цілей.

Для здійснення процесу управління необхідне виконання наступних умов:

Керуюча та керована система мають бути пов’язані причинно-наслідковими зв’язками;
Керуюча система має бути орієнтована на досягнення певної цілі;
Керуюча система повинна бути орієнтована на сприйняття інформацію щодо стану керованої системи;
Керована система повинна бути орієнтована на сприйняття впливу керуючої системи та виконання відповідних дій, які сприяють досягненню поставленої мети.

Керуюча система включає ті складові елементи, які забезпечують процес управління. Вона має ієрархічну структуру. До основних елементів керуючої підсистеми входять: апарат управління, засоби управлінської праці, управлінські рішення.

До складу керованої системи входять елементи, які забезпечують безпосередньо процес виробничої, господарської, комерційної та інших видів діяльності.

Взаємодію керуючої та керованої системи показано на схемі (рис. 3.1).

Механізм взаємодії керуючої та керованої підсистем

Рис. 3.1. Механізм взаємодії керуючої та керованої підсистем

Керована підсистема поділяється на соціальну, технічну, організаційну та економічну підсистеми.

Неоднозначне тлумачення поняття корпорація призвело до того, що і зараз цей термін застосовується до безлічі економічних явищ. Відбулася дифузія цього поняття в інші, суміжні сфери. Цим викликані розходження у тлумаченні поняття «корпоративне управління». Тому необхідно розглянути різні підходи до визначення корпоративного управління.

Підхід з погляду психології менеджменту визначає корпоративне управління як управління, що породжує корпоративну культуру, тобто комплекс загальних традицій, установок, принципів поводження.

Підхід з погляду теорії організації мас на увазі збіг понять корпорація й організація. Наприклад, поняття корпоративної інформаційної системи.

Підхід з погляду фінансової системи визначає корпоративне управління як певні інституціональні угоди, що забезпечують трансформацію заощаджень в інвестиції й ресурси, що розподіляють, серед альтернативних користувачів в індустріальному секторі. Ефективний розподіл капіталу між галузями й сферами суспільства здійснюється в рамках корпорацій, побудованих на основі об’єднання банківського й промислового капіталу.

З юридичної точки зору корпоративне управління - це загальна назва юридичних концепцій і процедур, що лежать в основі створення й управління корпорацією, зокрема, що стосуються прав акціонерів.

Як видно найпоширенішими й найбільш використовуваними підходами при визначенні корпоративного управління є наступні.

Перший з них - це підхід до визначення корпоративного управління як управління інтеграційним об’єднанням. Корпоративне управління - це вид господарського управління корпоративними об’єднаннями, основними функціями якого є стратегічне планування розвитку господарських одиниць, які входять у корпорацію, та корпорації в цілому по видах продукції, що виробляється, робіт та послуг, обсягах випуску продукції, її оновленню, розвитку видів виробництва і технології, використання та реконструкції обладнання, досягнення конкурентних переваг на ринках нової продукції та традиційних ринках, забезпечення стійкого росту продуктивності праці, удосконалення організаційної структури корпорації та комунікаційних відносин між її елементами та приведення їх у відповідності до змін у сфері виробництва та умов ринку [19, с. 402].

На думку Храбрової І.А., корпоративне управління - це управління організаційно-правовим оформленням бізнесу, оптимізацією організаційних структур, побудова усередині міжфірмових відносин компанії відповідно до прийнятих цілей [57].

С. Карнаухов визначає корпоративне управління як управління певним набором синергетичних ефектів.

Другий підхід, найбільш ранній і найбільше часто вживаний, ґрунтується на наслідках, що випливають, із сутності корпоративної форми бізнесу - поділу інституту власників й інституту керуючих - і полягає в захисті інтересів певного кола учасників корпоративних відносин (інвесторів) від неефективної діяльності менеджерів.

Корпоративне управління являє собою постійне, спадкове забезпечення корпоративних інтересів і виражається у корпоративному контролі [27, с. 328].

З цих позицій корпоративне управління можна розглядати як систему взаємовідносин між менеджерами компанії та її власниками (акціонерами), а також іншими зацікавленими особами з питань, пов’язаних із забезпеченням ефективності діяльності компанії і забезпеченням інтересів власників та інших зацікавлених осіб [40, с. 7].

За визначенням російського «Елітарного клубу корпоративної поведінки» корпоративне управління розглядається як система взаємодії, яка відображає інтереси органів управління компанії, акціонерів, зацікавлених осіб, і спрямована на одержання максимального прибутку від всіх видів діяльності у відповідності до діючого законодавства з урахуванням міжнародних стандартів [4, 37].

