Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД
Історична спадщина народів центральноазійського регіону
Історичні долі народів Центральної Азії в давнину багато в чому схожі, а в їхній стародавній історії часом важко провести межу, щоб виокремити особливості історичного розвитку того чи іншого етносу. У другій половині І тис. до н. е. територія сучасних Казахстану, Киргизстану, Таджикистану, Туркменистану та Узбекистану входила до складу таких рабовласницьких держав, як Бактрія (середня й верхня течія Амудар´ї), Хорезм (нижня течія Амудар´ї), Маргіана (по течії р. Мургаб) і Согдіана (у басейні річок Зеравшану та Кашкадар´ї), а з середини VI ст. до н. е. - була завойована військами перського царя Кіра і поділена на сатрапи - територіально-адміністративні одиниці, створені для управління підкореними народами.
У IV ст. до н. е. Центральна Азія увійшла до складу імперії Олександра Македонського, а згодом - його наступника Селевка І. У середині III ст. до н. е. центральноазіатські землі відокремилися від імперії Селевкідів і на деякий час стали центром Греко-Бактрійського царства - однієї з високорозвинених тогочасних держав.
У першій половині II ст. до н. е. після розгрому Греко-Бактрійського царства кочівниками одне з князівств, що утворилися на території Центральної Азії, стало ядром могутнього Кушан-ського царства, що включало, крім власне Центральної Азії, також території сучасного Афганістану, Пакистану, Північної Індії і, можливо, Сінцзяну, але в IV ст. н. е. розпалося на кілька ворогуючих державних утворень.
У IV-V ст. в Центральній Азії панувала політична роздробленість, що зумовила вторгнення кочівників. У V ст. Центральну Азію захопили ефталіти ("білі гунни"), у 60-х рр. VI ст. - Тюркський каганат, а в середині VII ст. розпочалося активне просування в регіон арабів, які на початок VIII століття взяли під контроль увесь центральноазіатський регіон.
У 875 р. вже на уламках Арабського халіфату виникла нова держава зі столицею в Бухарі під владою місцевої таджицької династії Саманідів. У період свого розквіту (І половина X ст.) вона включала Мавераннахр (межиріччя Амудар´ї і Сирдар´ї) та Північний і Східний Іран, а Хорезм, Решт, Газні та інші міста були васально залежними. У 999 р. держава Саманідів впала під ударами тюркських племен карлуків, що об´єдналися під владою династії Караханідів, унаслідок чого Мавераннахр потрапив під владу засновника регіональної сельджуцької наддержави - Тогрул-Бека зі столицею у м. Мерв. На початку XII ст. на зміну сельджукам прийшли монгольські кочовики каракитаї. За цих умов центр державно-політичного життя Центральної Азії змістився до віддаленого від каракитайських кочів´їв Хорезму, чий правитель - Хорезмшах
Текеш - наприкінці XII ст. організував відсіч і сельджукам, і кара-китаям.
Син Хорезмшаха Мухаммед (1200-1220), використовуючи феодальну роздробленість регіону, завершив створення величезної за обширами держави, яка, однак, не вирізнялося внутрішньою міцністю, чим скористалися невдовзі монголо-татари. Унаслідок їх завойовницьких походів у першій половині XIII ст. територія Центральної Азії виявилася поділеною між улусами (спадковими володіннями) синів Чингізхана - Джучі (Хорезм, Центральний і Західний Казахстан) і Чагатая (Семиріччя і Мавераннахр) та онука Хула-гу (Туркменистан).
У другій половині XIV ст. більшу частину центральноазіатських земель об´єднав у складі своєї імперії зі столицею у Самарканді ба-рласький емір Тимур (1370-1405). Встановивши свою владу в Ча-гатайському улусі, він захопив також Хорезм (столиця - м. Ургенч) і став активно розширювати територію своєї держави за рахунок Ірану, Османської держави, Делійського султанату та інших сусідніх держав. Проте після смерті Тимура створена силою зброї величезна імперія розпалася, і на території Центральної Азії, що входила раніше до завоювань Тимура, знову спалахнули міжусобні феодальні війни.
