Філософія
3. Філософські позиції та проблема методу в філософії
Як уже підкреслювалось, тогочасний тип світогляду, а отже, філософія, як його теоретична серцевина, завжди звертаються до проблеми "людина - світ", хоча й від світу (природи) людина суттєво відрізняється (передусім тим, що їй притаманна свідомість). Ця властивість обумовлена її активним, перетворювальним ставленням до світу.
Свідомість - не просто властивість матерії, а щось відносно протилежне їй. Сутність свідомості - її ідеальне відображення матеріального світу в мозку людини. Завдяки свідомості світ існує "для себе". Активність свідомості, яка реалізується в практичній діяльності людини, стає дедалі точнішим фактором саморозвитку матерії, і його вплив не знає принципових меж.
Матерія і свідомість, об´єктивне й суб´єктивне - це найширша єдність протилежностей, якою оперує філософія. Це сприяло тому, що вся історія філософії стала суцільною картиною взаємодії різних поглядів. Найфундаментальнішою серед них була онтологічна. Різні способи її розв´язання визначили вибір різних передумов для побудови філософської картини світу. Другою була гносеологічна проблема (як формувати знання про дійсність). В залежності від того, як вона розв´язувалась, в філософії виникли різні уявлення про шляхи, методи й можливості одержання знань про світ. Обидва способи розв´язання проблем були завжди взаємозв´язані й залишалися в центрі філософських дискусій. Кожна важлива філософська система по-своєму їх вирішувала. Наприклад, в марксистській філософській традиції вона оформилась як основне її питання. Його зміст вперше визначив Ф.Енгельс: "Велике основне питання всієї, особливо новітньої, філософії є питання про відношення мислення до буття...".
Сьогодні ряд філософів ставить під сумнів це визначення, хоча й їхні інтерпретації, здається, поступаються йому.
Розв´язання основного питання філософії визначає тип та характер світогляду, відношення до природної та соціальної дійсності, життєві орієнтації. Воно пронизує постановку і розв´язання всіх світоглядних питань - про сутність руху, простору й часу, про причинність, співвідношення необхідності й свободи тощо.
У межах основного питання ця філософія виділяє дві взаємопов´язані між собою сторони.
Перша сторона: що саме - матерія чи свідомість, дух є первинним, має само буття і що є вторинним, залежним у своєму бутті? Цю сторону, як уже говорилось, називають онтологічною. її розв´язання проявляється в трьох позиціях:
а) зовнішній світ являє собою об´єктивну реальність, що існує окремо і незалежно від свідомості;
б) світ, речі існують завдяки свідомості, є продуктами її діяльності;
в) і світ, і свідомість не є самостійно існуючими реаліями; і та, і інша породжені "третьою" реальністю (вища першооснова), яка має самостійне, незалежне буття.
В результаті виникли матеріалізм, суб´єктивний ідеалізм (феноменалізм) і об´єктивний ідеалізм.
Ті, хто за первинне вважали природу, приєднались до різних шкіл матеріалізму, який у своєму розвитку пройшов три основні історичні форми, які обумовлені як соціальними, так і гносеологічними причинами:
1. Наївний матеріалізм стародавнього світу (рабовласницький лад), нерідко поєднаний з такою ж наївною (стихійною) діалектикою.
2. Метафізичний (механістичний, антропологічний) матеріалізм філософії Нового часу (в основному XVII - XVIII ст.).
3. Діалектичний матеріалізм (XIX - XXI ст.), в якому матеріалізм і діалектика органічно поєднані.
Ті, хто стверджували про існування вищої духовної реальності (субстанції), яка немов би становить основу всякого буття, в результаті визнавали створення світу і утворили ідеалістичний напрям.
Ідеалізм має дві основні форми: об´єктивний і суб´єктивний.
Об´єктивний ідеалізм - це вчення про первинність якогось поза-людського духовного начала (думка, воля, "світовий розум", "абсолютна ідея"), яке начебто має само буття, субстанціональність. Він близький по суті до релігії та суб´єктивного ідеалізму.
Останній визнає єдино існуючою свідомість суб´єкта, "Я", і обґрунтовує залежність зовнішнього світу від людської свідомості Речі, явища розглядаються ним як комплекси відчуттів, уявлень, ідей суб´єкта. Послідовне проведення суб´єктивно-ідеалістичної лінії призводить до соліпсизму, тобто такого розуміння, ніби існує лише "Я", а навколишній світ, інші люди - це продукт його свідомості. Проте слід зазначити, що й самі суб´єктивні ідеаліст прагнуть уникати такого висновку, хоча й вважають світ системою феноменів, які існують у свідомості загалом, а не в окремій свідомості.
Усі форми ідеалізму об´єднує визнання первинності духовного начала.
