Філософія
1. Становлення й розвиток філософської думки в Україні (ХI-VII ст.)
На величезній території, що обмежувалася на заході Верхньою і Середнюю Віслою, на півночі - Припяттю, на північному сході та сході включала пониззя Березини й Десни, а по Дніпру доходила до гирла Суви (південний же рубіж проходив від Дніпра й Росі на захід до верхів´їв Південного Бугу, Дністра, Пруту та Сяну) - виникають поселення протослов´янських племен.
Благодатні грунти, багатий рослинний і тваринний світ сприяли виникненню ще в IIІ тис. до н.е. трипільської землеробської культури, носії якої є "мовними предками слов´ян". У подальшому тут з´являється Антська держава (П ст.), а згодом - Куявія та Славія.
Об´єднання цих територіально-державницьких утворень призвело до виникнення Київської Русі, на теренах якої розпочався процес формування української суспільно-політичної і філософської думки. Він супроводжувався як загально цивілізаційними, так і специфічними ознаками, тенденціями.
Закономірно, що процес становлення тієї чи іншої національної ментальності передбачає наявність протофілософського (міфологічного) періоду. Логіка розвитку філософської думки розпочинається з міфу і завершується становленням "Логосу". Не виключенням була в цьому плані і вітчизняна філософія. їй також передували своя міфологія і епос. Але при всій цій загально цивілізаційній подібності, чітко вирізняється специфічне. Становлення і формування філософської думки відбувалося в "котлі", де сплавлювалися воєдино загально-цивілізаційні та специфічні ознаки і тенденції. Специфічним для цього процесу було й те, що він проходив у ситуації творчого діалогу киє-воруської міфології та епосу з візантійським християнством, котре широко культивувало ідеї грецького філософського платонізму та неоплатонізму. Ідеї східного християнського світогляду були представлені на території Київської Русі винятково як філософсько-богословські трактати, тексти. Зокрема, набули поширення "Шестиднев" Іоанна, екзарха Болгарського, "Ізборники Святослава" 1073, 1076 рр. та ряд інших документів. Результатом такого "спілкування" стало виникнення нового типу світогляду, києворуської ментальності, яка характеризується не лише розмаїттям, а й глибиною думки. Слід зазначити, що названі твори втрачали свою первісну специфіку і набували києворуської форми викладу й ментальності, ставали феноменом києворуської філософської культури. Діалог етнонаціонального (поганського) і християнського (греко-візантійського) світоглядів призвів до того, що перший поступово став втрачати свою "первісну" автономність, замкненість і перетворюватися на засіб прочитування (розуміння) "іншого" змісту з метою його творчого засвоєння, укорінення в грунт києворуської ментальності. Пам´ятки культури, особливо києворуська книжність, стали специфічним засобом передання (переведення) християнського змісту в тодішню свою світоглядну дійсність.
У цей період світогляду українського етносу було притаманне емоційно-піднесене і, водночас, шанобливе ставлення, боготворіння рідної землі, природи, в постійному зв´язку з якими народ черпав життєві сили, енергію, волю та незламність духу. Водночас йому (етносу) був характерний як індивідуалізм в поєднанні з ідеєю рівності та поваги до окремої людини, її свободи, так і негативне ставлення та неприйняття насилля, деспотизму, абсолютизму тощо. Всі ці риси знайшли своє відображення не лише в ментальності українського народу, а й істотно вплинули на тип і стиль філософствування. Більше того, життєлюбність, поетичне, лірико-пісенне сприйняття природного та соціального світу, гостре переживання сьогоденності (минущості) життя сприяли становленню гуманістичної філософії. Людина, її внутрішній світ, духовність є пріоритетами української філософії. У їх контексті "крутиться" і розроблюється вся філософська проблематика, що визнає перевагу серця над розумом. Ця риса є істотною для української філософії взагалі. В ній ми не знайдемо таких "жорстко" раціоналістичних філософських систем, як, наприклад, у англійських мислителів Ф.Бекона, Дж.Локка, Т.Гоббса, чи французьких - Д Дідро, П.Гольбаха, Ж Ламетрі, К.Гельвеція, або німецьких - І.Канта, Г.