Порівняльне літературознавство
6.3. Між типологією і феноменологією
Низка тематологічних течій ставить за мету не так систематизацію та впорядкування, як інтерпретацію мистецьких явищ, дослідження їхньої цілісності й унікальності зображеного в них світу, спираючись не лише на досвід історичної тематології, а й на специфічну, переважно особистісну, більш чи менш інтуїтивну методику проникливого розуміння і тлумачення, використовуючи поняття «дух епохи», «поетичний світ», «творча особистість».
Geistesgeschichte (нім. - історія духу), чи духовно-історична школа, трактувала історію як еволюційний розвиток людського духу, що виявляється у різноманітних проявах щоденного життя, різних культурних та інтелектуальних галузях певної епохи. Як міждисциплінарний напрям, що ґрунтується на зв´язках між філософією, мистецтвом, суспільною психологією та історією, Geistesgeschichte прагнула з´ясувати світоглядну і світовідчуттєву цілісність певної епохи, течії чи творчої особистості.
Зароджена ще в добу Романтизму (брати Шлеґелі, Шпенґлер), Geistesgeschichte була вперше методологічно обґрунтована у праці Вільгельма Дільтея «Вступ до наук про дух» ("Einleitung in die Geistesgeswiss enchaften" 1883), де йшлося про, як тепер кажемо, герменевтичні принципи дослідження - не формальний аналіз, а духовне проникнення у мистецький твір і глибоке переживання його за допомогою ідентифікації критика з автором. Згідно з «філософією духу» В. Дільтея, на відміну від науково-природничого пояснення, яке підходить до об´єкта ззовні, у гуманітарній царині необхідне інтимне розуміння, яке вникає в самобутню і неповторну сутність минулих епох, їхній Zeitgeist (дух часу), щоби стати посередником між ними і нашою сучасністю.
Пізніше Ганс-Ґеорґ Ґадамер обґрунтував герменевтичний принцип, за яким<рояснення того, що важко зрозуміти, треба шукати в ширшому контексті Як співтворчу діяльність, інтерпретацію скеровує мистецька структура, всі складові якої перебувають у певних відношеннях одні з одними і з цілістю твору. Цю специфіку інтерпретації формулює т. зв. герменевтичне коло: збагнути ціле неможливо без з´ясування його складових, і навпаки - складові отримують сенс лише в контексті цілого.
Серед відомих представників духовно-історичної школи - Макс Кох, котрий очолював «Часопис порівняльної історії літератури» ("Zeitschrift für vergleichende Literaturgeschichte" 1886-1910), Оскар Вальцель (1864- 1944), Рудольф Унґер (1876-1942), Фрідріх Ґундольф (1880-1931).
Як реакція на позитивістичну «впливологію» духовно-історичний напрям розвивався і в українському літературознавстві. Хоча Д. Чижевський вважає за єдиного послідовного представника цього напряму російського філолога Федора Буслаєва (1818-1897), котрий цікавився й українською проблематикою, ознаки Geistesgeschichte можна помітити в І. Франка, М. Євшана та інших українських критиків кінця XIX - початку XX ст. В Україні радянських часів такий підхід деколи називали «цілісним» (Михаїл Гіршман, Роман Гром´як) на противагу «всебічному» (Василь Лесик), який передбачав зовнішню дослідницьку позицію, коли об´єкт підлягає різнобічному обстеженню, розчленуванню, а відтак синтезу.
Іван Франко у розвідці «Данте Аліґієрі. Характеристика середніх віків» (1913) характеризував творчість Данте на тлі тогочасної епохи, намагаючись цілісно охопити її неосяжні й суперечливі риси, передати «дух часу». За Франком, середньовічний світогляд був безкритичним, позбавленим перспективи часу та обставин, міфологічним, антропоцентричним, «тобто таким, у якому чоловік уважається осередком усього сотвореного. Для нього земля цвіте й родить, для нього сходить і заходить сонце, кружать по небу планети, обертаються сфери» Ворожо наставлене до поганської греко-римської культури, науки, мистецтва, пройняте містицизмом («недовір´я до розуму»), аскетизмом, нетерпимістю до іншовірців та єретиків середньовічне християнство, хоч як це парадоксально, водночас вказало «новий світ ідей і вірувань», дало сучасникам духовну мету, перспективу морального відродження. Адже движучою силою містики була безмежна любов, увільнена, наскільки на се позволяла людська вдача, від приміток усього тілесного, любов до Бога і до людей. [...] ся любов виявлялася світлими образами, словами, повними сердечного співчуття, щирості та пестощів, відчування свояцтва і братерства з усіма людьми, з усею природою, оживленою й неоживленою.