Матеріалізм історично й по суті пов´язаний з наукою, оскільки прагне осягнути світ таким, яким він є, без будь-яких сторонніх доповнень.
Ідеалізм, у свою чергу, переплітається з релігією, оскільки їх поєднує вчення про первинність духу стосовно матерії, природи, заперечення само буття матеріального світу. Не будучи тотожнім релігії, філософський ідеалізм все ж немовби є її теоретичним підґрунтям.
Крім названих позицій з питань буття, існують ще й інші, які займають проміжне становите між матеріалізмом та об´єктивним ідеалізмом. До них відносять гілозоїзм (від грец. - матерія і життя), пантеїзм (від грец. - бог) та дуалізм (від лат. - двоїстий).
В гілозоїстичних та пантеїстичних вченнях матерія і дух розуміються як дві сторони однієї і тієї ж субстанції, які завжди існують разом і невіддільні одна від одної. Подібно людському тілу, будь-яке інше тіло має в собі духовне начало, яке змінюється від нижчого до вищого рівня (у розумних істот). Така позиція близька до об´єктивного ідеалізму (хоча й духовне начало не відділене від природи і зливається з нею). Вона близька й до матеріалізму - хоча й сама природа в ній "оживляється" (одухотворяється).
Гілозоїзм розглядає кожне тіло як живий організм (Фалес, Дж. Бруно, Д.Дідро). В пантеїзмі ототожнюється світ і Бог (без особистісний дух розчинений у природі і злитий з нею).
На відміну від них дуалізм стверджує, що матерія і дух - це сторони однієї й тієї ж субстанції, дві різні і незалежні одна від одної субстанції (Декарт).
.Друга сторона основного питання філософії: чи може людина пізнати світ. Зокрема, його сутність, чи існують якісь нездоланні перепони на цьому шляху. Цю проблему називають - проблемою пізнаваності світу (гносеологічною). І розв´язується вона філософами теж по-різному.
Всі послідовні матеріалісти визнавали й визнають пізнаваність світу. Складніше визначити позицію ідеалістів з цього питання. Частина з них вирішують його позитивно, хоча й сутність пізнання тлумачить невірно. Наприклад, для об´єктивних ідеалістів пізнання світу є пізнанням людиною в речах і явищах якоїсь надприродної ідеї ("духу", "розуму"), що втілена в них. Та й сама людина зі своїм людським розумом розглядається ними як втілення цього ж духовного начала.
Для суб´єктивних ідеалістів пізнання - це відображення суб´єктом своєї власної свідомості, встановлення зв´язків між елементами її змісту.
Таким чином, кожна форма ідеалізму заперечує в пізнанні саме те, що з матеріалістичного погляду є головним: відображення в свідомості людини існуючої незалежно від неї матеріальної дійсності.
Інші представники ідеалістичного напряму повністю заперечували пізнаваність світу, або вважали обмеженими можливості його пізнання. Таке вчення одержало назву агностицизму (від грец. - а - частка, яка виражає заперечення, і gnosis - знання).
Агностицизм являє собою ідеалістичне розв´язання другої сторони основного питання філософії, оскільки відриває свідомість від матерії і протиставляє її цій останній. В окремих випадках данину агностицизму віддавали й непослідовні ("сором´язливі" та ін.) матеріаліста.
Матеріалізм і ідеалізм мають свої власні корені (причини, умови виникнення й розвитку). Розрізняють корені соціальні (включаючи й класові) та гносеологічні.
Завжди вважалось і вважається, що матеріалізм був зацікавлений в істинному пізнанні природи й суспільства, а ідеалізм - не спроможний на це, хоч й протиставляти їх абсолютно не варто. На формування цих напрямів великий вплив справляли соціально-економічні, політичні, духовні та культурно-історичні фактори.
Важливою соціальною передумовою виникнення ідеалізму було відокремлення розумової праці від фізичної при переході від первісного до класового суспільства, панування людей, що монополізували розумову, духовну працю, над людьми, справою яких була лише фізична й виконавська праця. Це породжувало в представників панівного класу переконання в тому, що духовна діяльність, думка є щось важливіше, ніж діяльність матеріальна і тому дух передує матерії, породжує її.
Це питання було й залишається складним, оскільки свідомість не тільки є властивістю високоорганізованої матерії (залежною від неї), але й має відносну самостійність, і тому може передувати фізичній діяльності людини (вона не лише відображає світ, а й творить його).
Характеризуючи гносеологічні корені ідеалізму, В.І Ленін писав, що "Філософський ідеалізм є тільки нісенітницею з точки зору матеріалізму грубого, простого, метафізичного. Навпаки, з точки зору діалектичного матеріалізму філософський ідеалізм є односторонній, перебільшений... розвиток (роздування, розпухання) однієї з рисочок, сторін, граней пізнання в абсолют, відірваний від матерії... Прямолінійність і однобокість... суб´єктивізм... foila... гносеологічне коріння ідеалізму".