Гегеля тощо. "Брак" раціоналізму в українській філософії компенсується духовністю. При цьому вона не тільки не програє, а й вигідно посідає належне місце в контексті світової філософської думки. Більше того, цілий ряд проблем, за які бралися вітчизняні мислителі, часто вирішувалися правильніше, порівняно із західноєвропейською та візантійською філософськими думками. Так, митрополит Іларіон у своїй праці "Слово про закон і благодать" (1051 р.), незважаючи на свій релігійний сан, відкидає божественне походження держави, влади тощо, тоді як візантійські та західноєвропейські мислителі в переважній більшості стояли на позиціях креаціонізму. Зокрема, поділяли цю позицію П.Амартол (IV ст.), А.Августин (V ст.), Ф.Аквінський (XIII ст.). А в "Ізборнику Святослава" (1073 р.) поряд з уривками "Діалектики" Іоана Дамаскіна (VII - VIII ст.) знаходимо оригінальне тлумачення і розуміння філософії. Філософія тут визначається як "пізнання сущого,... пізнання природи сущого... пізнання речей божественних і людських, тобто видимих і невидимих. Філософія є уподібненням богові.., мистецтвом з мистецтв і наукою з наук... Філософія є любов´ю до мудрості: істинна мудрість є бог. А тому любов до бога є істинна філософія".
Східна візантійська (платонівсько-християнська) традиція тлумачення мудрості знайшла подальший розвиток у філософському просторі Київської Русі. "Софія" є не просто знанням, знанням речей самих по собі, а їх суті, сенсу, котрий є не що інше як "божественний задум" їх творіння. Філософське знання спрямоване на осягнення божественної істини, яка є таємницею людського буття. Але через пізнання зовнішнього світу відкривається таємниця божественної істини. Мудрість у тому й полягає, що вона є своєрідним розгадуванням власного "Я".
Божественність істини, її надприродний характер робить неможливим її сприймання з допомогою органів чуття, оскільки ті є природними. На природно-речовому рівні істина нам являється як знак, але останній потребує розшифрування, тлумачення. Тому-то у києворуських філософів, уже з Климента Смолятича (середина XI ст.), розрізняються два види пізнання істини: "благодатний" (безпосереднє бачення істини святими і апостолами) та "приточний" (для всіх інших людей), що забезпечує істинне тлумачення, шлях якого полягає в способі руху від знаку до істини. Остання осягається через міркування, роздуми над книгою, текстом. Тому філософ має шукати істину не в речах світу, де вона існує одвічно, будучи проголошеною божественним "одкровенням", а в слові, тексті. Специфічність цього процесу полягає в тому, що осягнення істини із суб´єкт-об´єктного відношення переноситься в площину суб´єкт-суб´єктних відносин. Розуміння, екзегеза, "осяяння", "просвічення" мають своїм джерелом істини не тільки слово, текст, а й мовчання... Звідси випливає, що пошуки перетворюються в розгадування сенсу власного "Я", а відтак - головним предметом філософствування є людське "Я", тобто - людина.
Цю ж думку розвиває Кирило Туровський у "Слові до розслабленого", коли стверджує, що Бог заради людини створив землю й небо, на котрій ростуть всілякі трави та дерева. Окрім антропоцентричного характеру філософії Туровського, тут має місце думка щодо єдності людини і Всесвіту. Бони не протиставляються один одному, а виступають як мікро і макрокосмос.
Уже з цього періоду в києворуській філософській думці стає помітною тенденція кордоцентризму. Органом розуміння, осягнення істини виступає серце. Воно є центром протидіючих у людині сил світу благодаті і світу гріха, зводить воєдино мисль, волю та віру. Митрополит Іларіон у "Слові про закон і благодать" пише, що коли Володимир задумав увести християнство на Русі, то у нього в серці "засяяв розум". Водночас, слід зазначити, що вітчизняні філософи пошук істини ведуть не лише у сфері духовного "Я" людини, трансцендентального, відгородженого від природної реальності, а й у "посейбічній" природній реальності. Так, В.Мономах у "Повчанні" проводить ідею сходження від потойбічного світу духу до посейбічної, прекрасної земної реальності, створеної богом. Думки про особисту гідність людини, її неповторну індивідуальність притаманні "Молінню Даніїла Заточника" та ін.
