Основи літературознавства

Різновиди образів

  • Проблема класифікації образів.
  • Поняття про рівні твору.
  • Образна основа жанру.
  • Образність на подієвому рівні.
  • Образи-персонажі: способи узагальнення та індивідуалізації.
  • Пейзаж, антураж, деталь.
  • Інші способи утворення образного опису.

Оскільки різноманітних образів дуже багато, стає актуальною проблема їх поділу на групи за якоюсь спільною рисою, тобто проблема класифікації. У теорії літератури весь час відбувається пошук і численні дискусії з цього приводу. Кожен теоретик намагається запропонувати свою власну класифікацію. З одного боку, це добре: що більше класифікацій, то більше критеріїв, а значить ми з кожною новою класифікацією глибше розуміємо сутність явища. З іншого боку велика кількість класифікацій може с гати ; на заваді пізнанню, оскільки створює хаос і відчуття, що загалом зорієнтуватись тут неможливо Тому на першому етапі освоєння літературознавчих понять класифікаціями не варто зловживати. Треба знати лише ті з них, які насправді допоможуть орієнтуватись у конкретному творі.

Ми пропонуємо для постійного вжитку дві класифікації, які, відповідно, залежать від двох критеріїв поділу. Перший критерій – рівні твору. Очевидно, на кожному рівні твору можуть утворюватись свої образні ряди, де .відчутно різні. Ми відчуваємо цю різницю, вживаючи слово «образ» стосовно героя і стосовно метафори.

Образний рівень твору починається з жанру. Жанр, як вважав літературознавець М. Бахтін, — це перша стадія естетичного опановування об´єкта. Якщо вималювався жанр письменник вирішив, що він напише — поему, новелу, драму, роман — всі ці жанри можна використати при зображенні одних і тих самих подій), відбулося виокремлення, відмежування події від життя. Вона вже набула якихось нових, у житті для неї не притаманних форм. Те ж саме стосується іншого об´єкта зображення — внутрішнього світу людину. Поки почуття не окреслилось як зміст твору певного жанру, воно ще є життям. Виникла ідея жанру — почався процес естетичного оформлення життєвого матеріалу. Жанр — головна і, певне, єдина форма існування словесного мистецтва (і не лише словесного). Все, що створене, — жанр. При цьому образна природа жанру виявляє себе одразу двома сторонами: будь-який жанр є варіацією тих жанрів, які вже існували в літературі, і будь-який жанр, якщо йдеться про високохудожній твір, є унікальним. Митці XX століття це дуже добре усвідомили, і тому намагались давати своїм творам жанрове визначення, підкреслюючи і традиційність, і новаторський характер створеного. Драма феєрія Лесі Українки — це авторське визначення, яке вміщує твір у певну жанрову типологію (драма) і водночас виокремлює його. Це справді жанр, який багатьма (лісами є ви ключ но авторським. Як і загалом жанр драматичної поеми, розроблений у творчості Лесі Українки. Кожен талановитий митець робить свій внесок також у розвиток жанрів. Кажучи про Стефаника «новеліст», ми підкреслюємо його великий внесок у розвиток жанру новели, а не пише прикріплюємо його творчість до жанру, яким він найохочіше послуговувався. Деякі жанри поширені в літературі, беруть свій початок від творчості конкретного автора. Жанр — явище яскраво суб´єктивне. Через жанр автор втілює своє розуміння зображеного, історичний роман у віршах — це авторське визначення твору Ліни Костенко вже саме по собі, ще до того, як ми прочитали твір, налаштовує на певну позицію. Це, власне, парадоксальне визначення. По-перше, застосування поняття історичний стосовно героїні, яка є легендою української культури. Про Марусю Чурай вже писали не раз, але все написане базувалося саме на легендарності (а тому і романтичній умовності) цього сюжету. Історичний — це про історію, про таку, якою вона була насправді, об´єктивно, як це зафіксовано в наукових джерелах. Другий парадокс: історичний роман, але чомусь у віршах. Чи потрібна віршована форма історичному роману? Мабуть, ці речі не дуже пасують одне одному. Вірш тягнеться до лірики, до внутрішнього світу, а історія — це панування світу об´єктивного. Однак таке наче навмисне притягування протилежностей дає несподіваний, у художньому плані дуже цікавий результат: перед нами не просто відтворення історії, а бурхливе, глибоко особисте, навіть інтимне переживання історії. Це — нове, це авторське. Отже, яскрава новизна, образність твору «Маруся Чурай» починається саме з жанру. Деколи процес створення оповідання чи повісті уявляється дуже просто: автор став свідком певних подій і описав їх. Згадуючи історію створення повісті «Земля» О. Кобилянської чи «Тіні забутих предків» М. Коцюбинського, ми неодмінно наголошуємо на життєвій достовірності зображених подій: таке-то відбулося там-то. Чи досить описати якусь життєву подію, аби вона стала видатним художнім твором? Ні, знають навіть учні, — її треба описати гарно. А що означає «гарно»? Василь Стефаник описував події гарно? Ніби не дуже доречне слово, коли мати на увазі нерівний, подекуди кострубатий стиль, мову, насичену просторіччям і діалектом. Річ, мабуть, не в тім. Гарно — поняття відносне, ми вже про це домовились. А от поняття «художнє» — доволі певне, і ми мусимо його чітко усвідомити. Можна грамотно і вправно запротоколювати життєву подію, але вийде з цього опису лише публіцистична стаття, а не художній твір. Як потрібно описати життєву подію, аби вона стала художнім (образним тобто) твором? Аби подія стала образною, треба не просто її записати, а узагальнити. Причому це узагальнення повинне здійснюватись не за допомогою логічних міркувань (саме так чинить публіцист), а наче саме собою, природнім чином. Що і як узагальнила Кобилянська в повісті «Земля», описавши подію, яка трапилася в реальному житті? Про владу землі над душею селянина писали і до Кобилянської. А з життя і тоді, і тепер кожен знає й так: за землю брат брата міг убити. Біблійна історія про Каїна і Авеля дотична до цього сюжету. Що ж узагальнила Кобилянська? Чи, може, все ж таки просто «гарно» описала те, що було насправді? Ні, до Кобилянської в українській літературі (і не лише в українській) ніхто не проникав так глибоко в цю проблему. Якщо всі її сучасники і попередники робили акцент на соціальному аспекті проблеми (люди бідують і тому ладні за шмат землі убивати), то Кобилянська раптом помітила (відчула), що тут справа не лише в соціальних умовах. За тривіальною історією перед нею постала глибока життєва закономірність. Кобилянська відчула: влада землі — не лише соціальна, а й природна, біологічна. Людина залежить від землі значно більшою мірою, ніж це усвідомлює. Ця влада, не піддаючись волі людини, може її скеровувати і зумовлювати найнесподіваніші вчинки. У повісті Кобилянської зображена не просто влада землі (всі українські письменники XIX століття писали про це), а психологічна тиранія землі. Читаючи повість, ми відчуваємо майже ірраціональний страх перед цією владою. Мабуть, цей страх відчувала і сама авторка, саме його вона усвідомила і узагальнила, дійшовши висновку про спільність людської природи в тому, що стосується її найглибших коренів.

