Філософія
8. Ціле й частина. Елемент, структура, система
Завжди вважалося, що для того щоб пізнати, зрозуміти той чи інший предмет, слід дізнатись, з чого він складається. Для здійснення цього у філософії вживались поняття "просте-складне", "частина ціле". Довгий час просте вважалось елементарним, тобто таким, в якому відсутні частини, а складне - таким, що може бути розкладене на частини. Частинами називали ті предмети, з яких могли утворюватися складніші предмети. В свою чергу, під цілим розуміли поєднання частин, тобто просту їх суму.
На певному історичному етапі було встановлено, що ціле - це дещо інше, ніж сума його частин. Тобто набір деталей будь-якого об´єкта - це ще не сам об´єкт. Труднощі вирішення загадки цілісності часто призводили до її містичного тлумачення.
З часом дедалі більше утверджувалось переконання, що властивості цілого не можуть бути зведені до набору властивостей його частин. Та на основі метафізичного мислення цього виявити не вдавалось. За допомогою діалектики було встановлено, що таємниця цілісності полягає у зв´язках, які об´єднують предмети в складні комплекси, у взаємодії їх частин. Цим самим був відкритий принцип цілісності, який має велике значення в пізнанні людиною світу.
Було встановлено, що різним типам зв´язків частин відповідають і різні типи цілісності. Наприклад, зв´язки будови (кристали та ін.), функціонування (життя організму), розвиток (рослина) відповідають структурному, функціональному та генетичному типам цілісності, що пов´язані між собою. Цілісність виступає як узагальнена характеристика об´єктів, як єдність частин у різноманітних їх зв´язках. Орієнтація на принцип цілісності дозволяє перебороти обмежені способи дослідження, що мали в свій час місце: елементаризм (розчленування цілого на частини), механіцизм (розуміння цілого як суми частин) та редукціонізм (зведення складного до простого).
Дослідження цих категорій сприяло розвитку системного підходу до пізнання різних об´єктів, відкрило шлях до формування категорій "елемент", "структура", "система". Поняття зв´язку сприяло становленню та розвитку уявлень про способи впорядкованості різних об´єктів.
Важливий внесок у формування розумінь (ідей) системності зробила німецька класична філософія. В ній поняття системи застосовувалось в основному при вирішенні проблем пізнання. Систематизація людських знань входила до функцій філософії.
Проте до середини XIX ст. панівними все ж були ідеї механіцизму й елементаризму. Процес пізнання речей мисли вся як становлення суми знань про його частини і здійснювався від пізнання частин до цілого.
Із середини XIX ст. при дослідженні біологічного світу і людського суспільства виникають ідеї системності (К.Маркс та Ч Дарвін). Згідно з поглядами Маркса не можна зрозуміти частину, не спираючись на певні знання про ціле. Він розумів суспільство як "соціальний організм" зі своєю специфічною структурою (суспільно-економічною формацією). Це дозволило одержати знання про структуру, фактори, механізми й закони розвитку суспільної цілісності. Маркс підійшов до аналізу суспільства як до організованої, впорядкованої системи, в якій формується людина, її потреби, здібності, цілі та завдання діяльності.
Теорії Маркса і Дарвіна справили великий вплив на розвиток системного підходу, сприяли його поширенню на пізнання і практику. Становлення системних уявлень сприяло дослідженню з урахуванням цілого, що вимагало, в свою чергу, розробки аналітичних методів мисленого розчленування предметів на частини в ході їх пізнання.
У XX ст. цей процес посилюється й поглиблюється. Поглиблено досліджуються принципи та методи системного підходу. Основою розробки методології системного дослідження залишається діалектико-матеріалістична концепція системності. В ній передусім осмислюються категорії системи, елементу та структури.
Система - це впорядкована множина взаємопов´язаних елементів, якій притаманна певні структури, організація, єдність і цілісність.
Елемент - це нерозчленований (уданій системі, при даних можливостях) компонент складних предметів, процесів, явищ. Як показує сучасна наука і практика, просте й складне має відносний характер.
Нині в науці під елементами розуміють об´єкти, згруповані в складний комплекс. Залежно від способу розгляду того чи іншого предмета в ролі "елементів" можуть виступати різні структурні одиниці.
Структура ~ спосіб закономірного зв´язку елементів складного цілого. Вона являє собою впорядкованість його внутрішніх і зовнішніх частин, сприяє його стабільності, стійкості та якісній визначеності. Структурні зв´язки пронизують усі процеси, що відбуваються в об´єктах.
Будь-який об´єкт є системою, якщо він може бути розчленований на взаємопов´язані і взаємодіючі елементи. У свою чергу, ці елементи можуть мати свою власну структуру і бути представленими як підсистеми більшої системи. Підсистеми теж можуть включати свої підсистеми і між ними теж існують певні відношення, зв´язки та взаємодії. Оскільки в певній системі можуть бути різні типи зв´язків і відношень, то в ній можна виділити і ряд структур. Такі системи називаються багато структурними (багаторівневими).
Хоча у ролі системи може бути розглянутий будь-який об´єкт, проте не до кожного об´єкта можна застосувати принципи й методи системного підходу. До них можна вдатися лише аналізуючи ті предмети, в яких зримо виражені системні зв´язки. Об´єкти першого типу називають неорганізованими сукупностями. До них можна віднести різні конгломерати (купа піску чи снігу). Входячи до них чи виходячи з них, елементи не змінюються, оскільки властивості сукупності збігаються з властивостями цих елементів. Така сукупність або зовсім позбавлена системно-структурного характеру, або з ним можна не рахуватися.
Системні об´єкти мають цілісну, стійку структуру. Для них характерна поява нових властивостей, які не збігаються з властивостями окремих елементів (кристали). Для системних об´єктів характерна ієрархічна будова (системи нижчого рівня входять у системи вищого рівня). Системою називають не будь-яку сукупність елементів і зв´язків між ними, а впорядковану певним чином цілісну структуру (складний об´єкт). Наприклад, у будь-якому інженерному об´єкті кожна деталь, вузол, що функціонують разом у даній конструкції, можуть давати необхідний результат, для чого й створено даний механізм.
У створенні класифікації певних систем важливу роль відіграють типи системних зв´язків. До другого типу відносять об´єкти, елементи яких взаємопов´язані (не становлять простої арифметичної суми) і поза цілим втрачають свої властивості, хоча можуть бути виділені і як самостійні. Такі системи називаються організованими системами.
В органічних системах чітко виражені системні зв´язки і риси цілісності (біологічний організм). В них не допускається виокремлення елементів. У відриві від таких систем елементи не лише втрачають свої властивості, а й здатність існувати. У своєму розвитку вони можуть проходити різні стадії ускладнення й диференціації. Суттєву роль у них відіграють генетичні зв´язки.
Система може бути зрозумілою лише у зіставленні з її оточенням. Залежно від зіставлення розрізняють такі типи поведінки систем, як: реактивну (визначається середовищем), адаптивну (визначається середовищем і функцією саморегуляції) та активну, в якій важливу роль відіграють перетворення середовища відповідно до вимог системи. Найбільш складними є само організовані системи. Вони включають не лише зв´язки координації, але й зв´язки субординації (біологічні кореляції, система норм у суспільстві тощо).
Вимоги сучасного технічного розвитку (телефонний зв´язок, радіолокація, обчислювальна техніка) підвели вчених і практиків до необхідності глибокого розуміння цих категорій, до створення такої методології, яка являє собою сукупність методів вивчення, створення й застосування складних технічних, біологічних та соціальних систем. Вихідним пунктом цієї методології є принцип цілісності, який конкретизується через поняття зв´язку.