Цієї ж точки зору дотримуються Задихайло Д.В., Кібенко О.Р. та Назарова Г.В. Вони пишуть, що корпоративне управління поєднує різних учасників корпоративних відносин. Кожний з яких дбає про свої інтереси, установлює між ними механізми і способи взаємодії [23].

У цьому разі визначення корпоративного управління відрізняється залежно від кількості зацікавлених сторін, що враховують, у корпоративних відносинах. У найбільш вузькому розумінні - це захист інтересів власників - акціонерів. Інший підхід включає сюди ж і кредиторів, які разом з акціонерами становлять групу фінансових інвесторів. У найбільш широкому розумінні корпоративне управління - це захист інтересів як фінансових (акціонери й кредитори), так і нефінансових (працівники, держава, підприємства-партнери та ін.) інвесторів.

Які пояснення є причинами включення тих або інших груп у систему корпоративного управління?

Акціонери є джерелом необхідної фінансової бази для виникнення корпоративного управління. їхні інтереси в системі корпоративного управління полягають в одержанні певної долі прибутку за допомогою дивідендних виплат або росту ціни їхньої долі участі в корпорації.

Кредитори також є фінансовими інвесторами, але на відміну від акціонерів, які зацікавлені в росту прибутковості й вартості корпорації (для збільшення свого доходу), кредитори зацікавленим у стабільності положенні корпорації (для одержання гарантованого доходу).

Однак у діяльності корпорації зацікавлені не тільки фінансові інвестори, але й нефінансові. Серед нефінансових інвесторів більшість економістів відзначають

працівників корпорації;
партнерів корпорації;
суспільство в цілому (держава, споживачі й ін.).

Обґрунтування включення партнерів корпорації в більшості випадківрозглядається на прикладі постачальників сировини, матеріалів, комплектуючих для підприємств-виробників кінцевої продукції.

Говорячи про персонал корпорації необхідно відзначити, що включення його як складової корпоративних відносин стало можливим завдяки розвитку теорії людського капіталу підприємства. Залежно від моделей корпоративного управління учасниками корпоративних відносин розглядається або трудовий колектив, або окремі працівники корпорації.

Крім партнерів і персоналу корпорації, у систему корпоративного управління включається й суспільство в цілому. Корпоративне управління - це процес, у відповідності до якого встановлюється баланс між економічними та соціальними цілями, між індивідуальними та суспільними інтересами [38, с.7].

Інтереси перерахованих вище учасників корпорації не збігаються і часто бувають прямо протилежними.

Узагальнюючи існуючі точки зору на корпоративне управління, слід зазначити, що корпоративне управління можна звести до наступних основних напрямів, а саме:

Управління власністю;
Управління персоналом;
Управління технологічним процесом та збутом продукції;
Управління грошовими потоками, оборотним капіталом, пасивами. Такий підхід можна побачити у авторів навчального посібника «Корпоративне управління» [26, с. 9-10], де вони зазначають, що корпоративне управління функціонує у декількох площинах, які необхідно вза- ємоузгодити та об’єднати в систему.

По-перше, корпоративне управління виступає як управління корпоративними правами.

По-друге, корпоративне управління не є відокремленим від загального менеджменту, є одним із його базових елементів і визначає узгодження відносин власників і менеджерів.

По-третє, корпоративне управління залежить від середовища, яке створюється внаслідок цілеспрямованої діяльності державних та громадських органів із законодавчо-нормативного забезпечення корпоративної діяльності.

Існує думка, що обмежувати корпоративне управління лише як управління корпорацією не варто. У широкому розумінні корпоративне управління - це управління, яке характеризується високим рівнем організації із притаманними йому особливими принципами. Основні стандарти корпоративного управління, які прийняті в багатьох країнах світу, забезпечують:

виконання інтересів окремих категорій акціонерів;
підконтрольність акціонерам діяльності виконавчих органів та ради директорів акціонерних товариств;
чітке розмежування компетенцій між органами управління акціонерних товариств (загальними зборами, акціонерів, радою директорів та виконавчим органом);
прозорість діяльності і прийняття рішень всіма органами управління акціонерних товариств;
незалежність контрольних органів акціонерних товариств [40, с. 8], Іще одна точка зору на корпоративне управління визначає, що корпоративне управління можна розглядати як управління корпоративними правами [45, с. 9]. При цьому корпоративні права розглядаються як право власності на її частку у статутному фонді юридичної особи, включаючи права на управління, одержання частини прибутку, а також частини активів у випадку ліквідації.

