Сьогоднішня вітчизняна система кваліфікації має такі загальні характеристики системи освітніх кваліфікацій:

- ЗУ "Про вищу освіту" та іншими нормативними актами визначено освітні (неповна, базова, повна вища освіта) та освітньо-кваліфікаційні рівні (молодший спеціаліст, бакалавр, спеціаліст, магістр) [52];

- цим Законом також виписано деякі окремі підходи до розбудови національної системи кваліфікації та кваліфікаційної рамки;

- поряд з цим основні характеристики національної системи класифікацій у багатьох випадках помилково викладено у переліках напрямів, спеціальностей, галузевих стандартах вищої освіти (ОКХ, ОПП) [8]. В останніх виписано основні професійні вимоги та професійні кваліфікації (спеціалізації), тобто даються окремі елементи рамки загальних, професійних та інших компетенцій;

- переліки кваліфікацій через десятки суб'єктивних та об'єктивних причин так і не розроблено;

- 4 освітньо-кваліфікаційних рівнів, 1282 напрями підготовки та спеціальності тощо, не мають світових аналогів, тобто цей підхід в Україні є помилковим, шкідливим та безперспективним [53];

- розробка національної системи кваліфікацій відбувається без залучення роботодавців, інших соціальних партнерів, профільних фахівців та структур (центри зайнятості, управління праці та соціального захисту, економіки, регіонального розвитку, науковці тощо) [54];

- фінансування розробки національної системи кваліфікацій розпорошене, незначне, а сама вона є неефективною через відсутність, у першу чергу, окреслених на державному рівні перспектив розвитку економіки в цілому та вищої освіти, зокрема, по-друге – через відсутність порядку ("правил гри") розробки державних та галузевих стандартів вищої освіти, що передбачено ЗУ "Про вищу освіту" [55];

- українські галузеві стандарти вищої освіти за окремими фахами пророблено на досить високому рівні та вони поки що кращі, наприклад, російських аналогів [56].

Як уже відзначалося, вища національна система кваліфікацій в Україні станом на 01.08.2008 року у більшості своїй не відповідає вимогам Болонського процесу. Так, Закон України "Про вищу освіту" (розділ II, ст.6) визначає, що до структури вищої освіти входять освітні та освітньо-кваліфікаційні рівні:

1) освітні рівні:

неповна вища освіта;

базова вища освіта;

повна вища освіта;

2) освітньо-кваліфікаційні рівні:

молодший спеціаліст;

бакалавр;

спеціаліст;

магістр [57].

Якщо враховувати те, що до освітньо-кваліфікаційного рівня належить і науково-кваліфікаційний рівень кандидата наук (доктора філософії), то можна констатувати, що освітнє вітчизняне поле оперує національною системою кваліфікацій із 5, а не 3 (як у Болонському процесі та Європейській системі кваліфікацій) ступенів (циклів).

Сьогоднішня вітчизняна рамка кваліфікацій також далека від європейських аналогів та підходів.

Національні система та рамка кваліфікацій станом на 01.08.2008 року мають такий вигляд:

  • стандарти вищої освіти (ЗУ "Про вищу освіту", розділ III, ст.11-14), які включають:

(державні стандарти вищої освіти)

– перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

– перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями;

– вимоги до освітніх рівнів вищої освіти;

– вимоги до освітньо-кваліфікаційних рівнів вищої освіти [58];

(галузеві стандарти вищої освіти)

– освітньо-кваліфікаційні характеристики випускників вищих навчальних закладів;

– освітньо-професійні програми підготовки;

– засоби діагностики якості вищої освіти;

(стандарти вищої освіти вищих навчальних закладів)

– перелік спеціалізацій за спеціальностями;

– варіативні частини освітньо-кваліфікаційних характеристик випускників вищих навчальних закладів;

– варіативні частини освітньо-професійних програм підготовки;

– варіативні частини засобів діагностики якості вищої освіти;

– навчальні плани;

– програми навчальних дисциплін.

Слід зазначити, що більшість із наявних стандартів вищої освіти за своєю суттю, змістом, охопленням, побудовою тощо не відповідають підходам побудови Європейської рамки кваліфікації та її дескрипторам.