Українська філософська думка наполегливо веде пошук шляхів єдності духовного і природного світів, творця з "тварним", створеним Богом, і речево-предметним світом. На відміну від західноєвропейської філософської думки, українська - не абсолютизує розрив між тілом і душею, не протиставляє їх як несумісні сутності, а йде іншим, перспективнішим шляхом. Так, К.Туровський проголошує органічну єдність "плоті і душі в тілі". На його думку, тіло може протистояти духові, але не душі.
Значну роль у творчих пошуках києворуських мислителів відіграє етична проблематика. Розробка образу святого в "Патериках", "Житіях" утворюють "агіографічну" літературу, яка є специфічним пластом вітчизняної філософської культури. Інтерес до людини, сенсу життя зумовлює становлення і розвиток історіософської проблематики. Обґрунтовуючи погляд на закономірності розвитку історії, митрополит Іларіон виділяє дві епохи, які характеризують поступ людської історії. Це епоха Старого Заповіту, де стосунки між людьми ґрунтуються на засадах рабства, покори й панування "Закону" та епоха Нового Заповіту, де панують свобода, істина, "Благодать". Ці епохи послідовно змінюють одна одну в процесі розвитку, а рух всесвітньої історії постає як процес поступового поширення християнства на народи світу.
Києворуські мислителі активно розробляли теорію суспільного примирення та загальної згоди на засадах моралі. Вихід з кризи, соціального розбрату вони вбачали у виховуванні людини відповідно до принципів любові, милосердя, терпіння тощо. Таким чином, започатковується етичне спрямування у києворуській філософії. Більше того, йдеться про повну "етизацію" філософії. Можна стверджувати, що філософія Київської Русі не знає етично нейтральних проблем. Філософська думка переломлюється через призму глобального конфлікту добра і зла, а відповідно до цього вирішуються і всі суспільні проблеми.
Такий тип філософствування існував до середини XV ст., хоча рамки його територіального поширення то звужувалися, то розширювалися. Після татаро-монгольської навали цей стиль філософствування зберігся і сприяв подальшому розвитку у Галицько-Волинському князівстві, а пізніше - у Великому князівстві Литовському, що продовжувало розвивати форми духовності Київської Русі. Загальновідомим є факт, що мова Київської Русі була державною мовою Великого князівства Литовського. Більше того, кодекс законів Литовської держави - Литовський статут - було не тільки написано цією мовою, а й змістовно він багато в чому збігався з києворуськими законами.
Зорієнтованість на внутрішній, духовний світ людини знаходить свій вияв в ідеях неоплатонізму (вчення ісихазму - в перекл. з грец. ~ німотність, спокій) і ареопагітизму (вчення Псевдо-Діонісія Ареопагіта). Ідея безпосереднього єднання людини з богом досягається самозаглибленням людини у свій внутрішній світ, що призводить до "просвітлення", яке досягається шляхом "очищення" розуму від раціоналізму і наповнення його духовністю.
У філософській літературі цього періоду стають відчутними мотиви боротьби українського народу за національне визволення. Це період виходу на арену козаччини і братств та братських шкіл, які доклали значних зусиль до розвитку національної культури. У цей період ідеї західноєвропейського Ренесансу, Реформації, культури бароко проросли гарними здобутками на терені вітчизняної духовності. У контексті загальної культури філософська думка самостійно набуває контурів специфічної галузі теоретичного мислення. Все виразніше проявляється тенденція до синтезу арістотелізму і платонізму. При цьому необхідно відмітити, що пріоритетність останнього все ж зберігається. Більше того, десь з XVI - XVII століть, як стверджують деякі дослідники, вона розвивається в такий спосіб, що дає змогу стверджувати про появу українського неоплатонізму1.
