Філософія
3. Російська філософська думка кінця XIX -XXI століть
Своєрідним явищем, яке мало світове значення і вплив, був російський і український космізм. До представників цього напряму належали видатні вчені-мислителі: перший президент АН України В. І. Вернадський(1863 -1945 pp.), російський мислитель К. Б. Ціолковський (1857- 1935 рр.), О.Л. Чижевський (1897 - 1964рр.), український ботанік М.Г. Холодний (1882 - 1953).
Головна проблема їх космізму - космос і людина; "людські" виміри космосу і космічні виміри людини. У певному розумінні - це повернення до античного космоцентризму, але на рівні сучасного їм наукового і філософського знання, сучасних як космологічних, так і антропологічних понять. Основні ідеї цього космізму такі:
1) наш Всесвіт, тобто Метагалактика, що утворилася 1520 мільярдів років тому, від початку характеризується різними властивостями фізичних і хімічних предметів, які зробили можливим виникнення складних систем, зародження й розвиток життя і, зрештою, появу розумних істот. Ці можливості здійснюються там, де для цього складаються необхідні передумови. Отже, людство є явищем не лише планетарного, але й космічного походження;
2) космічні фактори впливають на земні процеси, на живу природу, біосферу, на людину - зокрема на її нервово-психічні реакції (дослідження ОЛ.Чижевського). Помилка астрології не в тому, що вона визначає значення цих факторів, а в тому, що трактує їх надто прямолінійно і не пояснює справжніх механізмів їх впливу, перемішуючи досвід емпіричних спостережень з фантастичними вигадками;
3) людство у своїй діяльності не обмежене масштабами нашої планети, не прикуте до неї раз і назавжди. Завдяки його осмисленій, цілеспрямованій активності виникає і розширюється ноосфера - сфера діяльності, охоплена і перетворена впливом людського розуму, яка не обмежується біосферою - живою оболонкою Землі.
Таким чином, людство в перспективі виступає як чинник, який змінює не тільки земну, а й космічну природу, можна сказати, як космоформуючий фактор. Одним із засновників концепції антропокосмізму і ідеї ноосфери був В.І.Вернадський. її розвивали також П.Тейяр де Шарден, Е Леруа та інші.
Іншим напрямом цього періоду була релігійно-ідеалістична філософія, яку представляли В.С. Соловйов, М. О. Бердяєв, С. М. Булгаков, С. Л. Франк, Е. М. та С М. Трубецькі, І. О. Ільїн, П. О. Флореяський та інші
Основоположником цього напряму був В.С.Соловйов (1853 - 1900 pp.). Головною, наскрізною ідеєю його філософії є ідея позитивної всеєдності, тобто такої, в якій зберігається відносна самостійність частин. Позитивна всеєдність протистоїть і "придушуючій" всепоглинаючій єдності, яка властива світові ісламу та його менталітету, а також розірваності частин, їх взаємо незалежності, що характерна для західного протестантизму. Ідея всеєдності у філософській спадщині Соловйова пронизує і онтологію, і гносеологію, і соціально-політичне вчення.
Абсолютним началом єдності визнається Бог, у якому поєднані нерозривні, але й відмінні іпостасі, що виражається християнським вченням про Трійцю. Бог, насамперед, - це Сущий. Дане поняття вказує на все цільність, вільне єднання, гармонізацію відмінностей, примирення антитез. Буття - ознака, предикат Сущого. Саме по собі воно є абстракцією.
Матеріальний світ, створений Богом, є таким, що тимчасово, відносно "випав" із Всеєдності, спочатку він являв собою картину розрізненості, розпаду. Проте в процесі його еволюції діють сили, тенденції єднання. Вони проявляються як фізичні - притягання, електрична взаємодія, світло (перші творчі слова Бога; "Хай станеться світло!"), далі - як життя і, нарешті, набувають найвищого виразу в людині, людстві. В космосі, на думку Соловйова, діє "світова душа". Особливе місце в системі мислителя посідає Софія - "Премудрість Божа", яка опосередковує відношення між Богом і світом, є свого роду "матерією Божества", його вічним жіночим началом (бо це є начало Людства). Дія Софії найбільше себе виявляє з моменту Боговтілення - народження Ісуса Христа. Саме вона надає історії людства вищу розумність і сенс. Софію можна також розуміти як "ідеальне, досконале людство". Людина покликана власною діяльністю сприяти вдосконаленню світу, його возз´єднанню з Богом.
Як бачимо, в концепції Соловйова перепліталися містичні ідеї з поняттям прогресивної світової еволюції, в якій особлива роль належить людству. В цьому - зіткнення його філософії з російським космізмом.