Дещо інакше розвивалися території, що належали до улусу Джучі. Після розпаду улусу степи Казахстану потрапили до складу Білої Орди (Ак-Орди) й опинилися під владою нащадків монгольського хана Шейбані, брата Батия. Із занепадом держави Шейбані-дів місцеві тюркські султани Гірей і Джанібек - утворили на заході Семиріччя, у Чуйській і Талаській долинах, перші самостійні казахські ханства. Поступово, упродовж XV ст., на території Казахстану сформувалися три відокремлені області - Старший, Середній і Молодший жузи, що розташовувалися відповідно в Семиріччі, Центральному й Західному Казахстані та об´єднували різні угруповання тюркомовних племен. На початку XVI ст. на основі цих областей виникло Казахське ханство, територія якого поступово розширювалася на захід за рахунок приєднання частини племен Ногайської орди. Однак через свою економічну відсталість і феодальні усобиці воно не змогло перерости в централізовану державу. Утворення Казахського ханства сприяло завершенню процесу формування казахської народності, її мови й культури.
На тлі феодальних міжусобиць у Казахському ханстві невдовзі розпочалося його завоювання з півночі державою Тимуридів - об´єднанням дешт-і-кипчацьких узбецьких племен на чолі з Мухаммедом Шейбані (1500-1510). Протягом кількох років узбеки оволоділи Мавераннахром і Хорезмом, а згодом до меж їхнього впливу увійшла й більшість територій, населених таджиками, та Центральний і Північно-Східний Туркменистан. Столицю держави було перенесено із Самарканда до Бухари. Поступово етнічна назва узбек передалася виниклій ще задовго до приходу кочових узбеків спорідненій їм за мовою тюркській народності центральноазіатського Межиріччя.
Після занепаду держави Шейбанідів (на рубежі XVI-XVII ст.) на її території утворилося багато держав, найбільшими з яких були Бухарське і Хівинське ханства. Унаслідок тривалого військового протистояння з Хівою та казахами Бухарське ханство на початку XVIII ст. розпалося і з-під його влади вийшли Фергана (з 1710 р. на її території почалося формування Кокандського ханства), Ходжент, Самарканд та Бадахшан. Політичного піднесення зазнало на певний час і Ташкентське ханство.
Однак султани й еміри, що правили майже самостійно областями та уділами ханств, посилювали стан феодальної роздробленості в Центральній Азії. Аналогічна ситуація зберігалася і в Казахстані. Цим неминуче скористалися агресивні сусіди народів Центральної Азії - Джунгарське (Ойратське) ханство, що виникло в 30-х рр. XVII ст. на території сучасного Північно-Західного Китаю, та Іран. На початку 20-х рр. XVIII ст. джунгари завдали нищівної поразки казахським військам і стали реальною загрозою вторгнення на територію Казахстану.
За таких умов серед правлячої еліти Молодшого і Середнього жузів почала набувати поширення ідея прийняття підданства Російської імперії. 10 жовтня 1731 р. хан Молодшого жузу Абулхайр і 27 казахських старійшин склали присягу на вірність Російській імперії, а в 1740-1743 рр. російське підданство прийняли казахи Середнього жузу. Входження до складу Російської імперії, поклавши край згубним вторгненням джунгарів, стало водночас початком поширення на територію Казахстану загальноімперських порядків, обмеження й поступової відміни влади ханів, скасування прав і привілеїв султанів. Зловживання царських урядовців викликало згодом могутнє загальноказахське повстання під проводом Батира Срима (1783-1797). Щоб розколоти повсталих, у 1791 р. російський уряд змушений був відновити ханську владу з радою старшин та вдатися до низки інших поступок місцевій владі. Проте вже в 1822-1824 рр. ханське правління в Молодшому і Середньому жу-зах було знову ліквідоване, натомість запроваджено нове адміністративне управління. Територія Старшого жузу була приєднана до Росії в середині XIX ст.
