Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД
Геополітичні та зовнішньополітичні пріоритети Республіки Узбекистан
Радикальні зміни політичного і економічного характеру, що супроводжували розпад СРСР, змусили Узбекистан шукати свою модель незалежного розвитку та визначатися зі своїми зовнішньополітичними орієнтирами. Другий за територією, але перший за чисельністю населення та рівнем промислового розвитку, Узбекистан, ще за радянських часів, відігравав у свідомості радянського суспільства роль неформального лідера серед республік Центральної Азії. Після розпаду СРСР офіційний Ташкент прагне не лише закріпити свої позиції у цій іпостасі, але й стати реальним лідером в регіоні. Чималою мірою цьому сприяє й серединне географічне розташування країни в центральноазійському регіоні (Узбекистан межує з усіма колишніми радянськими республіками Центральної Азії).
Геополітично Узбекистан розташований у стратегічному центрі напівкільця, де знаходяться найбагатші нафто- і газові родовища Перської затоки, басейну Каспійського моря і Тарімського басейну. Також Узбекистан є частиною регіону, де перетинаються інтереси Росії, Китаю, Індії, країн Сходу і Заходу. Тобто, територія Узбекистану є об´єктом інтересів таких потужних держав ісламського світу, як Туреччина, Пакистан, Іран і Саудівська Аравія. Окрім того, Узбекистан - прифронтова держава (маються на увазі нещодавні війни в Афганістані і Таджикистані).
Та обставина, що в Таджикистані, Казахстані, Киргизстані і Туркменистані мешкає понад 2,5 млн узбеків, є додатковим фактором впливу Ташкента на своїх сусідів і дозволила президенту Карі-мову висловити ідею будівництва єдиного спільного дому - Туркестану при гегемонії в ньому Узбекистану за рахунок слабших сусідів, передовсім таких, як Афганістан, Киргизстан і Таджикистан.
Щоправда існує низка гіпотетичних загроз й власне для Узбекистану. Потенційно небезпечною загрозою для узбецької державності є прискорення процесу політизації ісламу, що негативно впливає на суспільно-політичну ситуацію на великій території - від Нагірного Бадахшану до Каспію. Німецькі дослідники цієї проблеми пишуть про своєрідну "вогняну дугу", що пролягає від Чечні в Російській Федерації (через Дагестан (РФ), Азербайджан, Пакистан, Узбекистан, Киргизстан і Казахстан) до китайської провінції Сінцзян.
Крім того, у спадок від СРСР Узбекистан отримав низку міжте-риторіальних, міжнаціональних і внутрішніх проблем. Відомо, наприклад, що на території Киргизстану розташовані два узбецькі райони-анклави, а всередині Узбекистану - киргизький анклав, існування яких є свідченням збереження конфліктогенного потенціалу у взаєминах двох колишніх радянських республік. Ціла низка проблем, на кшталт великомасштабної корупції державного апарату або екологічних (такі як зникнення Аральського моря, ерозія грунтів, їх засолення, виснаження землі, як наслідок гегемонії бавовника) безпосередньо загрожують національній безпеці Узбекистану.
У своїй зовнішній політиці Узбекистан, що тривалий час спирався на підтримку США і НАТО, прагнув перетворитися на визнаного усіма регіонального лідера, головний щит від загрози ісламського фундаменталізму. Досягненню цієї стратегічної мети мало сприяти й проголошення головним культурним символом узбецької нації фундатора однієї з найбільших імперій доби пізнього Середньовіччя Аміра Тимура (Тамерлана), який свого часу консолідував Азію, зупинив експансію кочових племен з Півдня і торував шлях до Індійського океану.
Задля реалізації прагнення Узбекистану до політичного, економічного та військового лідерства серед інших держав Центральної Азії, його незмінним лідером І. Карімовим розроблено нову імперську модель, в центрі якої - ідея об´єднання тюркомовних держав регіону під егідою Ташкента в єдину державу. Таким чином, ключовою регіональною ідеєю президента І. Карімова є - "Туркестан - наш спільний дім". Своє прагнення до головування в ньому І. Карімов пояснює тим, що Узбекистан, на відміну від своїх сусідів по туркестанському дому, має "велику історію та велику духовну спадщину", а також "велику культуру".
