Філософія
2. Поняття метода й методології
Метод (грец. metodos) у широкому розумінні слова - "шлях до чого-небудь", спосіб соціальної діяльності в будь-якій ЇЇ формі, а не лише і пізнавальній. Проте не слід зводити весь арсенал методів до раціонального, оскільки існують ще й інші засоби та прийоми пізнання.
Проблема методу завжди була й залишається в центрі уваги філософської та наукової думки і обговорюється в рамках різноманітних вчень. Особливо питання методу й методології широко ставилось і розв´язувалось філософами Нового часу, діалектичного матеріалізму, феноменології, структуралізму, постструктуалізму, постпозитивізмута ін. Специфіка соціальної методології досліджується в сучасній герменевтиці, теорії інтерпретації текстів та інших філософських концепціях.
Таким чином, метод (у тій чи іншій формі) зводиться до сукупності визначених правил, прийомів, способів, норм пізнання і діяльності. Він є системою принципів, вимог, які орієнтують суб´єкта на вирішення конкретного завдання, досягнення результатів у певній сфері діяльності. Метод - дисциплінує пошук істини, дозволяє зекономити сили і час, рухатись до мети найкоротшим шляхом, регулюючи пізнавальну та інші форми діяльності людини.
Проте недопустимо впадати в крайнощі: 1) відкидати роль методологічних проблем ("методологічний негативізм"); 2) перебільшувати (абсолютизувати) значення методу, перетворивши його в "універсальну відмичку" до всього ("методологічна ейфорія"). В сучасних методологічних концепціях, зазвичай, намагаються не допускати вказаних крайнощів, хоча вони й зустрічаються.
Існує думка (Р.Фейман, лауреат Нобелевської премії, фізик), що метод "живого" дослідження такий індивідуальний і неповторний як і його предмет, чи особа дослідника. Таке розуміння пізнавальної діяльності призводить до методологічного релятивізму, оскільки методи, прийоми, що застосовуються в одному випадку (при вирішенні певної проблеми), не придатні в іншому. Це означає, що неможливо створити загальний метод пізнання, а необхідно, кожного разу шукати новий шлях дослідження, тобто кожне нове відкриття вимагає застосування нових методів і нової методології дослідження.
Зрозуміло, що така позиція має як свої позитиви, так і негативи, оскільки розвиток і ускладнення процесу пізнання вимагають все нових, досконаліших методів дослідження. Проте навколишній світ, і кожен об´єкт зокрема, є діалектичною єдністю індивідуального (неповторного) й загального (типового, повторюваного). Тому й методологія їх дослідження спирається як на традиційний арсенал методів, прийомів, засобів дослідження, так і на новітні. Більше того, практика наукового пізнання підтверджує цю методологічну тезу, оскільки об´єктивному світові притаманні не лише індивідуальні, одиничні властивості та характеристики, а й загальне, закономірне. У пізнавальному процесі постійно відбувається екстраполяція результатів, отриманих при дослідженні обмеженого числа об´єктів, на великі класи чи пласти природної й соціальної дійсності.
Кожний метод розробляється в межах певної теорії, яка тим самим виступає його необхідною передумовою. Ефективність, сила кожного методу обумовлена змістовністю, глибиною, фундаментальністю теорії. У свою чергу, метод розгортається в систему і використовується для подальшого заглиблення й розгалуження знання та його матеріалізації.
У науковому пізнанні як зазначав К. Маркс, істинним має бути не лише його кінцевий результат (сукупність знань), але й шляхи, що ведуть до нього, тобто метод. Тому не можна "розводити" предмет і метод. Будь-який метод виникає із реального процесу життя і знову входить в нього. Метод не нав´язується предмету пізнання, а змінюється у відповідності з його специфікою. Отже, істинність методу обумовлена, насамперед, змістом об´єкта, предмета дослідження.
Метод не є безсуб´єктним, який існує окремо від суб´єкта і поза ним. Суб´єкт у процесі своєї життєдіяльності завжди спирається на методи й включає їх у свою діяльність. Будь-який метод є засобом, прийомом, "органоном" забезпечення й досягнення суб´єктом мети, має інструментальний характер і є системою регулятивів людської діяльності. Інакше кажучи, "людина - центр всієї методології" (Л.Фейєрбах).