Проникнення в інші землі Центральної Азії на початку XVIII ст. стало для Росії складнішим завданням. Лише опанувавши у другій половині XVIII - першій половині XIX ст. Казахстаном і Закавказзям та здобувши вихід до узбережжя Тихого океану, вона змогла фактично оточити Центральну Азію і перейти до її завоювання. Значно полегшили завоювання Центральної Азії безперервні династичні чвари, змови, часті двірцеві превороти, постійні війни між Кокандським і Хівинським ханствами та Бухарським еміратом.
На початку 1864 р. російські війська розпочали наступ на найбільше центральноазіатське державне утворення - Кокандське ханство і захопили міста Ауліе-Ата, Туркестан і Чимкент, а у травні наступного року - Ташкент. Це дало змогу з´єднати Сирдар´їнську і Сибірську військові укріплені лінії та розпочати бойові дії проти Бухари. Населення Північного Киргизстану, що потерпало від здирств кокандського хана і китайської адміністрації, добровільно перейшло під владу Росії. На зайнятих територіях Кокандського ханства було створено Туркестанське генерал-губернаторство з центром у Ташкенті.
Спроба бухарського еміра організувати проти Росії газават (священну війну) закінчилася невдачею, і на початку травня 1868 р. російські війська зайняли Самарканд та наблизилися до Бухари. Кокандський хан Худояр і бухарський емір Музаффар-Еддін визнали себе васалами Петербурга і надали російським купцям право безмитної торгівлі. У 1873 р. російські війська розгорнули наступ на Хівинське ханство й оволоділи столицею, а його хан визнав васальну залежність від Росії. Скориставшись народним повстанням у Кокандському ханстві, російські власті в 1876 р. ліквідували його, а територію приєднали до Туркестанського генерал-губернаторства як Ферганську область.
Ще під час підготовки походу на Хіву на східнокаспійському узбережжі в 1869 р. було засновано місто Красноводськ як основну базу для подальшого наступу на оазиси туркмен-хліборобів. До середини 1880-х рр. до складу імперії було включено всі основні землі Туркменистану, а в першій половині 90-х рр. XIX ст. завершилося приєднання Таджикистану. За російсько-британською угодою 1895 р. до васального Росії Бухарського емірату відійшли таджицькі землі на правому березі р. П´яндж.
На новоприєднані центральноазіатські землі було поширено територіально-адміністративну й правову системи, характерні для Російської імперії загалом. При цьому вищі губернські посади зайняли російські чиновники, а волосні й аульні - представники місцевої феодальної знаті. Царські чиновники вважали ці території російською колонією і поводилися відповідним чином. Однак, попри відверто колоніальну грабіжницьку політику царизму, приєднання Центральної Азії до Російської імперії мало й певні позитивні результати. Зокрема, припинилися постійні феодальні війни й міжусобиці, було скасовано рабовласництво, розпочалося будівництво залізниць.
Події Лютневої революції в Росії (1917) стали поштовхом до розгортання національно-визвольної боротьби мусульманських народів Центральної Азії, яку очолили джадіди - учасники ліберального мусульманського національного руху, що утворили на території Центральної Азії ряд політичних партій і організацій: Шуро-і-Іслам (у Туркестані), Молодо-бухарську (у Бухарському еміраті), Молодо-хівинську (у Хівинському ханстві). Однак відновити втрачену у XVIII-XIX ст. державність народам Центральної Азії завадила російська більшовицька експансія, унаслідок якої у квітні 1918 р. було проголошено Туркестанську Соціалістичну Федеративну Республіку у складі РСФРР, а в 1920 р. - Хорезмську і Бухарську народні радянські республіки.