Отже, узагальнення реальної події відірвало цю подію від місця і часу, в якому вона відбувалась, і піднесло її над людством, над його історією. Це перше, що зробило реальну подію художньою, образною. Друге, не менш важливе: кожен елемент опису авторка наповнила надзвичайно небайдужим ставленням до того, що відбулось. Очевидно, подія тому і була описана, що залишила глибокий слід у душі, глибоко вразила Кобилянську. Але її ставлення все одно здається надміру загостреним, надміру експресивним. Мабуть, подія, як кажуть, зачепила за живе. Що це означає? Подія зачепила щось особисте, глибоко сховане. Сама по собі, життєво, вона не має стосунку до авторки. Але якимсь своїм важливим боком має. Мабуть, ця подія допомогла письменниці зазирнути в саму себе, побачити і в собі щось таке, що завжди було, але ніколи не усвідомлювалось. У зображені події Кобилянська вклала частку власної душі, свого серця. Можна припустити, що цією повістю вона вирішувала якісь свої особисті, глибоко пережиті стосунки із землею.

Отже, життєва подія, потрапляючи у твір, мусить втратити нейтральність об´єктивного і набути виразної суб´єктивності: автор повинен наче привласнити життєву історію, переінакшити, переосмислити, перелицювати її.

Якщо ж йдеться про вигадані події, їх образність відчути легше: вони наскрізь суб´єктивні. Щоправда, іноді автор, сам того не помічаючи, не стільки вигадує, скільки комбінує те, що прочитав у інших. Але читач це відразу відчує, відразу зробить свій присуд. Вигадка мусить бути оригінальною, інакше гріш їй ціна. А що таке оригінальність? Знову ж таки, це та сама суб´єктивність, те, що існує в єдиному варіанті. Людина існує в єдиному варіанті. Якщо автор зумів втілити власну неповторність, він створив, з точки зору інших, щось цілком оригінальне.