Розглядаючи корпоративне управління як вищий рівень управлінської діяльності, можна отримати наступне визначення корпоративного управління.

Корпоративне управління - це сучасний, прогресивний вид управлінської діяльності в рамках господарюючої системи, яка характеризується наявністю корпоративної стратегії, корпоративного стилю роботи менеджерів всіх рівнів, корпоративної культури, фінансової та інформаційної відкритості, системи захисту прав акціонерів і власників інших цінних паперів підприємства-емітента [33, с. 38].

Корпоративне управління має на увазі певний спосіб управління діяльністю корпорації та реалізується через:

встановлення та досягнення корпоративних цілей;
управління поточною діяльністю корпорацій (вирішення тактичних завдань);
захист прав акціонерів та інвесторів;
урахування інтересів учасників корпоративних відносин;

У забезпечення відповідності корпоративної діяльності і корпоративної культури вимогам діючого законодавства, нормативної бази та загальноприйнятим нормам ділового спілкування.

Таким чином можна зробити висновок, що ефективність діяльності корпорацій значною мірою залежить від якості корпоративного управління, що забезпечується:

належною увагою до інтересів акціонерів;
рівновагою впливу та балансом інтересів учасників корпоративних відносин;
фінансовою прозорістю;
запровадженням правил ефективного менеджменту;
належним контролем [47, с. 10].

В сучасній практиці корпоративного управління розрізняють поняття корпоративний менеджмент та корпоративне управління. Під корпоративним менеджментом розуміють діяльність спеціалістів-професіона лів при здійсненні ділових операцій. Корпоративний менеджмент зосереджується на механізмах ведення бізнесу.

Корпоративне управління охоплює більш широке коло питань, пов’язаних із діяльністю корпорації, оскільки передбачає координацію взаємодії багатьох осіб та організацій, які мають відношення до різних аспектів функціонування корпорації.

У квітні 1999 року Організація економічного співробітництва і розвитку (ОЕСР), яка об’єднує 29 країн із розвинутою ринковою економікою, затвердила документ, в якому було дане визначення корпоративного управління наступним чином. Корпоративне управління відноситься до внутрішніх засобів забезпечення діяльності корпорацій і контролю над ними... Одним із ключових елементів для підвищення економічної ефективності є корпоративне управління, яке включає комплекс відносин між правлінням (менеджментом, адміністрацією) компанії, її радою директорів (спостережною радою), акціонерами та іншими зацікавленими особами (стейкхолдерами). Корпоративне управління визначає механізми, за допомогою яких формулюються цілі компанії, визначаються засоби їх досягнення і контролю над її діяльністю [63].

Зацікавленість держави у підвищенні ефективності корпоративного управління обумовлена його впливом на соціальний та економічний розвиток країни за рахунок:

сприяння розвитку інвестиційних процесів через забезпечення впевненості та підвищення довіри інвесторів;
підвищення ефективності використання капіталу та діяльності товариств;
урахування інтересів широкого кола зацікавлених осіб, що забезпечує здійснення товариствами діяльності на благо суспільства та зростання національного багатства.

При здійсненні корпоративного управління керуються основними принципами, які визначають якість прийняття управлінських рішень щодо функціонування корпорації.

Під принципами управління корпорацією розуміють основні ідеї, правила, норми поведінки, які є обов’язковими в діяльності всіх ланок корпорації. Вони обумовлені дією об’єктивних економічних законів.

До загальних принципів управління відносять:

1. Принцип наукової обґрунтованості управління. Дотримання цього принципу вимагає уміння враховувати дію об’єктивних економічних законів та прогнозувати їх вплив на стан корпорації і окремих її структурних підрозділів. Науковість управління передбачає використання розрахунків, надбання науки управління через багатоваріантність застосування математичних методів, сучасних можливостей прогнозування, оцінку ефективності прийнятих рішень. Таким чином, розробка управлінських рішень та їх реалізація відбувається через передбачення змін, що відбудуться в результаті впливу на одну із складових системи управління.2. Принцип підпорядкування ієрархії цілей реалізується через орієнтацію управлінських рішень на досягнення загальнокорпоративних цілей і розуміння необхідності підпорядкування особистих цілей співробітників та цілей структурних підрозділів загальним цілям корпорації. Через реалізацію цього принципу відбувається координація руху корпорації до визначеної мети. 3. Принцип поєднання відповідальності і повноважень. Визначені функціональні обов’язки несуть в собі певний ступінь свободи при прийнятті рішень, тобто дають визначені повноваження, в межах яких здійснюються управлінські дії. Але реалізація цих повноважень повинна нести в собі і визначений рівень відповідальності.