Такі світоглядні та світовідчуттєві тенденції, що проривають історично обмежені рамки давньої епохи, дали Франкові підстави стверджувати, що середньовічна містика, особливо містичні ідеї св. Франческа з Ассізи, оте «найвище зусилля середньовікового духу в напрямі чисто спіритуалістичнім, дійшовши свого вершка, кидає золотий міст у будучину, настрічу новому знанню, новому розвоєві». Такою ж архаїчною, вірною духові епохи й водночас модерною вбачалася критикові поезія Данте: за сюжетно-образними декораціями поет відкриває свою душу, яка оплакує моральне падіння людської особистості і підноситься й очищується завдяки любові до Беатріче та єднанню з «найвищою творчою силою». За Франком, модерність Дантового твору полягає в тому, що поет дав твір загальнолюдського значення: цей вражаючий «малюнок душевного перелому в душі кожного чоловіка» критик цінував як «першу новочасну психологічну повість, першу студію новочасної душі, виведеної з гармонії і раз у раз занятої змаганням знов дійти до гармонії».
А сучасний український дослідник Микола Ігнатенко у книжці «Генезис сучасного художнього мислення» (1986) за допомогою відповідно пристосованих герменевтичних методик розгорнув витончену зіставну характеристику поетичного мислення Античності, Середньовіччя і Новочасся, фіксуючи не лише «епістемологічні розриви», тобто нерозуміння і відчуження між епохами, а й спадкоємні лінії між тими самобутніми історичними світами.
Напрямом, спорідненим із Geistesgeschichte, є «історія ідей» (англ. - history of ideas, франц. - histoir des idées, нім. - Ideengeschichte), котра простежує перетворення впродовж тривалого часу певних концептів, таких як «людська природа», космографічні уявлення, прогрес тощо Цей напрям започаткував американський учений Артур О. Лавджой (Arthur О. Lovejoy, 1873-1962), а послідовниками його були Морс Пек- хем (Morse Peckham, 1914-1993) та ін. З-поміж найвідоміших попередників Лавджоя був німецький історик літератури та мистецтва, представник культурно-історичної школи Герман Гетнер (1821-1882), котрий намагався реабілітувати Просвітництво і засуджував Романтизм за втечу від соціальної дійсності. У своїй «Історії української літератури» Михайло Грушевський, навівши слова Гетнера «Історія літератури - не історія книг, се історія ідей та їх наукових і художніх форм», констатував, що перша половина тієї дефініції «стала провідним гаслом цілого ряду студій другої половини XIX ст.». Прихильниками вивчення «історії ідей»,були Сергій Єфремов («Історія українського письменства», 1911 да наступні видання), Поль ван Тіґем; близькими до цієї методики є згадані праці Поля Азара «Криза європейської свідомості (1680-1715)» ц93і>) та «Європейська думка XVIII ст. Від Монтеск´є до Лессінґа» (1946), які змальовують інтелектуальне життя Франції в момент переходу від доби Класицизму до Романтизму.
Англійські дослідники вважали, що царина «історії ідей» охоплює філософські ідеї письменників (Лукреція чи Шеллі), концепції, запозичені у філософів (Платона, Геґеля чи Шопенгауера), у філософічно мислячих письменників (Монтеск´є, Сартра), а також їхні релігійні, політичні та літературні думки3. А. О. Лавджоя цікавила поява подібних ідей у різних інтелектуальних царинах, вплив семантичних перетворень на еволюцію та поширення ідеї, а також напруга між різними ідеями, нерідко у творі одного митця чи мислителя. У книжці «Великий ланцюг буття» («The Great Chain of Being», Кембридж, штат Массачусетс, 1936) А. О. Лавджой подав еволюцію природознавчих уявлень від Платона до Шеллінґа, розкриваючи їх у філософії, точних науках, теології та літературі. Дослідник поділив філософські системи на складові: обсяг історії філософії він обмежив великими вченнями великих філософів, а за дослідне поле для своєї «історії ідей» обрав окремі філософські мотиви, розпорошені в текстах менших філософів включно з поетами, котрих уважав за вторинних мислителів.
