Філософія
4. Атрибути матерії
а) Рух
Рух є способом існування матерії. Проблема руху завжди хвилювала філософську думку. Вже філософи Стародавнього світу мали стихійно-діалектичні уявлення про світ. Вони вважали його єдиним і різноманітним, таким, що постійно змінюється, зберігаючи свою цілісність. Одним із перших, хто осмислив мінливість як взаємоперетворення протилежностей, був Геракліт. Старогрецькі філософи помітили також і суперечливість руху, труднощі його вираження в логіці понять (апорії Зенона). Вчення про суперечливість руху знаходимо також і у філософії стародавніх Індії та Китаю (Лао- Цзи та ін.).
Філософи Нового часу на основі наукових досліджень сформулювали метафізичну концепцію руху, в якій намагалися звести всі форми руху до найпростішої - механічної. Ця концепція виступала складовою метафізичного і механістичного матеріалізму. Проте і в той час існувала ідея нерозривності матерії й руху (Дж.Толанд, французькі матеріалісти, М.В.Ломоносов та інші).
У рамках ідеалістичної системи Гегель розвинув діалектичну концепцію руху й розвитку як результат і вираження внутрішніх суперечностей. Однак носієм саморуху він вважав не матеріальну дійсність, а абсолютну ідею (дух, світовий розум).
Природничонаукові відкриття XIX століття сприяли становленню діалектико-матеріалістичного вчення про рух. Згідно з цим рух є способом існування матерії, ЇЇ загальним атрибутом; матерія існує не інакше, як у русі. Як підкреслював тоді Ф.Енгельс, уся доступна нам природа утворює певну систему, зв´язок тіл і те, що ці тіла перебувають у взаємозв´язку означає: вони взаємодіють між собою, а ця взаємодія є рухом. Підкреслюється думка про те, що матерія немислима без руху, і якщо вона протистоїть нам як щось дане (нестворюване й незнищуване), то це означає, що рух нестворюваний і незнишуваний1. Ці висновки спрямовані проти ідеалістичних і метафізичних уявлень про матерію як пасивну сутність, яка може змінюватися лише під впливом зовнішніх сил. Насправді ж рух - це внутрішньо притаманна властивість матерії, яка являє собою не пасивну, а активну сутність. Отже, як би ми не "заглиблювались" в неї, ми не знайдемо такої частинки, якій не був би притаманним рух.
З іншого боку, нема і руху без матерії. Всякий рух матеріальний. Це положення несумісне з так званим "енергетизмом", суть якого в підміні поняття матерії поняттям енергії (зведення матерії до енергії). Спроба мислити рух без матерії призводить до ідеалізму2.
У сучасних умовах ще існують певні форми енергетизму, які ґрунтуються на сумнівних поясненнях деяких відкриттів у фізиці. Так, формула Е =mc2, яка виражає взаємозв´язок і еквівалентність маси і енергії, тлумачиться енергетистами так, немовби виражає взаємо перехід останніх, причому маса ототожнюється з енергією. Насправді ж "маса" і "енергія" виражають певні властивості матерії: маса - міру інертності, а енергія - міру руху. Між ними існує певна залежність, але "перетворюватися" одне в інше вони не можуть.
Представники енергетизму прагнуть також довести, що й проявом "перетворення" матерії в енергію є так зване явище "дефекту маси" при термоядерних реакціях. Суть його полягає в тому, що синтез чотирьох ядер водню в одне ядро гелію призводить до зменшення маси. Але при цьому не маса перетворюється в енергію, а речовина перетворюється в поле. Останнє, як відомо, не має маси спокою.
Наукова філософія доводить, що рух завжди виступає саморухом. Його джерелом є суперечності, які притаманні предметам і явищам. В самому русі теж є протиріччя, оскільки він "є єдністю неперервності (часу і простору) і перервності (часу і простору)... Рух є суперечність, є єдність суперечностей".
Гострою є суперечність між рухом і спокоєм, мінливістю та стабільністю. В поняття "спокій" наукова філософія вкладає такий зміст, як:
а) наявність протягом певного часу незмінності, постійності, визначеності предметів, властивостей і відношень, станів, процесів і таке ін.;
б) нерухомість одного тіла відносно іншого. Таким чином, у поняття спокою вкладають такий само широкий зміст, як і у поняття руху.