Відповідальність і повноваження мають бути збалансовані, оскільки дисбаланс між ними приводить до втрати ефективності управлінських дій. Так, обмежені повноваження регламентують відповідне поле управлінських рішень, а обмежена відповідальність, в свою чергу, стимулює невиправдану (безвідповідальну) управлінську поведінку.

4. Принципом спадковості управлінських рішень керуються при розробці та реалізації планів для досягнення корпоративних цілей. Реалізація цього принципу дозволяє здійснювати поступовий рух вперед. Дотримання принципу спадковості управлінських рішень позбавить корпорацію від різноспрямованих дій, які знижують її ефективність. Кожне наступне управлінське рішення повинно розвивати результати, досягнуті як наслідок попередніх управлінських дій.

Рух корпорації базується на досягнутих результатах в минулому, тому ретроспективний аналіз та врахування минулих стратегій є неодмінною умовою розвитку корпорації. Спадковість управлінських рішень забезпечує поступовість розвитку без непередбачуваних відхилень від визначеного напрямку. Таким чином спадковість забезпечує стабільність, надійність, передбачуваність, використання позитивного досвіду.

5. Принцип планування. Планування полягає в установленні на тривалий час напрямів, темпів і пропорцій розвитку корпорації з урахуванням дії економічних законів. Планування реалізується через розробку довгострокових, поточних та стратегічних планів розвитку. Основною перевагою принципу планування управлінської діяльності є передбачуваність результатів управління і можливість за рахунок цього внесення відповідних змін, що коригують рух корпорації для досягнення визначених цілей. Заплановані події завжди мають меншу вартість ніж спонтанно прийняті рішення.
6. Принцип економічності передбачає підтвердження будь-яких управлінських рішень економічними розрахунками з метою мінімізації витрат на їх розробку та реалізацію. Мінімізація витрат дозволяє збільшувати доходність управлінських рішень. Але водночас вони не можуть бути самоціллю при прийнятті управлінських рішень, оскільки мінімальні витрати не завжди дозволяють одержати в майбутньому конкурентні переваги.

Таким чином, економічність передбачає обгрунтовану величину витрат, яка є найбільш прийнятною в умовах, що склались.

7. Принцип правильного підбору кадрів. Виважена кадрова політика дозволяє зменшити витрати на управління. Запорукою такої політики виступить відповідність особистих якостей людини, її психологічних особливостей посаді, яку вона обіймає.

В цьому разі особисті цілі працівників будуть співпадати із загальними цілями корпорації. Основою реалізації цього принципу повинні стати чітко виписані функціональні обов’язки посад згідно штатного розпису.

8. Принцип зацікавленості в результатах праці. Головним принципом, що спонукає співробітників до ефективної праці, виступає принцип зацікавленості в результатах праці. В цьому разі повинно виконуватись правило щодо адекватності винагороди затраченим зусиллям. Результати роботи колективу залежать від продуктивності та якості роботи кожного працівника, і, навпаки, від зусиль та злагодженості дій колективу залежить успіх кожного окремого працівника. Так як задоволення потреб кожної людини і колективу відповідає кількості і якості затраченої ними праці, то в управлінні широко використовують матеріальне і моральне стимулювання для підвищення ефективності виробництва.
9. Принцип контролю. Його здійснення безпосередньо пов’язано із продуманою постановкою системи обліку і звітності, та із забезпеченням отримання керівниками об’єктивної, достовірної і своєчасної інформації про стан корпорації або її підрозділів. Виконання цього принципу дозволяє своєчасно реагувати на зміни в корпорації та приймати відповідні управлінські рішення щодо забезпечення напрямків руху корпорації для досягнення визначеної цілі. Принцип контролю в управлінні дозволяє з’ясувати фактичний стан системи відносно запланованого, або ж існуючий стан відносно встановлених стандартів.
10. Принцип зворотного зв’язку будується на визначенні стану цілі- результати та можливості коригування цілей, стану корпорації та її ефективності і через інформаційні потоки, які спрямовуються від безпосередніх виконавців до керівників. Добре налагоджений зворотний зв’язок дозволяє оперативно реагувати на потреби та проблеми корпорації та кожного із її членів [34].