Крім того, відсутній ряд ключових стандартів, а саме:

- Порядок розроблення стандартів вищої освіти та внесення змін до них, а також здійснення контролю за їх дотриманням, який визначається Кабінетом Міністрів України. (ст.11 п.5 ЗУ "Про вищу освіту");

- Перелік кваліфікацій за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, що містить перелік назв кваліфікацій, які визначаються через професійні назви робіт, що мають виконувати фахівці певного освітньо-кваліфікаційного рівня на первинних посадах (ст. 12 п. 1 ЗУ "Про вищу освіту") (багато фахівців помилково називають цей відсутній Перелік класифікатором професій).

Перелік напрямів та спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у вищих навчальних закладах за відповідними освітньо-кваліфікаційними рівнями, містить перелік назв напрямів, що відбивають споріднений зміст вищої освіти та професійної підготовки, та перелік назв спеціальностей, що відбивають неповторювані узагальнені об'єкти діяльності або виробничі функції та предмети діяльності (ст. 12 п. 2 ЗУ "Про вищу освіту"). Слід зазначити, що МОН України у порушення ст. 11-12 зазначеного вище Закону розроблено та запроваджено на практиці у "розірваному" вигляді Перелік спеціальностей, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗах за освітньо-кваліфікаційним рівнем молодшого спеціаліста (постанова КМУ від 20.06.2007р. №839) [59] та Перелік напрямів, за якими здійснюється підготовка фахівців у ВНЗах за освітньо-кваліфікаційним рівнем бакалавра (постанова КМУ від 13.12.2006р. за №1719) [60].

Обсяг порушень міжнародних та вітчизняних освітніх і професійних стандартів, закріплених рішеннями Уряду, сягає сотень. Більше того, МОН України наприкінці 2007 року намагалося "притягти за вуха" для повного задоволення "апетитів" вітчизняних ВНЗів ще й проект стандарту для магістрів [61].

Відомо, що міжнародна, у т.ч. європейська, спільнота до національних та Європейської системи кваліфікацій закладає програми підготовки, у тій чи іншій мірі модифіковані за структурою до ISCED-97 (Таблиця 4).

Назва області освіти, програми

ISCED-97,

одиниць

Вітчизняні переліки молодших спеціалістів, бакалаврів, спеціалістів, магістрів (проект), одиниць

молодших спеціалістів

бакалаврів

спеціалістів

магістрів (проект)

1

2

3

4

5

6

Розширена група сфер освіти (галузей знань)

9

15

18

12

18

Сфери освіти (галузі знань)

25

40

48

78

48

Програми (напрями підготовки та спеціальності)

106

291

142

337

512

Таблиця 4 Зіставлення міжнародної та вітчизняної структури підготовки фахівців за сферами освіти та програмами (напрямами підготовки, спеціальностями)

Як видно з Таблиці 4, вітчизняна структура розподілу підготовки фахівців у значній мірі не відповідає ключовому міжнародному освітянському стандарту. Головними її недоліками є надзвичайно глибока деталізація галузей знань, напрямів підготовки та спеціальностей, яка переходить усі припустимі межі доцільності, порівнянності та розуміння; відірваність українських переліків один від одного, що порушує всі можливі принципи, підходи та норми того ж Болонського процесу, плюндрує природні закони суспільного розвитку стосовно послідовності та ступеневості. Слід зазначити, що за такого стану "утиснути" вітчизняні чинні освітні стандарти до вимог Європейської рамки кваліфікацій неможливо ще й тому, що існують колосальні диспропорції, дублювання та розриви між стандартами вищої та професійно-технічної освіти, які є “штучними дітьми” абсолютно різних, та ще й не "далекоглядних батьків-творців".

Серед основних зауважень до цих псевдостандартів також відзначимо те, що:

  • на 613 із 945 спеціальностей та напрямів підготовки (молодших спеціалістів, бакалаврів та магістрів (проект) або 64,9% від їх загалу відсутні кваліфікації (професії, які відповідали б певному освітньо-кваліфікаційному рівню);
  • у Переліку «молодших спеціалістів» для 137 спеціальностей або 44,7% від їхнього загалу, таких як:

- менеджмент та адміністрування;

- правознавство;

- соціологія;

- міжнародні відносини;

- журналістика тощо

відсутні аналоги професій у КП та ISСО-88;

• у Переліку "бакалаврів" для 67 з 147 (тобто 47,2%) напрямів підготовки фахівців також відсутні професійні кваліфікації (професії);

• експрес-опитування (січень-лютий 2007 р.) 120 роботодавців, які представляли окремі види економічної діяльності, підтвердило у 68,0 % випадках непорозуміння респондентами можливого застосування праці фахівців - бакалаврів за більш як 55,0 % напрямів підготовки бакалаврів, таких, наприклад, як:

- здоров'я людини;

- культурологія;

- менеджмент соціокультурної діяльності;

- фотомистецтво;

- політологія;

- міжнародні відносини;

- економічна теорія;

- міжнародна економіка тощо (Таблиця 5).

