Порівняльне літературознавство
5.8. Колізії теоретичної та історичної типології
У типологічному методі важливі обидва аспекти: типологізуючий (звертає увагу на повторюване, подібне) та індивідуалізуючий (акцентує неповторний історичний колорит епохи, унікальність авторської особистості, специфіку літературного твору як цілісного явища).
Тому варто розрізняти типологію теоретичну, прикладом якої може бути жанрова класифікація, та історичну, яка вивчає конкретно-історичні національні видозміни того чи того жанрового інваріанта (наприклад, вальтерскоттівський і гоголівський типи історичної романістики; історичний роман доби Реалізму, який відрізняється низкою ознак од романтичного свого попередника; своєрідність чеського фантастичного роману в контексті загальноєвропейського роману тощо).
Теоретична типологія належить до царини теорії літератури, а історична - до літературної компаративістики. На відміну від історичної типології, яка на основі подібностей і розбіжностей групує мистецькі явища, що існують у реальному літературному часі й просторі, теоретична типологія переводить погляд з конкретного історико-літературного середовища в абстрактно-логічну площину для диференціювання і систематизації літературних категорій, понять, термінів на основі їх зіставлення і протиставлення.
Теоретичні типології можуть мати стрункий вивершений характер подібно до періодичної системи хімічних елементів Д. Менделєєва, однак їх неможливо механічно спроектувати на літературний процес. Вони допомагають орієнтуватися в історико-літературному процесі лише за умови використання їх як поняттєвого інструментарію для аналізу, опису та порівняльного зіставлення у синхронічному та діахронічному перекрої конкретно-історичних літературних явищ - утворень, які віддалено нагадують хімічні «сполуки», унікальні «суміші» найрізнорідніших елементів.
Та більше, не лише теоретичні, а й історико-типологічні схеми не здатні охопити всієї повноти літературного життя, бо висвітлюють те, що в ньому є повторюваним, структурованим, стабільним, тоді як мистецький процес є унікальним, мінливим, процесуальним. Тому в постмодерній теорії на противагу типологічному узагальненню розвиваються тенденції ідіографічного, індивідуалізуючого підходу, який мав би врахувати цю неповторність, мінливість, динамічність.
Як немає чистих жанрових чи стильових явищ, так не існує й різких хронологічних кордонів між сусідніми мистецькими епохами. Кінець літературної доби є водночас початком нового літературного періоду, витоки якого містяться у глибинах попереднього. Літературні традиції попередників, принаймні окремі їхні елементи, успадковуються і розвиваються наступниками. Сентименталізм не припинив свого існування з настанням доби Романтизму - його успішно експлуатують у різних формах донині. І. Франко-реаліст успадкував од романтизму, з яким вів критичні баталії, ідеалістичний спосіб сприймання світу і літератури, про що йдеться в дослідженнях Ростислава Чопика. Це (нео)романтичне світо- і текстовідчуття, очевидно, допомогло українському митцеві перебудуватися в 1890-х роках і заманіфестувати добу Модерну своєю статтею «Слово про критику», що була надрукована в журналі «Житє і Слово» 1896 р.
Струнку історичну періодизацію ускладнюють і руйнують спадкоємні та еволюційні зв´язки між епохами, суміжні й віддалені в часі подібності й повтори, через що типологічна система наближається до метонімії генеалогічного дерева. У цій історичній еволюції давні традиції видозмінюються часто до невпізнання або відступають з поля зору, проте ніколи не щезають, натомість піддаються реконфіґурації (тобто структурній перебудові) і вступають у нові відношення.
Окрім цієї об´єктивної причини розбіжностей між науковими моделями і літературними їх оригіналами, є й причина суб´єктивна, методологічна. Свого часу О. Потебня вказав на так звану помилку узагальнення. означення, яке вказує на одну лише ознаку предмета, може спричинити міфологізоване уявлення про неї як про «сутність» предмета, закриваючи всю решту ознак, схематизуючи і збіднюючи уявлення про нього. Це стосується типології напрямів, епох, індивідуальностей, жанрів тощо. Багатоманітність ознак конкретного предмета згасає за назвою чи означенням, які вказують на предмет, виділяючи лише одну його ознаку. Помилкове узагальнення під час номінації часто трапляється в типології стилів та літературних епох. Наприклад, поняття «доба українського Модерну» охоплює не лише неоромантизм (символізм), імпресіонізм, а й реалізм, неореалізм, навіть етнографічний реалізм Марії Проскурівни - маловідомої сьогодні, однак популярної в той час письменниці (до речі, матері футуриста М. Семенка).
Будь-яка типологія є умовною і приблизною, бо таксономічні моделі, які систематизують класи й підкласи за однією чи кількома ознаками, універсальні лише на суто теоретичному, абстрактно-логічному рівні, тоді як такої універсальності неможливо досягти на рівні емпіричному. Адже історична типологія, на відміну від теоретичної, здійснюється за своїми окремими, часто незбагненними законами: групування митців навколо літературних концепцій, стильових напрямів чи журналів відбувається майже хаотично - це процес, де ідентифікація з літературною групою заснована не тільки на концептуально-методологічній спільності, а й на особистих зв´язках, мистецьких симпатіях тощо. Прикладом може бути «п´ятірне Гроно» неокласиків, серед яких, як услід за Віктором Петровим (Домонтовичем) стверджує (хоча й не завжди переконливо) Юрій Шерех у «Леґенді про український неокласицизм» (1944) та інших своїх статтях, є, окрім (не цілком еталонних) представників цього стилю М. Зерова та М. Рильського, символіст та імажиніст М. Драй- Хмара, еклектик (символіст і неокласик) П. Филипович, «романтик» з експресіоністичними тенденціями Ю. Клен, прозаїк В. Домонтович, що вагався між неокласицизмом та експресіонізмом.
Якщо у діахронічному розрізі виявляється інерційність історико-типологічних спільнот, коли явно чи неявно вони успадковують концепційні і поетикальні елементи попередників, то в синхронічному плані спостерігається інтерференція мистецьких тенденцій, котрі оголошують себе непримиренними супротивниками, але під час неминучого діалогу приходять до певного узгодження концепцій і поетик.
Можливо, історичні типології мусять будуватися на неоднакових таксономічних засадах, коли різнорідні категорії перетинаються, накладаються одна на одну, адже йдеться не про заформалізоване, а цілком прагматичне упорядкування наших уявлень про літературний процес. Опозиційні елементи не просто опосередковуються елементами медіальними, а плавно чи різко переходять від одного стану до іншого. Адже значні мистецькі постаті еволюціонують, як от І. Франко, що зумів стати типовим представником двох літературних епох - доби Реалізму і доби Модерну.
Тому завжди існують вагання, чи зарахувати мистецьке явище до певної категорії. Жодне каталогування, реєстрація чи інвентаризація не справиться з цим хаотичним (а «хаотичним» тут означає «творчим») процесом живої історії. Вихід - відмовитися від жорсткої категоризації, від однозначних типологічних схем, використовуючи їхній категоріальний апарат прагматично для різнобічного опису історичних тенденцій реального літературного процесу.