Філософія
1. Філософська пропедевтика
Тодішня німецька дійсність була досить суперечливою. З одного боку, тривав процес відтворення традиційних феодальних відносин, освячувалися і "консервувалися" феодальна роздрібненість (близько 300 удільних князівств), авторитаризм і сваволя у соціально-політичній, економічній та духовній сфері. А з іншого боку, - на цьому ґрунті і крізь товщу феодалізму пробивали дорогу до життя капіталістичні відносини, новий спосіб виробництва. Життєдіяльність німецького суспільства в цілому, бюргера зокрема, ніби роздвоювалася і протікала у двох аспектах. Вони були змушені одночасно існувати й функціонувати в феодальному та капіталістичному суспільстві.
Ці реалії детермінували духовну діяльність та мислення представників філософії, культури та мистецтва. Спроби зрозуміти, осягнути їх теоретично та вирішити практично засвідчують маргінальність німецького духу, суперництво й компроміс між новим і старим, балансування на їх межі або "перенесення", "вживлення" рудиментів старого у нове, де нове перепліталося зі старим тощо. Осмислення цих реалій засвідчило як немічність старого, так і слабкість нового. Загалом це притаманне всій класичній німецькій філософії.
Класична німецька філософія розмаїта: Кант і Фіхте - суб´єктивні ідеалісти, а перший ще й агностик. Шеллінг і Гегель - об´єктивні ідеалісти, а Фейєрбах - матеріаліст. Вони сформували уявлення про людину як "практичного суб´єкта" (Кант), діяльне "Я" (Фіхте). З позицій практики, діяльності здійснили спробу пояснити хід історичного процесу, розкрити специфіку людських здібностей, зокрема пізнавальних. Вони дослідили зв´язок теоретичного й практичного розуму, розкрили їх внутрішню єдність та відмінність, надаючи переваги практичному. Пізніше, на цьому ґрунті відбулось формування діалектичного методу (Ге гель).
Утвердження та розвиток капіталістичних відносин і виробництва викликали до життя постановку й вирішення цілого ряду проблем, зокрема й тих, що людину слід розуміти як суб´єкта історії, поставили питання про необхідність формування нової позитивної науки тощо. Тому названа філософія стала своєрідною теорією, зорієнтованою на науку, а відтак, розвивалась у вигляді різноманітних систем "науко-вчень".
Це був період засилля у філософії та природознавстві метафізики. Вперше І. Кант - родоначальник німецької класичної філософії - поставив під сумнів прагматичну й теоретичну доцільність метафізичного способу мислення та побудови філософських систем. Він висловлював й сміливі здогадки стосовно виникнення, розвитку та загибелі планет, неба, Землі. Піддав сумніву деякі положення формальної логіки, висунуті вимоги дослідження утворення понять. В центрі уваги постала проблема єдності протилежностей, а спроба зазирнути в таємниці людської душі призвела до набуття діалектичного мислення.
Інтерес до ідеї розвитку, прагнення уникнути крайнощів засвідчували, що слабкість людини, водночас, ставала джерелом її сили. Безперервне вдосконалення від інстинктивності до мислення - особливість людини. Без суспільства людина залишилася б твариною, зоологічною істотою. Ставилось питання про спадковість у розвитку культури. Світ розглядався як єдиний, неперервний, закономірний процес розвитку. Було зроблено важливий крок у розвитку соціального історизму. Обґрунтовувалась необхідність суспільного розвитку, причини якого вбачали у взаємодії внутрішніх та зовнішніх факторів, де головними є внутрішні сили і ресурси.
Прослідковувалось безкомпромісне прагнення до істини, а водночас - схильність до розумних компромісів. Дві крайні (полярні) тенденції переслідували всю класичну німецьку філософію від І. Канта до Л.Фейєрбаха. Філософський критицизм у сфері духу і смиренне споглядання дійсності, зокрема невтручання у соціальну (суспільну) сферу. Культ розуму поєднувався з пієтетом перед християнською вірою, раціональне тлумачення християнства з розвитком антиклерикальних тенденцій тощо.
Теоретичне усвідомлення й осмислення наявних проблем засвідчує, що всі без винятку представники цієї філософії не уникнули маргінальності. їх вчення - це теорії становлення людського духу, від рудиментів старого вони відійшли, а до нового ще не підійшли, з метафізикою розпрощалися, але повністю розтатися з нею не змогли - це драма класичної німецької філософії. Навіть видатний діалектик Гегель не всі проблеми вирішував діалектично (абсолютизував "тріадичність" у розвитку, прусську монархію як "дійсно розумну", як вінець суспільного розвитку); або коливання Канта між матеріалізмом і ідеалізмом та спроба їх примирення у вірі; непослідовність Фейербаха щодо метафізики й діалектики і таке інше.