Водночас, уже з XV ст. українські мислителі переклали цілий ряд книг науково-енциклопедичного характеру. Це і "Арістотелеві врата", і логічні трактати єврейського вченого Мойсея Маймоніда та "Логіка Авіасафа" арабського філософа Аль-Газалі. Проблемам астрономії та астрології були присвячені "Шестикрил" і "Космографія", які ґрунтувалися на латино мовному трактаті англійського вченого XIII ст. Йоана де Сакрабоско (Джон Галіфакс) та перекладів єврейського вченого XVI ст. Імануеля-бар-Якоба. Розуміння і тлумачення Всесвіту подається в них в арістотелівсько-птолемеївському дусі. На цьому ґрунті серед представників української культури вже поширюються ідеї гуманізму. Юрій Котермак(Дрогобич), Павло Pyeнніз Кросно, Станіслав Оріховський, Симон Шимонович та ін., одержавши ґрунтовну освіту і працюючи в університетах Західної Європи, самі були гуманістами. Вони не тільки сприяли перенесенню цих ідей на грунт України, але й зробили значний внесок у формування підвалин європейського гуманізму та Відродження.
Представники гуманістичного напряму становили інтелектуальну, елітарну, культуроцентричну течію. Вони вважали, що поширення знань про світобудову призведе до вдосконалення розумових здібностей людини. їх світоглядні орієнтири були спрямовані на утвердження свободи й гідності особи та ідеалів соціальної справедливості Відповідно до цього найкориснішою й найпершою серед наук, здатних забезпечити реалізацію цих проблем, вважали філософію.
Ренесансний гуманізм став ідеологічним підґрунтям для виникнення нового етапу філософствування, безпосередньо пов´язаного з діяльністю братств, "братських шкіл". Соціально-економічні, національні, віросповідні суперечності надзвичайно загострилися після Люблінської (1569 р.) та Брестської (1596 р.) уній, що зумовило між конфесіональну полеміку православних і католицьких християн. Розвиток філософської думки нього періоду здійснювався в лоні полемічної літератури. Поштовхом для полеміки стала книга польського єзуїта П.Скарги "Про єдність церкви божої" (Вільно, 1577 р.), в якій відкрито проголошувався "хрестовий похід" на "схизматів" (православних громадян України), їх віру, церкву, мову тощо. У відповідь Герасим Смотрицький у творі "Ключ царства небесного" (1587 р.), Стеф Ян Зизаній у "Казанні св. Кирила" (1596 р.), Мелетій Смотрицький у "Треносі" (1610 р.), Зиновій Копистянський у "Книзі про віру єдину" (16191621 pp.) та "Книзі про правдиву єдність православних християн" (1623 р.), Лаврентій 3изаній у "Катехізисі" (1627 р.) та інші захищали "православну прабатьківську віру", широко використовуючи аргументацію ареопагітизму. Зокрема, Кирило-Транквіліон Ставровецький з позицій ареопагітичного апофатизму стверджував, що "Бог же выше всякого разума й мовы", "самый ясный разум". А відомий полеміст І, Вишенський зосередив свою увагу на "духовній" людині, оскільки лише в дусі можливе безпосереднє спілкування людини з Богом. Осягнути Бога неможливо розумом, оскільки останній охоплює лише негативні визначення Бога ~ те, чим Бог не є. Дійсне, справжнє осягнення Бога можливе ірраціональним, містичним осяянням душі. Не відкидає мислитель і ролі розуму в пізнанні, за умови, коли розум не є "зарозумілим", а "євангельським розумом" він виконує функцію нижчого ступеня пізнання, може стати "підготовчим щаблем" на шляху осягнення істини.
Значною віхою в розвитку філософської думки було створення Острозького науково-освітнього осередку, до якого входили колегія, друкарня та гурток. Його представники: Й. Княгицький, К. Лука-ріс, Д. Наливайко, К. Острозький, В. Суразький, X. Філарет та інші продовжили боротьбу проти католицької експансії, спроб окатоличити та полонізувати Україну і українців. Обґрунтовуючи свої філософські погляди, вони спиралися на духовну спадщину українського народу. Прекрасне знання цієї спадщини було умовою успішної боротьби з поневолювачами. Як патріота вони захищали українську культуру, мову, вбачаючи в них запоруку самозбереження українського етносу (народу, нації). Бони внесли значний вклад у розвиток критики теорії та практики католицизму, показали взірець глибокого осмислення актуальних проблем суспільного життя. Мала місце і спроба подолати з позицій пантеїзму християнський дуалізм співвідношення Бога (творця) і світу, ним створеного. Так, у вченні К.Т. Ставровецького світ і природа перестають бути символами Бога. Вони зливаються з Богом і самі перетворюються на Бога. При цьому слід зазначити, що осмислення філософсько-богословської проблематики здійснювалося з позицій раціоналізму.