Звертаючись до проблем гносеології (теорії пізнання), Соловйов виділяє три сфери знання, які повинні становити гармонійну єдність: позитивну науку, тобто емпіричне знання, яке дає "матеріальну істину"; філософію, яка умоглядним шляхом осягає загальні принципи світорозуміння і вимагає логічної досконалості ("формальна істина"); теологію, яка шляхом містичного споглядання дає знання про абсолютну реальність. Теологія визначається найвищою формою знання; наука і філософія можуть бути істинними лише настільки, наскільки вони узгоджуються з теологією. Але, з іншого боку, містичні переживання й інтуїція повинні піддаватися розумній рефлексії і набувати виправдання логічного мислення. Отже, Соловйова не можна розглядати як "чистого містика": "Безумовно незалежна і в собі впевнена діяльність людського розуму є власна стихія філософії".
Поділяючи зі слов´янофілами думку про особливу історичну місію Росії, Соловйов розходився з ними (інколи дуже різко) в розумінні цієї місії і, зокрема, в ставленні до Заходу. Дійсно, Росія покликана подолати духовно-культурний антагонізм між Сходом і Заходом: на Сході (особливо в ісламському світі) пануючою стала ідея нелюдського (відірваного від людини, протиставленого їй) Бога, а на Заході - безбожної людини. Але й Захід є регіоном християнської цивілізації, хоча християнство представлено в ньому двома крайнощами: католицизмом з його централізацією й авторитаризмом, і протестантизмом, у якому переважають розірваність та індивідуалізм.
Соловйов надає перевагу православ´ю, якому властива ідея соборності, що найбільше відповідає позитивній всеєдності, вільного (а не примусового) єднання між людьми і Богом та людей між собою. Певний час Соловйов намагався обґрунтувати утопічну ідею всесвітньої держави, в якій верховна світська влада належала б російському цареві, а духовна - римському папі. Пізніше він відмовився від цієї ідеї. Але гідною поваги була переконаність мислителя в тому, що і кожна людина, і кожен народ, і людство загалом повинні прагнути здійснити високий моральний ідеал любові, що гідність кожного народу (зокрема й російського) полягає не просто в рисах його національної самобутності, а в тому, наскільки він служить цьому загальнолюдському ідеалу. Соловйов був безумовним противником національного егоїзму, шовінізму, презирства до інших народів. Зокрема, він був противником антисемітизму - зневажливого ставлення до євреїв.
М.О.Бердяєв у своєму філософському розвитку пройшов шлях від неокантіанства і "легального марксизму" до релігійного світогляду, і особливого варіанту екзистенціалізму та персоналізму. На становленні його поглядів позначився вплив видатних російських мислителів Ф.М. Достоєвського і B.C. Соловйова та німецьких філософів, зокрема, І. Канта, Ф. Шеллінга - періоду "Філософії одкровення", а також містиків Й. Екхарта, Я. Бьоме та інших
Не можна заперечувати і впливу марксизму як досить визначного явища духовного життя другої половини XIX і XX ст. Але марксистської діалектико-матеріалістичної філософії Бердяєв не сприйняв, і його головні ідеї є, по суті, антитезою філософського матеріалізму.
Для нього, насамперед, неприйнятна ідея первинності матерії як об´єктивної реальності і похідного характеру духу, який матеріалізмом розглядається лише як функція і властивість матеріальної системи. Дух для Бердяева - самостійне начало, сутністю якого є свобода, що проявляється як активність, здатність самовизначення і творчості. Свобода як абсолютна першооснова всього зближується Бердяєвим з поняттям містичної філософії Бьоме Urgand - недослідимої безодні, що не підлягає дослідженню ("неисследимой бездны", "рождающем лоне Бытия"); це те "Ніщо", з якого народжується будь-яке "Щось", У цьому розумінні Urgand передує навіть Богу ("передує" - неточний вираз, бо першооснова передує і самому часу).
У марксистській традиції свобода розуміється якщо не як "пізнана необхідність", то як здатність діяти, спираючись на пізнану необхідність.
Для Бердяева свобода первинна, хоча й не має основи, і все ж є джерелом буття, становить сутність духу і суб´єктивності, протилежна їм, просторово-часовим та причинно-наслідковим зв´язкам. Визнаючи поняття "дух", Бердяев пише: "Дух є свобода, творча активність, сенс ("смисл"), інтелект, цінність, якість і незалежність, насамперед, незалежність від зовнішнього світу, природного і соціального. Духовне начало в людині означає здатність до визначеності із середини на відміну від того складу людської природи, котрий визначається ззовні. Як істота духовна, людина є істотою активною, творчою, вільною. Духовне життя принципово відрізняється від життя суспільного, воно не детерміноване соціальним середовищем, воно має інші джерела, воно із середини черпає свої духовні сили"1.
Такий відрив духовності від соціальності принаймні викликає сумніви, призводить до містифікації понять духу, духовності. Але можна погодитись з Бердяєвим, коли він, продовжуючи свою думку, твердить: "диктатура над духом неможлива, вона означає згасання і винищення духу"2.
Хоча Бердяєв підкреслює самостійність духовного начала, його незводимість до соціальних факторів, він переконаний у тому, що соціальні проблеми не можуть знайти справжнього розв´язання при ігноруванні духовної сторони людського життя: "Майбутнє людства залежить від того, чи будуть поєднані в світі рух духовний і рух соціальний, чи буде пов´язане створення справедливіших і людяніших суспільств із захистом духовних цінностей, з духовною свободою, з гідністю людини, як духовної істоти".