Таким чином, гносеологічна передумова ідеалізму криється в самій складності й суперечливості процесу пізнання, в тих моментах суб´єктивності, які в ньому присутні. До ідеалізму призводить невиправданий відрив будь-якої ланки або сторони пізнання від інших його сторін і від практики: перебільшення, роздування, абсолютизація цієї окремо взятої сторони. Так, відчуття - це необхідне начало пізнання, його джерело. Проте, якщо його розглядати як "єдине дане", як те, за межі якого вийти принципово неможливо, то це призводить до агностицизму або суб´єктивного ідеалізму.
Абсолютизація (перебільшення) загальних, абстрактних понять, їх над індивідуальність характеру, відрив від практики, в процесі якої вони формуються, призводить до об´єктивного ідеалізму, тобто до такого стану, коли поняттям, ідеям починають приписувати самостійне, надлюдське існування.
Ланцюг таких коренів (гносеологічних, соціальних) можна було б продовжити. Та при цьому зрозуміло одне, що найбільш повно, глибоко може пізнати, осмислити світ лише той, хто користується діалектико-матеріалістичним підходом.
Крім цього (світоглядного) питання, в історії філософії значне місце займає й інша проблема: чи пов´язані між собою різноманітні речі, явища, процеси, що становлять світ; чи є світ єдиним цілим? Чи перебуває він у процесі зміни, розвитку, чи є незмінним?
Те чи інше вирішення цієї проблеми теж має світоглядне (який світ?) і методологічне (як потрібно пізнавати світ і діяти в ньому?) значення.
Протилежні розв´язання цієї проблеми і виступають у формі діалектики й метафізики, боротьба між якими проходить крізь всю історію філософської думки, як і боротьба матеріалізму та ідеалізму.
Хоча про ці вчення й методи йтиметься далі, все ж коротко зупинимося на них і тут.
Метафізика, як філософський метод дослідження, визнає речі, явища, процеси відособленими один від одного, а зв´язки між ними лише зовнішніми. Тому вони і поняття, які їх відображають, розглядаються відокремленими один від одного.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що всі речі, явища, процеси, а також поняття, які їх відображають, взаємопов´язані зовнішньо і внутрішньо. Оскільки світ, при всій його різноманітності, є єдиним цілим, тому й діалектичний метод вимагає, щоб усе, що стає предметом нашого дослідження, розглядалося з урахуванням різних суперечностей, змін та внутрішніх і зовнішніх зв´язків. Конкретизацією цієї вимоги є системний і комплексний підходи, які мають важливе значення для сучасної науки і практики.
Метафізика визнає речі, явища незмінними. Метафізичний метод полягає в тому, що вони розглядаються поза процесом розвитку. Якщо розвиток ними і не заперечується, то він зводиться лише до кількісних змін, або усвідомлюється як повторення одних і тих самих циклів. Тому з метафізичної точки зору неможливо пояснити, чому і як виникає нове.
Діалектика, навпаки, обґрунтовує, що все у світі перебуває в процесі розвитку, вічного оновлення; завжди щось відмирає, а щось народжується, зміни мають не просто кількісний, а й кількісно-якісний характер.
Діалектичний метод орієнтує на те, щоб кожен предмет, систему розглядати в розвитку, вивчати, як він виник, які етапи в своїй еволюції пройшов, які тенденції його подальшого розвитку.
Метафізика заперечує будь-які внутрішні суперечності в речах, розглядає їх як само тотожні. З метафізичної точки зору суперечності трапляються лише між різними речами (зовнішні), а також у мисленні (коли мислення здійснюється неправильно).
Згідно з принципами діалектики всі предмети, явища внутрішньо суперечливі. "Боротьба" внутрішніх сторін, тенденцій становить сутність речей і слугує джерелом, рушійною силою їх саморозвитку, причиною якісних змін та перетворень у щось інше.
Діалектичний метод орієнтує на те, аби виявити й дослідити суперечності, які дають ключ до розуміння тенденцій і закономірностей розвитку.
Звідси випливає, що для глибокого й правильного осягнення світу наші поняття повинні бути взаємопов´язаними, розвиватися; потрібно вміти "схопити" й відобразити в нашій думці притаманні речам суперечності, розуміти протилежності в єдності і взаємо переходах - відповідно до об´єктивної реальності.
Діалектика й метафізика (як і матеріалізм та ідеалізм) є одночасно й формами світорозуміння та методами пізнання. Причини переважання в науці й філософії в ту чи іншу історичну епоху діалектичного чи метафізичного методів мали своє соціальне обумовлення.