Методологічно історія ідей ділиться на кілька версій: а) версія позитивістична полягає у прагненні об´єктивно подати історію певної ідеї; б) версія, наближена до Geistesgeschichte і герменевтики, прагне до реконструкції ментального світу письменника чи епохи; в) подекуди вона наближується до історичної семантики, коли зводить історію ідеї до історії слова, що її означує, як-от у праці «Класичні і християнські ідеї слова гармонія: Пролегомени до інтерпретації слова "Stimmung" ("Classical and Christian Ideas of World Harmony: Prolegomena to an Interpretation of the World Stimmung, 1944-1945) Лео Шпітцера, в якій досліджено історію слова Stimmung (настрій, гумор)
Неокритики поставилися до цього напряму скептично. Хоча Р. Веллек та О. Воррен не сумнівалися, що перебіг літературного розвитку відбувається, як правило, рівнобіжно до перемін інтелектуального життя, однак зауважили, що «історія ідей» є здебільшого особливим підходом загальної історії думки, що трактує літературу лише як документ та ілюстрацію. З погляду сучасних теорій, поширені в мистецькому просторі і повторювані в мистецькому часі ідеї, зокрема філософічні думки (філософеми), втілені в літературних образах і сюжетах, висловлюваннях персонажів і авторських роздумах, наближаються до топосів і т. зв. універсалій - риторичних висловлювань, зміст яких подається як такий, що має позачасовий і всюдисущий характер («людина народжена для щастя», «красу можна відчути, але неможливо її пояснити» тощо).
Багатьох дослідників, котрі тяжіють до індивідуалізуючого підходу, приваблюють глибинні теми, ітеративні (повторювані) мотиви, наскрізні образи, що творять неповторний поетичний світ митця. «Тематична критика» {«критика свідомості», або ж Женевська школа) - напрям, що виник у 1960-1970-х роках і займається вивченням «тем» з використанням багатого інструментарію сучасного літературознавства. Попередником тематичної критики був Ґастон Башляр, котрий досліджував феноменологію творчої уяви і мистецького образу. Людська уява, спрямована на предмети, творить інтерсуб´єктивні духовні їх образи, вживаючись у них і освоюючи так, що суб´єкт і предмет стають цілісною єдністю. За Башляром, у творчості різних митців загальнолюдський духовний досвід повсякчасно варіюється у символічних образах чотирьох стихій - вогню, води, землі й повітря.
Ці ідеї мали вплив на Женевську школу, яка дотримувалася герменевтичного принципу інтуїтивного ототожнення особистості інтерпретатора з аналізованим твором, бо цікавилася не стільки «об´єктивними» його властивостями, скільки його феноменологією - тим, яким чином він даний нашій суб´єктивності. Американський популяризатор «критики свідомості» Джозеф Г. Міллер у своїй програмній статті «Женевська школа» писав, що праця критика має починатися з акту відречення, під час якого критик звільняє свою свідомість від притаманних його особистості властивостей, щоби вона могла повністю збігтися, ототожнитися зі свідомістю, вираженою у словах автора твору. Праця критика повинна зафіксувати цей збіг
Женевська школа розглядає літературну критику як літературу другого ступеня. Відтворити у критиці основні, повторювані теми, які втілюють бачення митця, означає ввійти в його світ, втілити цю реальність і визнати її рацію зсередини. Водночас це і процес власного духовного переживання, який відбувається внаслідок усвідомлення Іншого.
Для представників цього напряму «тема» - це не зображений предмет, архетип, знак психічних або ж релігійних переживань, а своєрідна «передача» в низці образних лейтмотивів світовідчуття і світобачення, творчої уяви автора. У такому феноменологічному аспекті франкомовний бельгієць Жорж Пуле досліджував теми простору і часу, які є нерозривними зі свідомістю; франкомовний швайцарець Жан Руссе вивчав відповідності між тематикою і стилістикою поезії французького бароко; француз Жан-П´єр Рішар цікавився ключовими, повторюваними образами тексту, які дають змогу проникнути у світ його автора, як от наскрізні образи червоного й чорного, води й повітря, гір і долин у Стендаля чи різні форми руху і спокою, життя і смерті у Шатобріана.
Тематична критика шукає улюблені теми певного письменника на відміну від структуральної критики, котра вивчає мову, за допомогою якої ці теми виражено. Тематичну критику цікавлять закони, за якими уява творить свій світ. Чотири стихії у Ґ. Башляра, чуттєві враження і властивості реального світу у Ж.-П. Рішара, зорові відчуття у Ж. Старобінського - це ті загальнолюдські елементи уяви, котрі тематична критика виділяє в тексті, шукаючи закономірності екзистенціального бачення світу.
Спираючись на Башлярову теорію творчої уяви, відомий поет і літературознавець Богдан Рубчак (США) здійснив проникливе тематичне зіставлення міфопоетики слов´янського модернізму у творчості росіянина Веліміра Хлєбнікова, українця Богдана-Ігоря Антонича та поляка Єжи Герасимовича.