Геополітичне середовище та геополітична орієнтація країн СНД
Зовнішньополітичний курс Республіки Вірменія
23 вересня 1991 р. Республіка Вірменія проголосила незалежність, а 21 грудня того самого року приєдналася до Співдружності Незалежних Держав (СНД). 25 грудня 1991 р. Республіка Вірменія була визнана США, а 22 березня 1992 р. прийнята в ООН. Вірменія першою з "неслов´янських" республік колишнього СРСР заявила про готовність приєднатися до Біловезьких угод, а 29 грудня 1991 р. нею був підписаний Договір про дружбу, співробітництво і безпеку з Росією. І надалі Єреван виступав одним з активних учасників більшості угод у межах СНД. У вересні 1992 р. Росія і Вірменія уклали угоду про статус прикордонних військ Російської Федерації, що перебувають на території Республіки Вірменія; у березні 1995 р. - про розміщення російської військової бази у Вірменії.
Окремі аналітики вважають, що саме завдяки російському сприянню напіввійськові формування Вірменії встановили контроль над Нагірним Карабахом навесні 1992 р. Улітку того самого року вірменські сили захопили азербайджанське місто Суша, увійшли до Нахічевані й заволоділи Лачином, забезпечивши вільний коридор між Вірменією і Карабахом. Навесні 1993 р. під контролем вірменських об´єднань опинилося до 20 % території Азербайджану.
За такого розвитку подій у травні 1994 р. сторони за посередництва Росії пішли на підписання угоди про припинення вогню, а в липні 1994 р. заявили про намір врегулювати конфлікт шляхом переговорів; основні миротворчі функції при цьому взяли на себе ОБСЄ і Росія.
Відтоді, попри періодичні порушення угоди про припинення вогню, ескалації конфлікту не сталося, однак пошук політичного вирішення нагірнокарабаської і азербайджансько-вірменської проблеми відбувається надзвичайно важко. Основними спірними питаннями є:
1. Статус Нагірного Карабаха. НКР жорстко обстоює незалежний статус, відкидаючи будь-які пропозиції Азербайджану щодо повернення до його складу. Натомість Баку готовий надати Карабаху найширшу автономію, але в межах Азербайджану. До того ж, Конституція Азербайджану досі містить визначення про республіку як унітарну державу.
2. Виведення вірменських військ з території Азербайджану. Якщо офіційний Єреван загалом готовий повернути Азербайджану території, окуповані вірменською армією поза Карабахом, НКР рішуче противиться цьому, уважаючи зайняті Вірменією азербайджанські території своєрідною "розмінною монетою" в переговорному процесі; особливо складною є проблема повернення Лачинського регіону зі значною часткою вірменського населення.
3. Безпека Нагірного Карабаху. НКР жорстко наполягає на гарантіях безпеки, убачаючи їх у збереженні своїх збройних сил, посиленні міжнародних миротворчих сил, збереженні контролю над Ла-чинським коридором для безперешкодного об´єднання з Вірменією і над історичною азербайджанською територією Шуша - панівною над Карабахом висотою, що має важливе стратегічне значення. Для Баку ці вимоги є неприйнятними. Тому понад 20 раундів переговорів хоч і зблизили позиції сторін щодо низки питань, принципових розбіжностей не подолали.
Опинившись унаслідок нагірнокарабаського конфлікту в економічній блокаді з боку Азербайджану і його союзниці Туреччини, Єреван 1994 р. розпочав спорудження сучасного мосту через р. Аракс, що з´єднав у 1996 р. Вірменію з Іраном поблизу м. Мегрі. Улітку 1996 р. укладено торговельну угоду зі США, виконання якої, однак, пов´язувалося з припиненням війни у Нагірному Карабасі. Перший Президент Вірменії Л. Тер-Петросян став особливо непопулярним, коли запропонував сміливе компромісне рішення карабаського конфлікту і взяв за основу план міжнародної спільноти, згідно з яким Нагірний Карабах формально залишається у складі Азербайджану, але отримує повну автономію і самоврядування. Навіть найближчі політичні соратники відвернулися від Л. Тер-Петросяна, і йому довелося піти у відставку в лютому 1998 р. Після виборів президентом Вірменії став Роберт Кочарян, колишній керівник Нагірного Карабаху.