Основою суперечливої єдності руху і спокою є рух. Спокій завжди виступає лише моментом руху. Рух абсолютний, спокій відносний: він завжди має місце стосовно якої-небудь системи відліку, а також стосовно певної форми руху.
Якби спокій був абсолютним, то це означало б існування вічних, незмінних предметів (систем). Думка про абсолютний спокій неминуче призводить до хибного висновку про те, що рух привнесений ззовні, що колись існував першопоштовх.
Відносність спокою, визнання Його моментом руху не означає його несуттєвості. В широкому розумінні він є необхідним моментом будь-якого руху. А будь-який рух - це зміна чогось визначеного. Він здійснюється в певних формах, з певною швидкістю, має часовий вимір. Це і є моменти спокою. Якби їх не було, то нічого чіткого не можна було б сказати і про сам рух, оскільки він втратив би свої характеристики. Відносна стабільність, рівновага в процесі руху - необхідна умова існування систем, передумова їх розвитку й ускладнення.
У філософській літературі по різному трактується питання співвідношення понять "рух" і "розвиток". Безумовним є те, що "розвиток" - конкретніша, глибша і змістовніша категорія, аніж "рух". Розвиток - це певним чином спрямований, упорядкований ряд змін, який включає кількісні й якісні зміни. В історії пізнання категорії "рух" і "розвиток" виступають співвідносними ступенями. Спочатку виникло поняття "рух", тобто відображення того, що доступне безпосередньому спогляданню. Поглиблене ж дослідження проблеми спричинило виникнення поняття "розвиток". Останній не відкривається безпосередньому спогляданню, оскільки потрібні спостереження, зіставлення його даних, їх розумова обробка і таке інше.
Згідно з науковою філософією рух багато якісний. Він здійснюється в різних, взаємопов´язаних формах. Вчення про форми руху матерії узагальнює дані природничих і суспільних наук, які в середині XIX століття накопичили багатий емпіричний матеріал. Відкритий на той час закон збереження і перетворення енергії допоміг зрозуміти і пояснити проблему єдності матерії й руху, різноманітності Його форм.
Серед розмаїття різних змін можна виділити й основні форми руху, кожна з яких включає сукупність процесів, характерних для певного рівня структурної організації матерії, певного типу матеріальних систем. Ф.Енгельс, наприклад, у свій час виділяв механічну, фізичну, хімічну й біологічну форми. Оскільки діалектико-матеріалістичне світорозуміння поширюється й на суспільство, то до цих форм руху слід віднести й соціальну.
Особливість механічної форми руху (переміщення матеріальних об´єктів у просторі) в тому, що вона включена як момент в усі інші форми руху, хоча чим складніша форма руху, тим менше вона може бути зведена до механічного переміщення.
Фізична форма руху охоплює цілий комплекс різних видів руху. Це й процеси, які відбуваються всередині атома, його ядра, рух елементарних частинок, полів тощо. Хімічна форма руху здійснюється на молекулярному рівні. Подібне можна сказати і про біологічну форму руху (процеси, які здійснюються в живому організмі). Сучасна наука виділяє в окрему форму ще геологічну форму руху матерії.
Найвищою формою руху є суспільна. До неї слід віднести всі процеси, які виникають і відбуваються в суспільному житті, включаючи й духовну його сферу.
Відмінність між формами руху, пов´язана з різними рівнями й типами організації матерії, лежить в основі класифікації фундаментальних наук. Цей принцип був обґрунтований ще Ф.Енгельсом і розвинений на основі сучасних наукових досягнень.
Форми руху, які розрізняються за ступенем складності, пов´язані між собою так, що форми нижчого порядку є підпорядкованими моментами, сторонами форм вищого порядку. Наприклад, біологічні явища включають в себе: механічні рухи, фізичні процеси (виділення тепла, біоструми тощо) і хімічні реакції. Особлива упорядкованість цих процесів пояснюється законами не тільки відповідних форм руху, а й вищої форми руху, якій вони підпорядковані. Так, процес травлення може розглядатись і як ряд хімічних реакцій, і як такий, що детермінований біологічними законами.