Метод існує, розвивається лише у взаємозв´язку суб´єктивного й об´єктивного при визначальній ролі останнього. В цьому плані кожний метод об´єктивний, реалістично змістовний, фактичний. Водночас він суб´єктивний (не як сукупність довільних прийомів, правил і процедур) як продовження й завершення об´єктивності, на основі якої виростає.
Багатоманітність сфер людської діяльності обумовлює розмаїтий спектр методів, які можуть бути кваліфіковані за різними критеріями. Насамперед, слід виділити методи матеріальної і духовної (ідеальної, теоретичної) діяльності. Водночас, методи можна класифікувати: за масштабами (згідно з філософськими категоріями) на одиничні (специфічні) особливі й загальні (всезагальні).
Що стосується методів науки, то основ для їх поділу на групи, типи може бути кілька. Так, залежно від ролі і місця в процесі наукового пізнання методи поділяють на формальні й змістовні, емпіричні й теоретичні та методи викладання. Виділяють ще й якісні та кількісні методи, методи безпосереднього й опосередкованого пізнання, оригінальні й довільні таке ін.
У сучасній науці достатньо успішно працює багаторівнева концепція методологічного знання. В зв´язку з цим метода наукового пізнання за ступенем загальності й сферою діяльності можуть бути поділені на кілька основних груп:
1. Філософські методи, серед яких найзагальнішими та історично першими є діалектичний і метафізичний. До їх числа відносяться й аналітичний (характерний для сучасної аналітичної філософії), інтуїтивний, феноменологічний, герменевтичний та ін.
2. Загальнонаукові методи (підходи) дослідження, що отримали широкий розвиток і застосування в науці XX ст. Вони виступають як своєрідна проміжна методологія між філософією та фундаментальними теоретико-методологічними положеннями спеціальних наук. До загальнонаукових, найчастіше, відносяться такі теоретичні конструкції, як інформація, модель, ізоморфізм, структура, функція, система, елемент, оптимальність тощо.
Характерними рисами загальнонаукового інструментарію є, по-перше, поєднання і зняття в його змісті окремих властивостей, ознак і філософських категорій ; по-друге, можливість застосування формалізації, уточнень засобами математичної теорії тощо.
На основі загальнонаукових понять і концепцій формулюються відповідні методи та принципи пізнання, які забезпечують зв´язок і оптимальну взаємодію філософської методології із методами спеціально-наукових знань. До числа загальнонаукових принципів і підходів відносять системний і структурно-функціональний, кібернетичний, імовірнісний та принципи моделювання, формалізації тощо. їх роль полягає у тому, що в силу свого "посередницького" характеру вони забезпечують взаємозв´язок філософського й спеціально-наукового знання.
3. Методи міждисциплінарного дослідження, як сукупність ряду синтетичних, інтегративних способів, що застосовуються на стиках науки, включаючи й групи наук, що функціонують в межах на основі вивчення певної форми руху матерії.
4. Методи спеціальних наук, тобто сукупність способів і принципів пізнання, дослідницьких прийомів і процедур, що застосовуються в тій чи іншій сфері окремої науки.
Таким чином, у науковому пізнанні функціонує складна, динамічна, цілісна система багатоманітних методів різних рівнів, сфер діяльності і спрямування, які реалізуються із урахуванням конкретних умов.
Методологія (від грец. metodos - шлях дослідження чи пізнання; logos - вчення).
1) Систематизована сукупність підходів, способів, методів, прийомів та процедур, що застосовуються в процесі наукового пізнання та практичної діяльності для досягнення наперед визначеної мети. Такою метою в науковому пізнанні є отримання істинного знання або побудова наукової теорії та її логічного обґрунтування, досягнення певного ефекту в експерименті, спостереженні тощо.
Практична діяльність може скеровуватися на створення бажаного матеріального чи ідеального об´єкта, певної реальності, на потрібну спрямованість об´єктивного процесу, функціонування матеріальної системи чи її цілеспрямоване трансформування тощо.