Перейдемо на інший рівень твору. Образи-персонажі теж дуже часто мають прототипів. Чи досить описати докладно знайому людину, щоб вийшов переконливий художній образ? Хто намагався це зробити, добре знає, — описати знайому людину так, аби справді вловити щось лише їй притаманне, дуже і дуже важко. Щоб реальну людину перетворити на художній образ, треба, так само, як і подію, її узагальнити. Яким чином? Кожну особистість можна умовно розділити на дві частини: однією людина подібна до інших, другою від інших відрізняється. Причому все те, що людину споріднює з іншими, так само, як і те, що її виокремлює, є багатоаспектним і часто не зрозумілим у витоках. Осягати, що саме людину об´єднує з іншими людьми, що саме робить її неповторною — це надто складне завдання, яке завжди хвилювало митців, і на яке всі вони, більш чи менш переконливо, давали якусь відповідь. Романтики шукали спільного у тій сфері, яка не залежить від часу: всі люди об´єднуються бажанням бути кращими, вони однакові у своїх бідах, незгодах і радості, щасті. Реалісти шукали спільного в тій площині особистості, яка залежить від часу, адже історичний контекст, суспільні умови завжди накладають на кожну людину свій відчутний відбиток, всі люди, тією чи іншою мірою, є дітьми свого часу. Отож, реалісти намагались узагальнити людину так, щоб вона була представницею багатьох подібних людей. Якщо ми порівняємо між собою героїв Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Івана Франка, навіть приєднаємо до них Тургенева, Толстого, Бальзака, ми помітимо, що їхні герої (герої всіх реалістів XIX століття) чимось подібні між собою: тому, що талановиті автори змогли показати їх як дітей свого часу. Письменники-реалісти створили низку соціальних типів, характерних саме для ХІХ століття, з усіма його соціальними особливостями, зрушеннями, тенденціями.

Отже, намірившись зробити відому реальну людину героєм свого твору, автор мусить відчути в ній те, що властиве не лише цій людині, а що хвилює, зачіпає багатьох людей, те, що відкриває очі на важливі закономірності життя. Але процес художнього узагальнення в даному випадку, як і в усіх інших випадках, мусить відбуватись під керівництвом особистих емоцій, інтуїції, роздумів автора. У кожного героя, аби він почав жити, автор мусить вдихнути частку своєї душі. Кожен образ авторові треба пережити, зіграти його роль (побувати в його шкірі). Тоді окремі риси, штрихи, деталі зіллються у щось цільне, виразне, стануть образом— героєм, який назавжди входить у нашу свідомість, так, наче він жива людина, з якою ми довго спілкувались.

Ще один рівень твору — тло, на якому відбуваються події. У літературознавстві традиційно тло поділяють на пейзаж (картини природи), антураж (описи житла, міста, села тощо) і деталь (окремі штрихи, які увиразнюють зображення людини чи події.

Усе це також мусить бути образним. Дуже часто, особливо в новітній літературі, образність опису утворюється завдяки образності авторської мови. Мовні образи роблять будь-який опис багатоплановим і емоційним, тобто художнім.

Ось невеличкий опис природи ІЗ вірша Тараса Шевченка: «І небо невмите, і заспані хвилі, / І понад берегом геть-геть, / Неначе п´яний очерет / Без вітру гнеться».

Ми можемо уявити, який саме краєвид змальовує автор: берег моря, порослий очеретом, похмурий день.

Проте ці скупі деталі дуже виразні. Небо невмите, заспані хвилі... Відразу виникає певне відчуття, зачіпається тонка струна душі. Невмите небо — це яке? Мабуть, сіре, наче замурзане. Поети часто кажуть — небо наче вмите (особливо після дощу): отже, чисте, свіже. А у Шевченка, за аналогією, але досить несподівано: невмите небо.

Романтики звикли описувати небо пишномовно, піднесено, а тут сказано, наче про малу дитину — невмите. Зі сну невмите, отже, не просто сумне, а якесь наче ліниве, байдуже (не хоче вмиватись). Небо невмите — яка туга, безнадія панує в душі людини, яка здатна так сказати! Заспані хвилі — теж несподіваний епітет, який викликає широку палітру тонких відчуттів. Заспані хвилі — повільні, ліниві, але водночас і якісь наче неприємні, не такі, як мають бути. Усе у природі живе сповільнено, наче завмираючи, не бажаючи рухатись, чогось прагнути, кудись пориватись. І цей стан природи гнітить автора. Наступні рядки ще більш увиразнюють почуття безнадії і приреченості: очерет без вітру хилиться, що, мабуть, неможливо: очерет від вітру мусить хилитись, тим паче, що йдеться про берег моря.