Незаперечним був вплив братств, "братських шкіл" на розвиток гуманістичних і реформаційних ідей в Україні. Вони були осередками просвітництва, книгодрукування, навчання і виховання та поширення знань серед української людності, і не тільки. Досить часто вони ініціювали та самі створювали навчально-освітні заклади. За таких умов було створено Києво-Могилянський колегіум, а згодом - академію. Істотний внесок в її створення зробили Київське братство, діячі вченого гуртка, що існував при друкарні Києво-Печерської Лаври, у витоків якого стояли І. Борецький, К. Сакович, Е.П летенецький, З.Копистинський, П. Могила та інші. Виникнення цього професійного закладу сприяло не тільки ознайомленню із здобутками західноєвропейської логіки, філософії та культури, а й розвитку професійної філософської діяльності. Ф. Прокопович, І. Галятовський, С. Яворський, І.Гізелц Л. Барановач, Г.Кониський, Й. Кононович - Горбацький, Г. Щербицький та багато інших мислителів поряд із вітчизняною традицією широко використовували досягнення західноєвропейської науково-філософської думки епохи Відродження та Нового часу, зокрема, ідеї М.Коперніка, Г.Галілея, П.Гасенді, Р.Декарта та інших. В їх філософії значне місце посідала натурфілософська проблематика. Природа усвідомлювалася ними не лише як досконале породження Бога, а й тлумачилася як матеріальний світ, де діє певна сукупність законів. Для них природа - гідний предмет для об´єктивного дослідження. Тлумачення співвідношення Бога і природи здійснювалося в рамках пантеїзму і деїзму. З одного боку, йде процес ототожнення Бога з природою, а з іншого - роль Бога обмежується актом творіння або першопричини тощо. В обґрунтуванні вчення про однорідність матерії (земної і небесної), її постійну кількість, незнищуваність і ненароджуваність, невіддільність форми від матерії, проблеми простору й часу, розвитку, співвідношення кількісних і якісних змін та інше пояснювалося з позицій механістичного підходу.
Не залишалась осторонь їх інтересів і гносеологічна проблематика. Аналіз процесу пізнання здійснюється в контексті дослідження відчуття, сприйняття, пам´яті, мови та мислення. Чуттєве відображення розглядається як основа пізнання і вирішальний критерій істинності. Фундаментом пізнавальної діяльності є відчуття, які поділялися ними на зовнішні (зір, слух, нюх, дотик, смак) і внутрішні (уявлення, фантазія, оцінка, пам´ять, сон). Чуттєве відображення-це перший етап пізнавального процесу, тоді як другим, завершальним є раціональне пізнання. Пізнання пов´язується з діяльністю розумної душі, дарунку Бога людині. Досліджуючи роль розуму, мислительної діяльності, вони вивчали психологію, і особливо логіку, яка, на думку Й.Кононовича-Горбацького, є "найкращою вчителькою нашого розуму", необхідним засобом отримання нових знань, інструментом пізнавальної діяльності людини.
Філософія представників Києво-Могилянської Академії безпосередньо пов´язана з людиною, її прагненнями, переживаннями та практичними інтересами. їх антропоцентризм споріднений із гуманістичною спрямованістю. У ньому постійно підкреслюється велич і гідність людини. "Повнотою досконалостей, рівною цілій природі" вважав людину Ф. Прокопович. Не втеча від світу, а активна діяльність людини, боротьба із суспільним злом, вадами, злочинами, печаллю і негодою проповідувалися їх філософією. Широко пропагувалися свобода, воля та патріотизм людини. Історія, держава тлумачилися з позицій теорії суспільного договору та природного права.