Заради втілення концепції регіонального лідерства президент Узбекистану І. Карімов виявляє значну політичну активність - країна неодноразово ставала ініціатором усіляких нарад з безпеки та співробітництва у Центральній Азії, форумів типу "Зустріч на-родів-братів", тюркомовних культурно-історичних конференцій і т. ін. У 1995 р. Узбекистан домігся відкриття в Самарканді міжнародного Інституту центральноазійських досліджень під егідою ЮНЕСКО.
В останні роки президент Узбекистану все настійливіше прагне перетворити культурно-історичну спадщину на важливий ресурс зовнішньої політики своєї країни, причому все частіше його екскурси в історію нагадують її узурпацію. Наприклад, він каже: "Давні царства Согда, Хорезма, Бактрії, Кушана, Парфії, Ефталітів - ось та золота колиска нашої землі, що дала світові імена геніальних мислителів, вчених, митців, зодчих", а далі називає імена Авіценни, аль-Біруні, аль-Хорезмі та інших видатних діячів спільної центральноазійської культури. Все це говориться, незважаючи на те, що колишній очільник Туркменистану С. Ніязов, наприклад, відносив Парфянське царство до культурно-історичної спадщини туркменів, а іранські офіційні джерела розглядають і Парфію, і Стародавній Хорезм як свою спадщину.
Звичайно, ідея відродження "Великого Туркестану" в його давніх кордонах не є новою, проте Узбекистан нині пропонує її не в ісламістському, а у світському варіанті, наслідуючи приклад Туреччини. Останній фактор різко звужує базу опори узбецького лідера в цьому цілком ісламському регіоні. Втім, модель "Великого Туркестану" І. Карімова містить велике внутрішнє протиріччя і може дуже легко трансформуватися із світської в ісламську, вийшовши з-під контролю узбецького лідера, бо він, апелюючи до духовно-історичної спадщини Тимура, пропонує ідеї, що неодмінно містять в собі й ісламську складову. До речі, і сам образ Аміра Тимура, крім об´єднуючого політичного потенціалу, несе в собі яскраво виражені риси сакрального лідера ісламської держави - "володаря правовірних".
Проте узбецький правлячий режим розуміє неприйнятність для світського прозахідного Узбекистану зростання ісламістського впливу в політичному житті країни. Колишній спікер парламенту Узбекистану А. Халілов свого часу заявив, що дозвіл в Узбекистані партій релігійного спрямування призведе до того, "не стане цивілізації Центральної Азії". Адже в країні, незважаючи на карімовські репресії, продовжує існувати активне ісламістське крило, а розпущені у 1990-ті рр. ісламські організації, такі як Ісламська партія відродження Узбекистану, Адолат (Справедливість) не лише змогли налагодити агітацію та організаційну роботу, але й з кінця 1990-х рр. проводять бойову підготовку молоді з Ферганської долини.
Особливо ускладнює ситуацію те, що ісламський рух в Узбекистані і загалом в Центральній Азії постійно отримує позитивні імпульси з-за кордону. Безпосередньо по той бік узбецько-афганського кордону йшла війна, в якій фундаменталістський рух "Талібан", підтримуваний Пакистаном, США, Саудівською Аравією, Об´єднаними Арабськими Еміратами та Великобританією, отримав перемогу. За тих обставин Узбекистан майже з самого початку афганського протистояння підтримував разом з Росією, Іраном та Індією антиталібську коаліцію, значну частину якої, до речі, складали афганські узбеки.