Але ліричний герой вітру не відчуває (і вітер чи то заснув, чи віє в інших місцях), він бачить, як хилиться очерет, і той здається йому істотою, яка хилиться від чогось внутрішнього. Він неначе п´яний, тобто не п´яний (так можна було б сказати, розгортаючи метафору), а тільки подібний до п´яного, хилиться від тяжких дум, від дошкульних почуттів. Пейзаж вже перестає бути просто тлом, картиною природи: це наскрізь суб´єктивована, надзвичайно емоційна картина, яка яскраво передає пригнічений стан душі ліричного героя, адже йдеться про трагедію життя поета, про життєві обставини, які тиснуть своєю безнадійністю. Отже, вжиті в описі картини природи мовні образи зробили зображення емоційним і суб´єктивним, тобто образним у цілому.

Аби перетворити будь-який предмет реальної дійсності на образ, треба цей предмет одухотворити, наділити його людським теплом, пов´язати з життям людини — автора чи героя, — зробити невід´ємною часткою цього життя, знаком якихось важливих процесів, які відбувалися за участю цього предмета. Кожен предмет у творі може отримати свою історію, невеличкий сюжет, стати на скрізним, показовим: тоді ми ведемо мову про лейтмотив, символ, багатозначну деталь. Найефективніше одухотворення предметів відбувається за допомогою мовних образів: «Підбадьорився, підмолодився підстаркуватий дім. Розчинились давно не відчинювані вікна парадних, жалюгіднонабундючених покоїв із потьмянілими, потрісканими портретами на стінах» (В. Винниченко, «Сонячна машина»). Будинок на очах оживає, набуває індивідуальної неповторності, наче людина. Він має вік і здатен його усвідомлювати і приховувати: підмолодився. В одному лише авторському неологізмі — у слові «жалюгіднонабундуючених» втілена яскрава характеристика покоїв панського будинку: вони хоч і пишаються своїм аристократизмом, але їхня пихатість на тлі запустіння виглядає жалюгідною. У короткому вислові автор зумів показати своє ставлення до будинку (поблажливе, дещо зверхнє — ставлення людини, яка ворогує з аристократією, є демократом за переконаннями) і втілити свою індивідуальність (цей уривок має багато яскравих рис авторського стилю).

Саме мовні образи, які утворюють образність опису в наведеному уривку, є основою будь-якої образності. Тому на них варто зупинитись окремо.

Питання для самоконтролю:

  1. Ми кажемо: метафора — це образ, герой твору — це теж образ. Що спільного між метафорою і героєм-персонажем? Чому і вислів, і людину ми називаємо одним словом — образ?
  2. Чи може твір бути безобразним? Обґрунтуйте відповідь прикладами. Жанр — це те, що наслідується, чи те, що утворюється заново?
  3. Чи досить детально і грамотно описати побачену подію, щоб вийшов гарний роман чи повість? Чому романи, написані про одну і ту ж історичну подію, суттєво відрізняються один від одного? Скільки творів можна написати про одну і ту ж життєву подію?
  4. Чи пробували ви створити словесний портрет знайомої людини? Як треба описувати, щоб вийшло правдоподібно? Яку фотографію знайомої вам людини ви могли б назвати художнім зображенням? Чи є персонаж твору копією прототипу? Яким має бути герой твору, щоб ми повірили в його правдивість?
  5. Чи цікаво вам читати описи природи у романах і повістях? Чому? Чи можна обійтися без цих описів? Чи можуть описи природи зробити оповідь цікавішою? Згадайте описи природи у творах І.Нечуя-Левицького, порівняйте їх з описами природи у творах М.Коцюбинського «lntermezzo» та «Тіні забутих предків». Які описи вам подобаються більше і чому? Чим пояснюється різниця?
  6. Згадайте дрібні деталі побуту, предмет обстановки, одяг героя тощо, які вам запам´яталися із прочитаних раніше творів. Чому вони запам´яталися? Поясніть, як стілець чи рукавичка можуть перетворитися на художній образ.

Рекомендована література:

  1. Державин В. Національна література як мистецтво // Українське слово. Хрест. Кн. З. — К., 1994.
  2. Макаров А. Світ образу. — К., 1977.
  3. Ткаченко А. Мистецтво слова. — К., 1998.
  4. Фролова К. Цікаве літературознавство. — К., 1991.