Філософія
2. Особливості історичного процесу. Реформи та інновації
Як уже відзначалось, суспільство є самоорганізованою, складною, відкритою та динамічною та системою. Суспільний організм нормально функціонує, коли не порушуються його фундаментальні пропорції, співвідношення між сферами, структурними елементами та оптимізуються й гармонізуються зв´язки між ними. Коли цього не спостерігається, в ньому розвиваються й утверджуються суперечності, що згодом можуть перерости у кризу, яка веде до стагнації чи деградації соціального організму. Це означає, що воно вичерпало свій ресурс і розвиватися як раніше більше не може, стає очевидною необхідність суспільних змін.
Перебудова суспільства, вирішення кризових явищ можлива двома шляхами: еволюційним і революційним, шляхом реформ та інновацій. Соціальна еволюція - це поступовий, неперервний процес змін різних сторін суспільства і, в цьому сенсі, - кардинально протилежний соціальній революції. Надаючи перевагу соціальним революціям, марксизм не знімав з рахунку й соціальних еволюцій, реформаторських шляхів розвитку та перебудови суспільства. "Маркс, - зазначав Г.Плеханов, - не тільки не забував про еволюції, а й, навпаки, відкрив багато з найважливіших її законів"1. Так, у "Капіталі" він глибоко дослідив процес еволюційного розвитку системи капіталістичного виробництва (від простої кооперації до мануфактури, а потім - до крупного машинного виробництва). Та все ж не всі сьогодні погоджуються з тим, що замінити старі форми життєдіяльності на нові еволюційним шляхом неможливо. На їх думку, марксова позиція мала підстави у XVII -XIX століттях і була актуальною до 60 - 70-х років XX століття. Тому можна вважати, що вона окремий випадок у загальному ланцюгу історичного процесу.
Соціальні еволюція і революція є протилежними, але взаємозв´язаними формами суспільного розвитку. Еволюційні зміни в суспільстві створюють умови для набуття ним нової якості; через поступове оновлення сфер суспільного життя до радикальної трансформації всього суспільства. Тобто вони готують підґрунтя для революції. В свою чергу, революції, набуття нової якості суспільством є базою для розширення можливостей еволюційних перетворень. Зміна окремих сторін, структур, сфер суспільства, у кінцевому рахунку, призводить до зміни всього суспільства.
Нерозуміння цього й породило відповідне ставлення політичних сил до марксистської орієнтації. Як підкреслювалось, марксизм у цілому не заперечує роль і значення еволюційних шляхів, проте соціальна реформа розглядається ним не тільки як щось протилежне революції, а й таке що має сенс лише у контексті революційних змін. Образно кажучи, соціальна реформа є побічним продуктом соціальної революції. Вони виступають чимось другорядним у соціальному розвитку.
За такої позиції марксисти жорстко й безкомпромісно критикували погляди й дії´ правих лідерів, котрі зводили процес суспільних перетворень лише до реформ, заперечуючи необхідність революційних шляхів перетворень. Марксизм доводив, що подібні акції спрямовані на відволікання людських сил і ресурсів від революційної боротьби. В.І Ленін, зокрема стверджував, що ідеологи панівних верств зі всіх сил прагнуть підмінити революційні методи реформами ("плоским еволюціонізмом"), керуючись тезою: "рух - все, кінцева мета - ніщо" (К. Каутський).
Одночасно марксизм жорстко критикував і лівацькі (ліворадикальні, анархістські, моїстські, троцькістські) погляди на соціальні перетворення. Відкидаючи реформу, як засіб суспільних перетворень, керівники цих сил, їх ідеологи впадали в іншу крайність. Вони, ігноруючи об´єктивні умови і суб´єктивні фактори, свідомо підштовхували народні маси на непідготовлені і необґрунтовані революційні дії. Спровоковані революційні виступи, як засвідчує історичний досвід, завжди приречені на поразку, а їхні носії "платять" за авантюру мільйонами людських життів.
Реформістська позиція правих і революціоністська лівих ідеологічно у теоретичному плані є однобічними й метафізичними, а в практичному - шкідливими й руйнівними. Від їх застосування наслідки завжди трагічні, оскільки народ перетворюється в об´єкт маніпулювання в руках політиків-провокаторів, стає заручником власних політичних дій (в одному випадку він приречений на деградацію і еволюційну смерть, в іншому - на революційну загибель). Слід пам´ятати, що для суспільства на одних етапах можуть бути дієвими соціальні реформи, на інших - революція, як найрадикальніший шлях перебудови.
Це говорить про те, що реформа і революція мають застосовуватися з урахуванням історичної необхідності. За певних умов вони соціально дієві й ефективні, хоча і є діалектично протилежними, оскільки ця відмінність має відносний характер. Тому слід уміти в кожному випадку творчо застосовувати їх, від чого залежатиме успіх соціальних перетворень.
Досить часто реформу ототожнюють з інновацією і навпаки, хоча й зв´язок між ними не такий вже й однозначний. Якщо розуміти реформацію як суспільну акцію, спрямовану на радикальну перебудову соціуму (загалом чи окремих його сфер), а інновацію як звичну соціальну дію, спрямовану на поліпшення стану суспільства чи створення сприятливих умов для здійснення суспільних трансформацій, то стає очевидним, що і реформа, і інновація, в кінцевому рахунку, сприяють набуттю нового стану суспільства чи окремих його сфер. Разом з тим тут має місце й певна субординація:. Реформа завжди глибше, істотніше та й ширше і ємкіше впливає на суспільство. Інновація також може зачіпати глибинні пласти суспільства, проте вона наче "нашаровується" на реформаційні чи революційні процеси. Можна стверджувати, що рушієм інновацій є соціальні реформи чи революції. В свою чергу, соціальна революція і реформи виступають як інновація, оскільки є чимось новим для суспільства. 1 все ж, інновація не є реформою, і тим більше - революцією. Для її здійснення необхідні соціальні умови. Ними можуть бути реформа або революція.
Дехто з вчених вважає, що інноваційна діяльність, є окремим випадком реформаційної. Інші - навпаки1. На нашу думку, між цими видами діяльності має місце діалектика цілого й частини. Реформаційна діяльність не співпадає з інноваційною, оскільки є масштабнішим явищем, і охоплює як все суспільство, так і окремі його сфери. Інноваційна діяльність завжди "прив´язана" лише до окремої сфери суспільства. Відрізняються вони і за результатами діяльності. Наслідком реформаційної діяльності є не лише кількісні, а й певні якісні зміни в суспільстві. Реформаційні зміни, поступово накопичуючись, на певному етапі призводять до встановлення нової якості. Реформаційна діяльність є не тільки ширшою, а й багатшою змістовно, тоді як інноваційна діяльність - це завжди прискорене набуття певної новизни (властивостей, якостей), які зачіпають ту чи іншу сферу суспільного життя. Слід зазначити, що властивості (якості), набуті в процесі реформаційної діяльності, не можуть бути зведені до сукупності властивостей (якостей) набутих під час інноваційної діяльності. В цьому сенсі реформаційна діяльність є завжди певною інновацією для суспільства, певною новизною, в якійсь мірі чимось нетрадиційним. Інноваційна діяльність, незважаючи на її винятковість, радикальну новітність (певну революційність), - ніколи не може породити наслідки, котрі притаманні реформації, а звідси, не слід інноваційну діяльність механічно ототожнювати з реформаційною діяльністю.