Характеризуючи взаємини з державами Близького та Середнього Сходу, Узбекистан заявляє про свою готовність найтіснішого співробітництва з усіма країнами регіону, однак пріоритетними для нього залишаються відносини з Туреччиною та Єгиптом, країнами, що відкидають будь-які прояви екстремізму і фанатизму в ісламі. З Іраном, Саудівською Аравією, Пакистаном підписані угоди про економічне співробітництво, від них надходять кредити, однак ставлення до цих країн вельми прохолодне. Такими ж є взаємини Узбекистану з сусіднім Таджикистаном. Це пояснюється тим, що у разі перемоги в Таджикистані "фундаменталістських сил" різко зросте ступінь радикалізації різноманітних ісламських угруповань у Ферганській долині, а також неминуче постане питання про повернення Таджикистану Бухари і Самарканду, що їх таджики вважають (і небезпідставно) своєю історичною батьківщиною.
Не виключається в недалекому майбутньому й загострення взаємин офіційного Ташкента з Афганістаном, адже шість провінцій Афганістану, розташованих на кордоні з Узбекистаном, населяють переважно узбеки. Упродовж останніх двох десятиліть там виникли і зміцніли власні узбецькі управлінські структури на чолі з генералом Дустумом. Не виключено, що за певних обставин тут може бути проголошена узбецька автономія. У цьому випадку проблема "двох Узбекистанів", їх об´єднання неминуче постане на порядку денному, що може супроводжуватись серйозними регіональними колізіями.
Активна співпраця Узбекистану з Туреччиною стала можливою завдяки концепції тюркської єдності, що її активно пропагував у своїй зовнішньополітичній діяльності колишній турецький президент Сулейман Демірель. Вона, ця активність, позначилася й на розвитку взаємовигідного економічного співробітництва двох країн. В Узбекистані, у першій половині 1990-х рр., з майже двох тисяч зареєстрованих спільних підприємств, близько двохсот - турецькі. Щодо інших держав, що намагаються відігравати роль місцевих силових центрів, то таких підприємств, створених за їх участю, набагато менше: пакистанських - 71, китайських - 42. Турецький капітал віддає перевагу таким секторам узбецької економіки, як сфера послуг, текстильна, харчова, будівельна промисловість, які, щоправда, не потребують великих капіталовкладень.
Діяльність турецького капіталу в бавовнянопереробних галузях органічно вписується в розроблену керівництвом Узбекистану програму, глибокої диверсифікації структури експорту, яка передбачає, зокрема, перехід від вивозу сировини до експорту готової продукції. Так, за участю турецької корпорації "Язекс" здійснюється проект створення в Узбекистані мережі промислових комплексів, які б забезпечували весь цикл переробки бавовни - від сирцю до готових виробів.
Відкинута Європою та мусульманським світом, Туреччина всерйоз розглядає центральноазійський варіант як найкращий для реалізації власних політичних амбіцій та економічних інтересів, і багато в чому пов´язує з ним своє майбутнє. Проте, слід зауважити, що в Центральній Азії є досить потужні політичні сили, які прагнуть нейтралізувати вплив Анкари на події в регіоні. В першу чергу слід згадати про Росію, яка і надалі намагатиметься посилити інтеграційні процеси на пострадянському просторі. Сьогодні Москва навряд чи повторить помилку М. Горбачова, який вивів війська з Афганістану задля забезпечення спокою Радянської держави і так само залишить Центральну Азію задля збереження стабільності в Росії. Адже остаточна втрата контролю над колишніми віддаленими провінціями, аж ніяк не консолідує імперію.
Іншою силою, вкрай незадоволеною зростанням впливу Анкари на політику центральноазійських держав, є Китай. Це пов´язано з тим, що проголошене Туреччиною тюркське співробітництво охоплює не лише регіон Центральної Азії, а й цілий центральноазіатський макрорегіон - історичний Туркестан, де майже всюди мешкають споріднені тюркські народи, східна частина якого - Сіньцзян-Уйгурським автономний район належить КНР.
Виходячи із зазначеного, не дивує реалізована 2001 р. спільна російсько-китайська ініціатива про створення на базі "Шанхайської п´ятірки" (РФ, КНР, Казахстан, Киргизстан, Таджикистан) субрегі-ональної міжнародної організації - Шанхайської організації співробітництва (ШОС) із залученням до її складу Узбекистану. Створення ШОС стало відповіддю на намагання турецького керівництва реалізувати концепцію так званого "Великого Турану" і збільшити турецьку присутність в регіоні, що сприяла пожвавленню сепаратистського руху в Сіньцзяні, метою лідерів якого є відокремлення цієї частини Туркестану від КНР та її інтеграція з тюркськими цен-тральноазійськими сусідами і Туреччиною.
