Основи культурології

11.2. Суперечливість Ренесансної культури

Ренесансна культура, прагнучи воскресити античність та у всьому беручи приклад з неї, так і не змогла досягнути тієї ясної та спокійної гармонії, яка була характерна для античної культури і повною мірою розкрилася в класичній Греції. Світогляд людини епохи Відродження, яка пройшла школу середньовічного християнства, втратив характерне для античності відчуття гармонійної єдності з космосом, природою. Якщо для античної людини природа виступає як об´єкт споглядання - художнього та пізнавального, то людина Ренесансу переходить до активної позиції, виступаючи як завойовник та підкорювач природи. Для людини Відродження світ дуже швидко втрачає свою гармонію.

Антропоцентризм як теоретичне гасло Відродження в практичній площині соціальної поведінки нерідко виявляє себе як нічим не обмежений егоцентризм і суб´єктивізм. На місце традиційній, конвенціональній моралі, яка вимагала від кожного індивіда безумовного підкорення звичаю, традиції, приходить автономна мораль, яка надає йому повну свободу в самовизначенні власних вчинків. Але та ступінь автономії, до якої прагне особистість епохи Відродження, починає вже суперечити самій моралі у будь-якій її формі, загрожує деструкцією самому суспільству. Вплив гуманістів на свою епоху знайшло найбільший вираз у руйнуванні середньовічної аскетичної моралі. Але, як виявилося, результатом цього стало всезагальне падіння моралі.

Зворотною стороною ренесансного титанізму була абсолютизація творчою особистістю своєї винятковості, індивідуальності, що вело до приниження іншої індивідуальності. В намаганні утвердити себе така особистість часто руйнує оточуючий світ іншого, заперечуючи його право на самобутність, самостійне існування. Починається війна всіх проти всіх, у якій уже не може бути переможців. Навіть серед геніальних митців Відродження точилася гостра боротьба, конкуренція, що приводила до відкритої ворожнечі між ними.