Наразі Вірменія проводить так звану багатовекторну зовнішню політику, себто шукає вигоди на всіх головних напрямках. Так, у 2001 р. Вірменія стала членом Ради Європи, 5 лютого 2003 р. - вступила до СОТ, потім стала членом ЄврАзЕС. На противагу вісі Анкара - Баку Вірменія проводить лінію на зміцнення взаємодії з Іраном і Грецією, а також з низкою арабських держав (Єгипет, Си-рія, Ліван). Угоду про оборону між Грецією і Вірменією, підписану в 1996 р., можна сприймати і як таку, що направлена проти Туреччини. Зміцнюється співробітництво Вірменії з Ізраїлем, щоправда воно викликає негативну реакцію з боку Ірану.
Як і її стратегічний союзник Росія, Вірменія негативно ставиться до активізації діяльності ГУАМ, уважаючи що це може ускладнити процес залучення Вірменії до участі у транспортних та енергетичних коридорах. Взаємини Вірменії з Україною ґрунтуються на засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р.
Перший президент Вірменії Л. Тер-Петросян (1991-1998) прагнув підтримувати тісні зв´язки з Росією, США і Францією - країнами, у яких мешкають великі вірменські громади. Нинішнє керівництво Вірменії проводить політику балансування між Росією, з якою Вірменія пов´язана договорами щодо правового статусу російських збройних сил (1992), російської військової бази на території країни (1995) та "Про дружбу, співробітництво і взаємодопомогу" (1997), що створили передумови для тісного військового союзу обох держав, та західними державами, передусім із США, на підтримку яких Вірменія сподівається при урегулюванні карабаського конфлікту.
Особливі стосунки з Вірменією важливі й для Росії, оскільки через вірменську територію приходять залізничні і автомобільні дороги, повітряні шляхи, що з´єднують Росію з країнами Близького і Середнього Сходу. Союзницькі стосунки двох держав ґрунтуються на збізі або близькості геополітичних, військових, економічних та інших інтересів. Вірменія і Росія, які зацікавлені в стабілізації ситуації на Кавказі, мають схожі позиції щодо більшості питань міжнародної політики. Головними факторами традиційної лояльності вірмен до Росії є релігійний та досвід спільного проживання вірмен і росіян у складі однієї держави. Також за останнє десятиліття значно зросла вірменська діаспора в Росії, що нараховує за останніми даними 1,8-2 млн осіб і яку можна порівняти з чисельністю вірмен на їх етнічній батьківщині (3,3 млн осіб).
Базовим елементом вірменсько-російського стратегічного партнерства вважається дислокація на території Вірменії 102-ї російської військової бази, оснащеної зенітно-ракетними комплексами С-300 та винищувачами МіГ-29, і російських прикордонників, які спільно зі своїми вірменськими колегами охороняють вірмено-турецьку та вірмено-іранську ділянки кордону. Користуючись економічними труднощами Вірменії, Росія фактично нав´язала своєму партнеру підписання угоди за принципом "борг в обмін за майно". У рахунок погашення державного боргу на суму 93,76 млн дол Вірменія передала Росії Разданську ТЕС (вироблена на ній електроенергія експортується Росією до Туреччини та Грузії), оборонне підприємство "Марс" і три науково-дослідних інститути у сфері вгас.
Доволі плідно розвиваються вірмено-іранські міждержавні відносини, чого не скажеш про взаємини Вірменії з іншими сусідами - Азербайджаном і Туреччиною, що майже припинилися після того, як озброєні вірменські формування окупували Нагірний Карабах і частину азербайджанської етнічної території. Наслідком цього стала економічна блокада Вірменії Туреччиною і Азербайджаном та закриття вірмено-турецького кордону.