Попри всю важливість взаємин Узбекистану з країнами регіону, визначальною рисою зовнішньої політики держави до андижансь-ких подій (травень 2005 р.) стало успішне балансування офіційного Ташкента між США та Росією. І. Карімов, який тривалий час вдало підтримував імідж сильного, незалежного керівника, прагматичного та далекоглядного політика, першим серед центральноазійських лідерів рішуче відмовився від орієнтації на Росію, переорієнтувавшись у торговельно-інвестиційній політиці на західні держави (головним чином на США) й на азіатських лідерів - Південну Корею та Японію.
Антиросійська спрямованість політичного курсу І. Карімова особливо виразною стала навесні 1996 р., коли після в підписання договору про поглиблення інтеграції між Білоруссю, Росією, Казахстаном та Киргизією, узбецький лідер категорично заявив, що "народ Узбекистану ніколи не дозволить скути себе ланцюгами рабства і знову повернутися до старого режиму". Таким чином, президент І. Карімов фактично ототожнив офіційний зовнішньополітичний курс Росії на розвиток та поглиблення інтеграції в рамках СНД з поверненням до "старого режиму". У 1999 р. Узбекистан навіть вийшов з Договору про колективну безпеку, підписаного 1992 р. в Ташкенті лідерами РФ, Білорусі, Казахстану, Таджикистану, Киргизстану і Узбекистану, щоби приєднатися до ГУАМ.
Дистанціювання від Росії означало зближення Узбекистану з США і країнами Заходу. У 1996 р. офіційному Ташкенту вдалося отримати позику в МВФ, що стало своєрідною засадою для міжнародного визнання та довгоочікуваного запрошення у Вашингтон. В американській столиці було досягнуто певного американо-узбецького зближення і взаємопорозуміння, свідченням чого слугували слова тодішнього віце-президента США Альберта Гора, який заявив, що "США надають стратегічного значення Узбекистану, який посідає центральне місце в регіоні з точки зору наших інтересів. Виходячи з того, що тут відбувається, майбутнє Центральної Азії, наші перспективи ми пов´язуємо з Узбекистаном і маємо наміри на нього спиратися".
Сподіваючись на американську підтримку, президент Узбекистану змушений був піти на деякі політичні поступки. Коли 16 червня 1997 р. Комісія США з безпеки та співробітництва в Європі висловила протест з приводу фактів залякування, ув´язнення та відправлення на заслання представників різних релігійних груп в Узбекистані, І. Карімов навіть дозволив деяким з висланих опозиціонерів повернутися на батьківщину.
Особливо тісними американсько-узбецькі взаємини стали після трагічних подій 11 вересня 2001 р. у США. Тоді, як відомо, офіційний Вашингтон пообіцяв надати Узбекистану значну фінансову допомогу та інвестиції в промисловість і сільське господарство за умови надання Узбекистаном своєї території для нанесення спільних з США ударів по базах терористів в Афганістані. При цьому Америка свідомо закривала очі на існування в Узбекистані авторитарного режиму. У березні 2002 р. під час американського візиту президента І. Карімова Узбекистан і США підписали Декларацію про стратегічне партнерство і основи співробітництва між Узбекистаном і Сполученими Штатами. Крім того, була скасована в торговельно-економічних відносинах так звана поправка Джексона-Веніка, що застосовується Сполученими Штатами щодо багатьох постсоціалістичних держав. Це стало свідченням визнання Сполученими Штатами Америки Узбекистану країною з перехідною ринковою економікою.