Соціальні процеси включають у себе в знятому вигляді біологічні моменти. Проте це не свідчить про біологізацію суспільних процесів. Наявність цих моментів зумовлена тим, що носії соціальних відносин - люди - є біосоціальними істотами, мають біологічні потреби, відтворюють потомство, але форми і способи задоволення біологічних потреб визначаються соціальними відносинами і закономірностями. Зв´язок біологічного й соціального при провідній ролі останнього наявний і в процесі взаємодії суспільства з природою (у створенні й функціонуванні ноосфери, техносфери і таке інше).
Відтак можна дійти таких методологічних висновків: пізнання вищих форм руху повинне спиратися на вивчення нижчих форм. Якщо виключити із розгляду останні, тобто абсолютизувати якісну специфіку вищої форми руху, то вона стане незрозумілою, в її розумінні виникають елементи ідеалізму та містицизму. Наприклад, пізнання сутності життя, біологічних явищ неможливе без дослідження біофізичних, біохімічних явиш, без розвитку відповідних "стикових" галузей наукового знання. Відірвати життя від його фізичної та хімічної основи значить перетворити його в щось невловиме, недосяжне. Це призведе до віталізму, який приписує біологічним явищам особливу "життєву силу" (нематеріальну, містичну).
Недопустимим є і зведення вищих форм руху до нижчих (наприклад, біологічних процесів ~ до суми механічних взаємодій чи фізико-хімічних процесів і таке інше). У процесі пізнання необхідно виявляти якісну специфіку і закономірності цих вищих форм.
б) Простір і час
Простір і час є формами існування матерії. Як і остання, вони дані нам уже в безпосередньому сприйманні, хоча й уявлення простору і часу як такі стали можливими лише на основі певного соціально-історичного досвіду.
їх характеристику можна дати шляхом посилання на те, що простір - це загальна форма протяжності і співіснування матеріальних об´єктів, порядок розміщення одного тіла відносно іншого. Час - це загальна форма тривалості й зміни явищ чи стадій протікання матеріальних процесів. Самі поняття "протяжність", "співіснування", "тривалість", "зміна" вже передбачають поняття простору й часу. До характеристик простору слід віднести його тривимірність, рівноправність напрямів та симетричність. До характеристик часу - одномірність, одно спрямованість та незворотність. Названі поняття легше констатувати, аніж пояснювати, пов´язуючи їх з певними властивостями та матеріальними процесами.
Діалектико-матеріалістична філософія визнає простір і час об´єктивно-реальними формами існування матерії. В. І .Ленін писав: "Визнаючи існування об´єктивної реальності, тобто рухомої матерії, незалежно від нашої свідомості, матеріалізм неминуче повинен визнавати також об´єктивну реальність часу і простору"1.
Насправді ж простір і час невіддільні від матерії, тобто є всезагальними її атрибутами. Простір безконечний і безмежний. Перебіг часу теж не має ні початку, ні кінця. Отже, матеріальний світ безконечний у просторі й вічний у часі.
Нерозривний зв´язок простору, часу й постійно рухомої матерії був обґрунтований діалектико-матеріалістичною філософією ще задовго до того, як цей зв´язок одержав природи ичонаукове підтвердження в теорії відносності та інших фізичних теоріях. Ф.Енгельс у свій час підкреслював: ".,. основні форми всякого буття є простір і час; буття поза часом є таке саме величезне безглуздя, як буття поза простором"2. Далі він писав про те, що "обидві ці форми існування матерії без матерії є ніщо, пусті уявлення, абстракції, які існують тільки в нашій голові".
Таке розуміння простору й часу долає метафізичний відрив їх від рухомої матерії, що було притаманне класичній ньютонівській механіці. Згідно з її уявленнями простір і час є "вмістилищами" матерії. Простір вважався однорідним, а час таким, що всюди протікає однаково. Ньютонівська фізика вважала правомірним говорити не лише про взаємно відносний рух матеріальних об´єктів, але й про абсолютний їх рух, тобто про рух стосовно абсолютного, нерухомого, незмінного простору.
