Філософія
4. Проблеми сучасної культури
Як відомо, останніми десятиріччями ставлення до культури дещо змінилось. Вона розглядається деякими філософами уже не як цінність, а як щось штучне й навіть вороже людині. Головною причиною цього є відсутність ідеї, яка 6 могла об´єднати суспільство (людство). Цьому сприяло й незадоволення механіцизмом як методом пояснення, який зазнав кризи в період "новітньої революції в природознавстві". Тоді Г.Зіммель вважав, що новою парадигмою, здатною об´єднати світ духовної культури, зможе стати лише поняття "життя", яке начебто виступало своєрідним центром світобудови і вказувало на те, звідки йде шлях до душі, а звідки - до ідеї, Космосу, Абсолюту,
На думку В.Дільтея, ідея життя в системі культури має протистояти раціоналізму, а тому бути спрямованою у минуле. На місце гегелівського "розуму" мало прийти "життя" у його цілісності, переживанні й ірраціональності.
Завдяки філософським зусиллям А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, 3.Фрейда та ін. "філософія життя" стала основою культур філософських ідей епохи антираціонального. Інші провідні філософи Заходу теж зробили вибір на користь позиції, яка апелювала не до розуму, а до емоцій, надаючи міркуванням іншого забарвлення. Не дивлячись на все це, вони все ж не змогли вирішити нагальних проблем.
Першим, хто звернув увагу на кризу в культурі, був О.Шпенглер. У праці "Занепад Європи" він розсіяв ілюзії лінійного прогресу і розвинув ідеї культурно-історичного циклу, поєднаного з принципом дискретності локальних культур. У ній він абсолютизував ідею культурно-історичного коловороту, вибудував всеосяжну культурно-історичну концепцію, акцентуючи увагу на безвихідному колообігу історії та неминучості загибелі культури.
Шпенглер різко протиставив історію природі, але при цьому метод споглядання живої природи переніс на дослідження суспільства. Тому в глибині історизму оселявся натуралізм, який сприяв тому, що пізнання історії завершилося пізнанням природи. В кінцевому рахунку це призвело до висновку про відмирання кожної форми культури й до загибелі ЇЇ в західноєвропейській формі.
І все ж не вся філософія культури минулого століття зводиться лише до проблем руйнації культури, а й пропонує її глибинне сприйняття і розмаїття (проблема "інтернаціональності", яка формувала зовнішнє для неї буття, проблема аналізу аксіологічного аспекту теорії культури, проблема ролі культури в процесі самовизволення людини тощо).
Подальший хід історії, особливо після трагічного досвіду Другої світової війни і в другій половині того ж століття, спростував песимістичний прогноз щодо загибелі західної культури. Не підтвердив він поки що й вчення про неминуче поглиблення загальної кризи капіталістичної системи, її загнивання й цілковиту нездатність до само трансформації, якісних змін без революційних потрясінь. Залишились невиправданими і намагання втиснути живу історію в будь-які схеми.
Виникли й проблеми надмірної ідеалізації культури, апеляції до небезпеки, породженої самою культурою, що загрожувала культурі та й самій людині.
Причиною цієї небезпеки стала влада над сущим, що становить основу будь-якої культурної творчості. Підкреслювалось, що останнім часом влада над сущим (природою і людиною) постійно зростала, а міра відповідальності, совісті часто не встигала за цим (і це за відсутністю влади за своєю владою). Тому гарантій використання влади не стало. Була лише впевненість у тому, що свобода сприятиме правильному вибору, а добра воля стане складовою душі й характеру, хоча й реальна людина не готова була до зростання власної влади. Дикість, яка у первісній формі була переможена, з´являлась у надрах культури, а її стихією стала влада. Тому людина знову опинилась перед хаосом.
Про належне застосування влади щодо використання природи людство заговорило лише на початку XX ст., що знайшло свій вияв у вченні про ноосферу. Вперше постало питання про перебудову біосфери в інтересах людства, яке мало взяти на себе відповідальність за особливості протікання еволюції біосфери та інших процесів.
Це мало стати початком розв´язання серйозних проблем, які ставила перед людством сучасна цивілізація (втрата гуманності, душевності, безпосереднього зв´язку з природою та людьми; домінування опосередкованого, абстрактного, дефіцит переживання, безпосереднього сприйняття й живого почуття).
В зв´язку зі специфічними особливостями праці, спеціалізацією людина втрачала своє духовне начало, індивідуальність. Постійний поспіх, інтенсифікація спілкування та інше призвели до того, що люди трималися відчужено. Обмеженість діяльності стала систематичною й універсальною, що призвело людину до безликої поведінки як чогось звичайного.
Зникало співчутливе ставлення один до одного, виникала індиферентність, зверхність, зарозумілість, байдужість, які стали кваліфікуватись як норма. Люди втрачали почуття родинності, гуманізму, що розхитувало основи культури. Та лише культура могла врятувати людину. І розпочинати потрібно було кожному з себе, з виховання своєї доброчесності.
Найважливішою чеснотою у цьому могли стати серйозність, бажання знати суть справи, особиста духовна хоробрість, здатність протистояти безладу, володіти самим собою, що могло б допомогти стати господарем своєї влади. А ще мужність, яка необхідна для справжньої хоробрості та розвінчання лжегероїзму. Все це могло б сформувати мистецтво управління, яке формує владу над владою і знаходить в усьому свою міру та створює необхідні умови для належного життя людини.