Не сприяє поліпшенню вірмено-турецьких взаємин і активність офіційного Єревану щодо питання про визнання світовим співтовариством факту різанини вірменського населення в Османській імперії в 1915 р. актом геноциду. Станом на березень 2010 р. факт геноциду визнали парламенти 18 держав світу, у тому числі російський, французький, німецький, італійський, польський і канадський, Святий Престол у Ватикані, а також законодавчі органи 42 американських штатів.
Щодо Туреччини, то вона однією з перших визнала незалежність Вірменії, однак у 1993 р. через війну в Нагірному Карабасі, у якій Анкара підтримала Азербайджан, дипломатичні відносини Вірменії і Туреччини було розірвано, закрито й кордон між двома країнами. У 2008 р. за посередництва Швейцарії розпочалися переговори з нормалізації вірменсько-турецьких відносин. Для налагодження двосторонніх зв´язків Туреччина наполягає на відмові Вірменії від політики міжнародного визнання геноциду вірмен, а також на звільненні захопленої нею території Азербайджану, згідно з резолюціями, прийнятими Радою Безпеки ООН. У Єревані, зі свого боку, заявляють про готовність до встановлення дипломатичних відносин з Туреччиною без попередніх умов.
У квітні 2009 р. на переговорах у Швейцарії досягнуто домовленості за п´ятьма пунктами. Зокрема, ухвалено рішення про те, що Вірменія визнає підписаний у 1921 р. між Туреччиною і Радянською Росією Карський договір, а задля розгляду проблеми геноциду вірмен буде створена комісія істориків двох країн, до якої можуть приєднатися треті країни. Домовленості також передбачають відкриття кордону між двома країнами і підготовку угод з налагодження взаємної торгівлі. Сторони домовились про те, що в рамках роботи з встановлення дипломатичних відносин на початковій стадії обидві країни на взаємній основі акредитують своїх послів у Тбілісі, а потім відкриють посольства в Анкарі та Єревані.
На західному зовнішньополітичному напрямку Вірменія активно співпрацює з Європейським Союзом, маючи намір вступити в перспективі до цієї організації. У 1999 р. набув чинності підписаний у квітні 1996 р. Договір про партнерство і співробітництво між Вірменією та ЄЄ. У межах цього договору функціонує Рада ЄЄ - Вірменія, Комітет парламенського співробітництва, що координує зв´язки Національних зборів Вірменії з Європарламентом і парламентами держав-членів ЄС. У червні 2004 р . Рада ЄЄ ухвалила рішення про включення Вірменії до реалізації програми "Політика європейського сусідства", а у травні 2009 р. Вірменія стала учасником програми ЄС "Східне партнерство".
Вірмено-американське співробітництво, що значною мірою визначається наявністю в США чисельної вірменської діаспори (до 1 мли осіб), характеризується досить значними обсягами американської економічної допомоги, участю США в підготовці офіцерських кадрів для вірменської армії, а також допомогою в модернізації вірменських засобів зв´язку і комунікацій.
Співробітництво Вірменії з НАТО розвивається в межах програми "Партнерство заради миру" (ПРМ), також офіційний Єреван має статус асоційованого члена Парламентської асамблеї НАТО. Вірменські військовослужбовці беруть участь у спільних навчаннях у межах ПРМ, а 2003 р. подібні навчання, до яких долучилася ще й Росія, уперше було проведено на вірменській території. Між тим, вірменське керівництво насторожено ставиться до спроб НАТО і такого її члена, як Туреччина впливати на вирішення військово-політичних проблем Закавказзя.
Щодо взаємин Вірменії з Україною, то їх розвиток ґрунтується на основних засадах Договору про дружбу і співробітництво від 14 травня 1996 р. Однак, як і її союзниця Росія, Вірменія негативно ставиться до спроби України активізувати діяльність ГУАМ. Офіційний Єреван насторожено спостерігає за спробами розвитку військової складової цієї організації і побоюється можливих ускладнень для себе в підключенні до транспортних і енергетичних коридорів.