2) Галузь теоретичних знань, уявлень про сутність, форми, закони, порядок та умови застосування підходів, способів, методів, прийомів і процедур у процесі наукового пізнання та практичної діяльності. Тобто методологія, по-перше - це органон, систематизований арсенал методів, прийомів, засобів і таке ін., що забезпечують досягнення певної мети, а по-друге - це наука, вчення про методи пізнання та діяльності (теорія про теорії).
Осмислюючи теоретичний та соціокультурний досвід, методологія розробляє загальні принципи створення нових пізнавальних засобів. Основним об´єктом вивчення методології є метод, його сутність і сфера функціонування, структура і взаємодія з іншими методами й елементами пізнавального інструментарію та відповідність характеру досліджуваного об´єкта і зв´язок з пізнавальною метою чи цілями практичної діяльності.
Методологія ставить перед собою завдання з´ясувати умови перетворення наукових знань про дійсність у метод подальшого пізнання цієї реальності та виявити ефективність і межі його продуктивного застосування. Важливим і принциповим для методології є обґрунтування положення про метод як систему, його складність і багатогранність його змісту, що включає в себе знання різноякісних характеристик та множинність рівнів - від філософських принципів до безпосередніх наукових знань про конкретний об´єкт. Це зумовлює закономірність розгортання методу в систему в процесі його теоретичного й практичного функціонування.
Методологія розробляє типологію методів. Відповідно до цього структурується саме методологічне знання. Вченням про метод взагалі та філософський метод, зокрема, виступає філософська методологія. Філософський метод, розгортаючись у систему, вбирає в себе основний зміст філософського знання. Тому філософська методологія в інструментальному відношенні збігається з філософією. Оскільки сфера філософії включає в себе різноманітні філософські системні вчення, то й філософська методологія являє собою множину методологічних програм, в котрих вирізняються своєрідні методологічні системи. Жодна з них не може набувати ролі абсолютного пізнавального інструментарію. Кожна має сенс і стає продуктивною лише в межах предметної галузі, окресленої її основоположними принципами. Намагання надати тій чи іншій методології універсального пізнавального засобу завдає шкоди і науці, і самій методологічній теорії, як це мало місце з діалектико-матеріалістичною методологією. Тому дослідники в своїх методологічних орієнтаціях дотримуються принципу методологічного плюралізму.
Вагомий внесок у розвиток філософської методології зробили Сократ, Платон, Арістотель та інші. Як систематизоване вчення методологія виникла в епоху Нового часу, зокрема, у філософії Ф.Бекона Р Декарта, Б.Спінози, Г. Лейбніца, пізніше - Г. Гегеля, марксизму та ін.
Своїм завданням методологія переслідувала й переслідує мету дослідження пізнавальної діяльності, що здійснюється у різних галузях науки, виявляє загальні закономірності функціонування й розвитку наукового мислення, розробляє загальнонаукові методи пізнання. Вважалося, що методологія досягла своєї вершини у формі марксистської (діалектико-матеріалістичної) методології. Вона поглибила існуючу тоді методологію науки і значно розширила коло проблем загальної методології. В ній піднімалась і вирішувалась вся сукупність логіко-гносеологічних проблем. Та час засвідчив, що претендувати на абсолютну істину вона не може, хоча й значна частина її положень "працює" й дотепер. Спираючись на загальнонаукові методи, з´явились вужчі методології, що проявляються, в сфері окремих методик. У відношенні до них філософська методологія стала загальною теорією методів.
Методолога (методологію) цікавить не безпосереднє відношення суб´єкта до об´єктивної реальності (природи, суспільства), а до теоретичних, духовних конструкцій, які відображають цю природну й соціальну дійсність. Образно кажучи, методологія розпочинається з того, чим закінчує теоретична діяльність. Тому не сама навколишня дійсність, а теорія про неї є об´єктом дослідження методології. Звідси, методологія прагне дати відповідь не на те, що є даний об´єкт, а як він є? Ще І.Кант запитував, як можлива математика? Як можливе природознавство? Що необхідно взяти (засоби, прийоми, методи) і як їх застосовувати, щоб виникла теорія математики чи природознавства. Тут філософія неначе роздвоюється. З одного боку, вона є світоглядом, а з іншого, - методологією. Звідси власне й філософський спосіб вирішення світоглядних проблем, а водночас, і теоретична передумова методологічного дослідження. Методологія як вчення про прийоми, засоби, принципи наукового дослідження, як найважливіша умова свого функціонування вимагає положень, які б вказували на те, що пізнавальний процес, в якій би сфері не здійснювався, має загальні моменти.