Незважаючи на декларування керівництвом країни принципу, що зближення з однією державою не повинно відбуватися за рахунок віддалення від іншої, на практиці це не завжди має місце. Цілком реальним стало прохолодне ставлення Узбекистану до СНД та вихід країни з ГУУАМ через нібито незадовільну оцінку її діяльності. Насправді ж, ГУУАМ було принесено в жертву політиці лавірування Узбекистану між інтересами двох політичних полюсів у центральноазійському регіоні - РФ і США, і стало своєрідною платнею Росії за відносини стратегічного партнерства, що їх декларувала на початку XXI ст. Республіка Узбекистан у взаєминах із США.
Події 11 вересня 2001 p. допомогли Узбекистану зміцнити свої позиції лідера центральноазійського регіону, про що свідчить також перетворення Центрально-Азійського економічного співтовариства на організацію Центрально-Азійське співробітництво (ЦАС) у грудні 2001 р. в Ташкенті під час зустрічі глав держав Казахстану, Киргизстану, Таджикистану і Узбекистану, ініційованої І. Карі-мовим. Зміна статусу цього регіонального утворення всередині СНД означає, що діяльність ЦАС відтоді не обмежується вирішенням питань суто економічного характеру, а регіональний вплив І. Карімова на противагу ролі президента Казахстану Н. Назарбаева значно зріс. Крім того, ЦАС - друге після ГУУАМ формування в СНД, в якому не бере участі Росія.
Остаточно зміцнити свої позиції лідера Центральноазійського регіону Узбекистану завадили, щоправда, криваві події, що сталися у травні 2005 р. в одному з найбільших узбецьких міст Андижані. За офіційною версією в Андижані загинуло 187 осіб, більшість з яких влада назвала "терористичними елементами". Нібито ісламські екстремісти, які тренувалися у Киргизстані, організували втечу з в´язниці та захопили місцеву андижанську адміністрацію разом із заручниками. Натомість свідки, представники груп захисту прав людини та узбецька опозиція стверджують, що під час заворушень представники сил безпеки першими застосували силу, внаслідок чого постраждало щонайменше 700 цивільних. Крім того, за окремими даними, урядові війська жорстоко придушили повстання не лише в Андижані, але й у Пахтаабаді.
ООН, НАТО, правозахисна організація Human Rights Watch, а також низка держав, в тому числі Франція, Великобританія й США неодноразово зверталися до офіційного Ташкента з вимогою провести міжнародне розслідуваня подій в Андижані, однак президент Узбекистану відхилив її і заявив, що не допустить міжнародного розслідування. Аналогічну позицію зайняло й МЗС Узбекистану. Усе це поставило режим Карімова на межу міжнародної ізоляції. За такої ситуації зовнішньополітичний курс Узбекистану вже вкотре змінився. Головним стратегічним партнером країни знову було проголошено Росію.
Нормалізація узбецько-російських відносин бере свій початок від травня 2000 p., коли щойно обраний російський президент В. Путін запропонував офіційному Ташкенту стати учасником Шанхайського форуму у складі РФ, КНР, Казахстану, Киргизстану і Таджикистану, що був створений як механізм регіонального військово-політичного співробітництва. 2005 р. офіційні Москва і Ташкент зійшлися на спільній оцінці Андижанських подій, як таких, що були спрямовані на повалення режиму І. Карімова. Так, зокрема, під час зустрічі з президентом Росії В. Путіним, що відбулася 28 червня 2005 р. в Ново-Огарьово, І. Карімов висловив переконання, що криваві події в Андижані готувались заздалегідь. "У нас достатньо фактів, які підтверджують, що ця операція готувалась кілька місяців, можливо, років". Карімов також заявив, що "Деякі події в Узбекистані, наша самостійніша політика, відмова від низки пропозицій підштовхнули реалізацію цього сценарію". В цілому він переконаний, що події в Андижані були "операцією, підготовленою третіми країнами проти керівництва країни". З цим твердженням Карімова погодився й російський президент.
Водночас, експерти ООН, які змушені були розслідувати події в Узбекистані, перебуваючи в сусідньому Киргизстані, дотримуються іншої думки. В доповіді Управління Верховного комісара ООН з прав людини, оприлюдненій на початку липня 2005 р., події в узбецькому Андижані кваліфікуються як "масове вбивство". Після кривавих подій на півдні Узбекистану на територію Киргизстану перейшло близько 500 біженців, більшість з яких згодом відбула до Румунії, щоби звідти переїхати до Канади, США, Данії, Нідерландів.
