• Економічна теорія. Політекономія
• Етика та естетика
• Журналістика та видавнича справа
• Історичні дисципліни
• Культурологія
• Маркетинг та реклама
• Медицина
• Менеджмент та трудові відносини
• Міжнародні відносини та зовнішньоекономічна діяльність
• Педагогіка
• Політологія
• Право. Юридичні дисципліни
• Психологія
• Сільськогосподарська діяльність
• Соціологія
• Туризм та готельна справа
• Українська та зарубіжна література
• Філософія
• Фінанси, гроші та податки

Філософія

1. Особливості філософської думки кінця XIX - XX ст.

Наша епоха - це час глибоких соціальних зрушень, пошуку шляхів подолання відчуження людини, звільнення її від усіх видів поневолення, реалізації свободи, справедливості, утвердження непорушних правових і моральних норм співжиття. З одного боку, зроблена спроба побудови соціалізму на основі марксистсько-ленінського вчення, а з другого - триває еволюція капіталізму, в якій, водночас, проявляється і тенденція використання здобутків соціалізму. Все це відбувається в далеко не гармонійних, а в дуже суперечливих і навіть конфліктних формах. Сучасний світ - досить складний і динамічний, у ньому борються, стикаються різні сили й тенденції.

Друга ознака часу - науково-технічна й інформаційна революції, які розпочалися "новітньою революцією в природознавстві" на зламі XIX і XX століть. Відкрилася "неминучість дивного світу" (Д.Гранін), необхідність корінної зміни фізичних понять. Виявилися величезні перспективи освоєння земної і космічної природи, але, водночас, і грізні небезпеки - екологічні катастрофи і, навіть, (у гіршому варіанті) самознищення людства.

Філософія постала перед необхідністю - по-новому осмислити свою одвічну проблему "людина і світ", і при цьому визначити своє ставлення до "класичної" філософії XVII - XIX століть, тобто періоду висхідного розвитку капіталізму, індустріально-ринкової економіки. Для тієї філософії були властиві віра у розум - не тільки як у людську здатність раціонального пізнання, але і як у принцип світобудови, влаштування природи й суспільства; віра у прогрес, тобто в поступальний процес реалізації того ж таки розуму в історії людства, в можливість і необхідність здійснення розумної суспільної організації; пізнавальний та історичний оптимізм.

Новітня наукова революція порушила "класичну" галілеївсько-ньютонівську ясність світорозуміння, а кризові явища в суспільстві, особливо катастрофічні події XX ст. (дві страшні світові війни, експерименти з встановленням тоталітарних, репресивних режимів, невдача "розвинутого соціалізму" і розвал Радянського Союзу) підірвали "благодушну" віру в історичний розум і прогрес, виявили ілюзорні засади історичного оптимізму.

У філософії почала посилюватися реакція проти класичного раціоналізму; був перенесений акцент на нереалістичний аспект (чи навіть сутність) дійсності. Вже А. Шопенгауер (1788 - 1860 рр.), "предтеча" цього зрушення, вбачав сутність світу не в розумному началі, а у "світовій волі", первинній стосовно уяви й розуму; він же був проповідником песимізму і включив у коло європейських філософських ідей буддійське вчення про страждання як сутність людського буття.

Ф. Ніцше (1844 - 1900 рр.), продовжуючи цю лінію, витлумачив "світову волю" як "волю до влади", і став співцем "надлюдини", що втілює в собі цю волю, вітальну (життєву) силу і перебуває "по той бік добра і зла". Пізніше ці ідеї у вульгаризованому вигляді були підхоплені німецькими нацистами.

Ф.Ніцше був одним із засновників напряму, який набув назви "філософії життя", і різні варіанти якого розробляли Г.Зіммель, В.Дільтей, Л.Клагес, О.Шопенгауер, А.Бергсон та інші. У ньому реальність визначається як "життя", що становить органічну цілісність і неперервну тривалість ("потік"). У ньому немає протиставлення матеріального і духовного, об´єкта і суб´єкта. Воно не може бути осягнуте науково-раціоналістичними методами (в яких головним є аналіз), а осягається інтуїтивно, через "відчуття".