Досвід історії XX ст. підтвердив правоту філософа. Адже спроба, вирішуючи соціальні проблеми, ігнорувати самостійне значення духовно-моральних факторів або підпорядкувати останні розв´язанню соціально-класових, революційних завдань зрештою призвела до негативних наслідків.
Моральна спрямованість філософії Бердяєва (як і більшості російських філософії розглядуваного періоду взагалі) виражена, зокрема, в концепції особистості. Вона (особистість) для Бердяєва - не емпіричний індивід, член суспільства, а суб´єкт свободи і творчості, отже, суб´єкт, який є носієм духовного буття. Особистість первинна щодо суспільства, яке складається з особистостей. Це поєднання характеризується традиційним для російської філософії поняттям соборності, в якому збережеться розуміння автономії особистості.
Виразом свободи особистості є творчий акт, але його об´єктивізація, втілення в певних об´єктах призводить до того, що ці створені об´єкти потрапляють у сферу обумовленого, просторово-часового буття, де панує об´єктивна необхідність, природні закони, причинно-на-слідкові зв´язки. /Для Бердяєва це нижчий рівень буття, що означає його відпадання від духовного першоджерела, від Бога.
Матеріалістичну ідею об´єктивно зумовленого суспільного прогресу Бердяєв не сприймає. Історія як процес, що розгортається в часі, де е поділ на минуле, теперішнє і майбутнє, для нього є формою відчуженого буття. Прорив у справжнє, істинне, духовне буття здійснюється суб´єктом у його творчих актах. Але сфера Свободи й Духа лежить власне по той бік історії; вона є тим, що в християнстві називається Царством Божим, і що принципово відрізняється від земного, природного світу, об´єктивного буття. Соціальна революція не може вести до здійснення справжньої свободи і завершується лише іншою формою поневолення. Бердяєв визнає не соціальну - в марксистському розумінні, а духовну, "персоналістичну" революцію.
У творчості Бердяєва чільне місце посідає аналіз поняття національності, національної ідеї ("Русская идея" - назва одного з його творів). Як буття окремої людини має форму індивідуальності, особистості, так і буття людства реалізується лише в формі "соборних індивідуальностей", якими є окремі народи: "Національність є індивідуальне буття, поза яким неможливе існування людства, вона закладена в самих глибинах життя", "установлення вселюдського братства народів буде не зникненням, а утвердженням національних індивідуальностей".
Обмежений обсяг підручника не дає можливості докладно зупинитися на поглядах ряду відомих російських філософів другої половини XIX і XX ст. Ми обрали лише двох з них, у творах яких досить яскраво виражені особливості цієї філософії, і які справили значний вплив на інших представників.
Це такі особливості, як переважний інтерес до проблем людини, місця її в космосі, специфічні риси людини як особистості, істоти вільної, творчої і моральної, як носія духовного начала. Такий напрям і, можна сказати, пафос творчих пошуків російських філософів внаслідок історичних обставин був пов´язаний із відходом від ідеології революції і класової боротьби і привів їх до заперечення філософського матеріалізму і ствердження релігії.
Контрольні запитання:
1. Роль Києворуської ментальності в становленні російської філософії.
2. Особливості та стиль російського філософствування.
3. Місце і роль революційного демократизму в російській філософії.
4. Проблеми моралі й екзистенційності в російській філософії.
5. Космізм російської філософії.
6. Російська філософія XX - XXI ст.
Теми рефератів:
1. Особливості становлення і розвитку російської філософії.
2. Свободолюбиві тенденції російської філософії XVIII - XIX ст.
3. Революційний демократизм російської філософії XIX ст.
4. "Слов´янофіли" і "західники" у російській філософії.
5. Російська релігійна філософія XIX ст.
6. Сучасна російська філософія.
Рекомендована література:
1. Бакунин М.А. Избранные философские сочинения и письма. -М.э 1987.
2. Бердяев НА Истоки и смысл русского коммунизма. - М., 1990.
3. Бердяев НА. О назначении человека. - М., 1993.
4. Бердяев НА. Самопознание. - М., 1990.
5. Введение в философию. - М., 1989. - Ч.І.
6. Герцен А.И. Соч. в 2 хт. - М., 1985-1986.
7. Зеньховский В.В. Основы христианской философии. - М., 1996.
8. Ильенков Э.В. Философия и культура. - М., 1991.
9. Ильин В.В. Философия: В 2 т. Учебник для вузов. - Ростов-на-Дону, 2006.
10. Киреевский. Критика и эстетика. - М., 1987.
11. Соловьев Вл. С Соч. в 2-х т.-М., 1988.
12. Федоров Н.Ф. Соч. - М., 1982.
13. Чаадаев П.Я. Статьи и письма. - М., 1987.
14. Чернышевский Г. Сочинения в 2-х т. - М., 1986 - 1987.