Переліки напрямів та спеціальностей

Кількість невідповідностей напрямів підготовки, спеціальностей нормам КВЕДу

Кількість невідповідностей напрямів підготовки, спеціальностей нормам КП

од.

%

од.

%

Молодших спеціалістів

94

32,3

137

44,7

Бакалаврів

27

19,0

67

47,2

Магістрів (проект)

215

42,0

409

79,9

Разом

336

35,6

613

64,9

Таблиця 5 Невідповідність вітчизняних напрямів підготовки (спеціальностей) видам економічної діяльності за Національним класифікатором України ДК009:2005 та професійним назвам робіт (професій) за Національним класифікатором України ДК 003:2005

Для додаткового підтвердження великих обсягів порушень відповідними посадовцями, некомпетентності окремих розробників стандартів вищої освіти, а також для унеможливлення такої шкідливої освітньої "псевдостандартизації" у майбутньому, у Додатках 1-3 наводяться результати експертних висновків фахівців ДУ НДІ соціально-трудових відносин на проекти переліків напрямів та спеціальностей, які подавалися на розгляд МОН України у 2006-2007 роках.

Таким чином, вітчизняні освітньо-кваліфікаційні стандарти визначаються такими характеристиками:

- відсутність окремого переліку кваліфікацій (професій), за якими може (повинна) здійснюватися підготовка, у т.ч. робітничих, кадрів;

- орієнтація окремих професійних кваліфікацій на кваліфікаційні характеристики професій, для яких відсутні кваліфікаційні вимоги щодо наявного стажу роботи (так звані "первинні посади");

- необхідність запису кваліфікації у дипломі (іншому посвідченні про професійну освіту) відповідно до назви професії, виписаної у КП;

- часткова відірваність професійних стандартів від формування професійних та інших компетенцій, які необхідно мати випускникам навчальних закладів;

- неповне "покриття" професійними стандартами усіх видів економічної діяльності. Мова йде про те, що й на сьогодні, наприклад, МОН України не розроблено галузеві випуски Довідника кваліфікаційних характеристик професій "Освітня діяльність", "Наукова діяльність", "Засоби навчання", Мінкультури України – "Туристична діяльність" тощо [62]. Відсутні навіть кваліфікаційні характеристики на професії "найперспективніших" видів діяльності, наприклад, для інформаційних технологій (Додаток 4);

- КП має статус стандарту, обов'язкового для виконання, а також перехідного стандарту, тому що його "прив'язано" до сфер оподаткування, працевлаштування, пенсійного забезпечення, пільгових режимів праці у професійному розрізі, записів до трудових книжок тощо, що непритаманно багатьом країнам світу;

- роботодавці майже не виявляють активності в оновленні професійної діяльності. Яскравий приклад – із 1188 нових професій та посад, внесених до КП за 13-річний період його чинності (станом на 01.09.2008р.), лише 28 (2,4%) було зініційовано асоціаціями, громадськими організаціями та об'єднаннями роботодавців, а сферою освіти як для цього виду економічної діяльності, так і для інших - 269 (22,6%).

Огляд стану забезпечення вітчизняних користувачів (роботодавців, навчальних закладів) освітньо-кваліфікаційними стандартами дозволяє зробити такі основні висновки:

- в Україні в деяких випадках наявні якісні та автентичні до європейських чи світових аналогів стандарти: у сфері освітніх – окремі ОПП та ОКХ, професійних – Класифікатор професій, окремі галузеві випуски Довідника кваліфікаційних характеристик професій працівників;

- решта системи професійних, та особливо освітніх стандартів, за своєю суттю не відповідають потребі дня;

- у країні відсутні інституції, які б розроблювали та ефективно супроводжували систему освітніх кваліфікацій нового типу;

- об'єднання роботодавців фактично не беруть участі у професійно-класифікаційній діяльності [63].