Якщо "класична" філософія головним началом у людині вважала її свідомість, зокрема розум, то в "кінці віку" і в XX ст. зростає інтерес до несвідомої сторони в людській психіці. Австрійський психіатр і мислитель З. Фрейд (1856 - 1939 рр.) розробив методику психоаналізу, який був перетворений її засновником та його послідовниками в психологічну, філософську, культурно-історичну концепцію.

Відштовхуючись від ідей Ф.Шеллінга і А.Шопенгауера, Е. Гартман (1842 - 1906 рр.) створив свою "філософії несвідомого". Предметом гносеологічних досліджень стають нераціональні форми пізнання - відчуття, сприйняття, інтуїція. Проявляється тенденція до ірраціоналізму - приниження, чи навіть повне заперечення можливостей раціонального пізнання, а також до агностицизму - у вигляді тверджень про те, що пізнання обмежене чуттєвим досвідом, і в принципі не здатне проникати в сутність речей: "не знаємо і не пізнаємо".

При визначенні ставлення до сучасної науки, її можливостей, наслідків науково-технічного прогресу виникло протистояння сцієнтизму (лат. scientia - знання, наука) - впевненість у необмежених можливостях науки та її практичних застосувань, і анти сцієнтизму, який виражає не тільки сумніви у таких можливостях, але й страх перед сучасною наукою і технікою як "демонічними силами", що загрожують благополуччю людини й самому її життю. В руслі соціальної думки це, відповідно, - протистояння технологічного оптимізму, технократизму і технологічного песимізму, анти технократизму, який знайшов вираз у так званих"антиутопіях" (Е.Замяті н, Дж.Хакелі, Дж.Оруелл).

Завершуючи цей огляд, можна виділити такі головні проблеми сучасної філософії:

1) витлумачення, осмислення нової, не класичної картини світу, яка створюється сучасним природознавством, і в зв´язку з цим - теоретико-пізнавальних, логіко-методологічних питань, аналіз знання та мови;

2) людське буття в навколишньому світі, яке розглядається в усій його своєрідності, повноті й різноманітності проявів.

У сучасній філософії сформувалися різні напрями, відмінні за своїм предметом, типом мислення, вихідними принципами й підходами: позитивістський, пов´язаний, головним чином, з точною наукою і орієнтований на властиві їй методи дослідження та зразки тлумачення одержаних даних; екзистенціально-антропологічний, зорієнтований на проблеми людського буття і нерідко схильний до ірраціоналізму; феноменологічний, предметом дослідження якого є феномен свідомості, її змісту, структури в "чистому" (початковому) вигляді (дослідник при цьому повністю абстрагується від будь-яких натуралістичних і психологічних аспектів проблеми), що зберігає традиційні для цієї форми духовного освоєння світу ідеї й уявлення, оновлюючи й модернізуючи їх.

Відмова від класичних зразків філософського мислення не має однозначного характеру: поряд із створенням нових його типів і форм, характерною також є орієнтація на збереження й продовження класичних традицій із пристосуванням їх до вимог нового часу. Ця орієнтація представлена неокантіанством і неогегельянством, а в релігійній філософії - неотомізмом та неоавгустинізмом.

Слід додати, що в сучасній філософській думці особливе місце посідає і неомарксистська філософія. З одного боку, вона продовжує традиції філософської класики (особливо німецької і, насамперед, гегелівської), їй властива опора на наукове світорозуміння, прагнення до раціонального пояснення природних і суспільних явиш, обґрунтування закономірностей соціального прогресу. З іншого боку, - вони виходять за межі класичної традиції, що виражається в послідовному, неухильному і навіть підкресленому відстоюванні матеріалізму, органічно поєднаного з діалектикою, а також у розумінні людини як суспільної, практично діючої істоти, яка освоює і перетворює світ, реалізуючи і розвиваючи при цьому свою власну сутність. Явно виражена активність, революційність залишається характерною рисою марксистської філософії.