Після Андижанських подій, і особливо після відмови забезпечити міжнародне розслідування їх наслідків, серйозно погіршилися відносини Узбекистану з ЄС і США, а режим І. Карімова став, як ніколи, близьким до міжнародної ізоляції. Уникнути цього можна було лише через повернення Узбекистану у фарватер Росії, що й сталося влітку 2005 р.
Росія не залишилась в боргу, висловивши Карімову свою підтримку та обурюючись тими, хто йому не довіряє. Власне, стосовно Андижана російське керівництво використовує політичний словник, випробуваний із часів чеченських подій: міжнародний тероризм, змова, інфільтрація і прикре нерозуміння всього цього Заходом. Визначальною обставиною в російських розрахунках стало те, що позицію Росії щодо подій в Андижані цілковито розділив ще один противник американської гегемонії в регіоні - Китай. Адже і Росія, і Китай однаково не зацікавлені у появі в центрально-азійському регіоні не просто режимів, які орієнтуються на Захід, а й таких, що намагаються впровадити у себе демократію західного зразка.
Таким чином, від Андижанської трагедії найбільший зиск отримала Росія, що, підтримавши чинну узбецьку владу, фактично повернула Узбекистан в орбіту свого впливу. На підтвердження цього 14 листопада 2005 р. президенти Путін та Карімов підписали союзницький договір, в якому, крім економічних, є також положення про надання військової підтримки на випадок іноземної агресії.
Сторони зобов´язалися надавати одна одній військові бази та військові об´єкти на території обох країн. Під час зустрічі І. Карімов заявив, що Росія для Узбекистану "завжди була і залишатиметься опорою та центральним союзником".
А вже наступного дня (15 листопада 2005 р.) Європейський Союз на один рік заборонив в´їзд на свою територію 12 чільним представникам узбецької влади, серед яких, дивним чином, не виявилося прізвища чинного президента І. Карімова. Своє рішення ЄС мотивує тим, що узбецька влада дозволила собі "неадекватне застосування сили" і не дозволяє провести незалежне міжнародне розслідування андижанських подій. Крім того, Євросоюз запровадив економічні санкції проти режиму Карімова, в тому числі ембарго на продаж зброї, військового та іншого устаткування Узбекистану, що могло би сприяти посиленню "внутрішніх репресій" (санкції з боку ЄС були частково скасовані восени 2008 р.).
В цілому, події в Андижані серйозно погіршили взаємини Узбекистану з Євросоюзом і США. Адміністрація Дж. Буша заморозила понад 20 млн дол потенційної допомоги Узбекистану, а до Конгресу США було внесено проект резолюції про відкриття справи проти президента Узбекистану І. Карімова в Міжнародному кримінальному суді у зв´язку з Андижанськими подіями. Офіційний Ташкент в боргу не залишився і висунув вимогу до американських військ, щоб ті покинули орендовану авіабазу "Карші -Ханабад ".
Стосовно узбецько-українських міждержавних відносин, то вони регулюються Договором про дружбу і подальше поглиблення всебічного співробітництва, підписаного в Києві 19 лютого 1998 р. під час офіційного візиту президента Узбекистану І. Карімова в Україну. В ньому міститься положення про стратегічне партнерство двох країн. До Узбекистану Україна експортує продукцію чорної металургії та машинобудування, хімічну та електротехнічну продукцію, продовольство. У квітні 2001 р. розпочалися поставки до України узбецького природного газу навзаєм поставок металопро-дукції та технологічного обладнання. Одначе цей проект виявився недовговічним: слабкістю офіційного Ташкента після андижанських подій 2005 р. одразу ж скористалася Росія, яка взамін за підтримку режиму І. Карімова зажадала викупити увесь узбецький експортний газ на роки вперед, тим самим позбавивши Україну альтернативного і порівняно дешевого джерела постачання енергоносіїв.