Відрив простору й часу від матерії, матеріальних взаємодій виражався і в уявленнях ньютонівської фізики про миттєву дально дію, тобто миттєву передачу сигналів через "порожній" простір.
Проте слід відмітити, що в історії філософії розвивалася й інша концепція простору й часу, яка розглядала їх у нерозривному зв´язку з матерією (Арістотель, Декарт, Лейбніц). Пізніше ця концепція одержала всебічне обґрунтування і послідовно матеріалістичне пояснення в діалектико матеріалетичній філософії.
Із визнання нерозривного зв´язку простору й часу з матерією випливає, що різноманітності матеріальних систем повинна відповідати різноманітність простору й часу з різними метричними й типологічними властивостями. Щоправда, ці "простори" й "часи" не відгороджені одне від одного непрохідними межами, становлять частини єдиних простору й часу матеріального світу.
Звідси випливає, що простір і час (як і сама матерія) не можуть бути відразу повністю пізнаними, як і не можуть бути "дані" людині від самого початку в ролі апріорних, додосвідних (незалежних від досвіду) уявлень. Реальні простір і час завжди багатші ніж людські уявлення та поняття, які є їх відображенням. В.І Ленін писав: "В світі нема нічого, крім рухомої матерії, і рухома матерія не може рухатись інакше, як у просторі і в часі. Людські уявлення про простір і час відносні, але з цих відносних уявлень складається абсолютна істина, ці відносні уявлення, розвиваючись, ідуть по лінії абсолютної істини, наближаються до неї".
Вчення діалектикоматеріалістичної філософії про єдність матерії та форм її існування (руху, простору, часу) ґрунтується на сукупності природничонаукових знань і знаходить все нові й нові підтвердження. Ще М.І Лобачевський (¡792 - 1856 рр.), розробляючи неевклідову геометрію, виходив з ідеї залежності геометричних властивостей від фізичних. Його дослідження були продовжені німецьким математиком Г.Ріманом та іншими.
Особливо вагомим внеском у природничонаукове обґрунтування діалектико-матеріалістичних уявлень про простір і час, їх зв´язок з матерією стала теорія відносності А.Ейнштейна (1879 - 1955 рр.). У спеціальній теорії відносності обґрунтована залежність просторово-часових характеристик матеріальних об´єктів від взаємно відносного руху цих об´єктів, показується відносність одночасності: події одночасні відносно однієї системи відліку можуть бути неодночасними стосовно іншої системи. Суттєвим при цьому є і те, що коли одна з цих подій є причиною іншої, то їх часова послідовність від системи відліку не залежить, оскільки причина, безумовно, передує своєму наслідку.
Показуючи відносність просторових і часових інтервалів, узятих окремо, залежність їх від системи відліку, теорія відносності встановлює постійність просторово-часового інтервалу, що виражає єдність простору й часу.
У загальній теорії відносності обґрунтована залежність просторово-часових характеристик від розміщення матеріальних мас: утворення скупчень матерії є великою, середньою густиною, а, значить, інтенсивним гравітаційним полем, яке спричиняє "викривлення" простору й гальмування протікання часу. Передбачені теорією відносності ефекти пізніше були підтверджені прямими спостереженнями.
На висновках теорії відносності та інших сучасних природничонаукових концепцій і розробляються способи ідеалістичних спекуляцій стосовно проблеми простору й часу. Вони виражаються в обґрунтуванні того, що Всесвіт обмежений у просторі й часі, тобто має конечні розміри. Ці спекуляції ґрунтуються на неправомірних припущеннях, пов´язаних з екстраполяцією деяких властивостей обмежених космічних систем (навіть таких масштабних, як Метагалактика) на "світ в цілому".
Із діалектико-матеріалістичної філософії випливає, що безконечна якісна різноманітність матеріальних об´єктів та систем має своїм наслідком і вираженням багатоманітність "просторів" і "часів". Тільки з урахуванням цього можна сказати, що "наш простір" (простір Метагалактики) обмежений, і "наш час" (у тому ж розумінні) мав початок. Проте цей висновок не може поширюватися на всезагальні, абсолютні простір і час "світу в цілому", хоча у пізнавальному плані само поняття "світ в цілому" завжди залишається проблемою.