Нині одним із важливих різновидів методології є методологія науки. Вона вивчає комплекс явищ, що належать до інструментальної сфери науки та наукової діяльності, їх осмислення й функціонування. Методологія науки досліджує сукупність пізнавальних засобів, що застосовуються в науці, об´єктивні характеристики та властивості науки й особливості наукової праці, які відіграють істотну роль в отриманні знань. На цій основі вона формулює принципи, норми й правила, які організовують і спрямовують пізнавальну діяльність.
У рамках цієї методології внутрішньо структурованими виступають методологія дедуктивних наук, системно-структурна методологія, методологія обґрунтування, еволюційна та антропна методологія. Вагомий внесок у їх розвиток зробили Франкс, Рассел, Уайтхед, представники Віденського гуртка (Карнап, Фреге, Гільберт), Львівсько-варшавської школи (Айдукевич, Тарський, Лукасевич) та сучасні: Ла-катос, Кун, Фейєрабенд, Поппер. Нині обгрунтується думка про необхідність застосування альтернативного підходу в методології науки. На відміну від попереднього (стандартного) підходу, який розглядає наукове знання переважно у вигляді системи взаємопов´язаних мовних виразів, новий намагається здійснити методологічний аналіз несформованих структур та утворень, що стоять поза мовними виразами. Першими в цьому плані стали концепції Т.Куна та І Лахатоса.
І, насамкінець, стосовно типології методологій. Др останнього часу у вітчизняній філософській, суспільно-політичній літературі поділ здійснювався на наукову (марксистську, діалектико-матеріалістичну) і ненаукову (західну, буржуазну і таке ін.) методологію. Сьогодні ідейно-політичні "підпори" втрачають сенс. Нині все більше стає нормою методологічний плюралізм, утверджується методологічний обмін і співробітництво. Вітчизняні вчені, філософи, науковці прагнуть застосовувати методологію західних дослідників. Західні філософи, політологи, соціологи, як зазначає Х.Шахназаров, не цураються методології діалектичного та історичного матеріалізму.
Актуальним залишається і дослідження структури методології. З цієї проблеми можна виокремити два основних погляди: перший - намагання дати чітку класифікацію і виділити структурні елементи методології, і другий - прослідкується описовий, аморфний підхід.
З урахуванням раціональних положень, сформульованих сучасними авторами в філософській, соціогуманітарній та природничо-науковій літературі, -основними структурними компонентами методології наукового пізнання, на абстрактному рівні є: 1) загальні; 2) загальнонаукові; 3) міждисциплінарні, дисциплінарні; 4) специфічні методи.
Проте така класифікація є надто загальною. Конкретизувати її методи слід у контексті розмежування принципів, законів, категорій та їх гносеологічної ролі. Якщо дотримуватись цієї вимоги, то основними її структурними елементами є перевірені нашим життям:
1) філософські принципи, до яких належать принципи матеріалізму, розвитку, саморуху, відображення, суперечності, детермінізму, взаємодії, об´єктивності тощо;
2) закони діалектики, які виконують і гносеологічну, і методологічну функцію;
3) категорії діалектики, найважливішими з яких є сутність і явище, зміст і форма, причина і наслідок та ін.;
4) загальнонаукові принципи, до яких в першу чергу належать системний, структурно-функціональний, моделювання та ін.;
5) міждисциплінарні та дисциплінарні методи;
6) закони і категорії окремих наук які виконують і пізнавальну функцію і є інструментом дослідження.
Системи цих елементів можуть бути й іншими. Однозначно лише те, що чим ширший об´єкт наукового дослідження, тим повнішим буде арсенал методів пізнання.