Філософія
Поняття методу та методології наукового дослідження
Процес пізнання об´єктивного світу завжди здійснюється за допомогою історично вироблених методів, прийомів. Вірне розуміння об´єкта, що вивчається, може бути отримано лише при правильному підході до його вивчення, тільки за допомогою певних методів дослідження.
Метод- це спосіб побудови і обгрунтування системи філософського і наукового знання, це шлях дослідження і практичного перетворення дійсності. Це система правил, принципів і прийомів підходу до вивчення явищ і закономірностей розвитку природи, суспільства і мислення або практичної перетворювальної діяльності людини.Зміст методу становлять деякі прийоми дослідження або практичної діяльності, які забезпечують пізнання чи зміни предмета, що визначаються закономірностями самого об´єкта. Таким чином, будь-яка розумна дія обов´язково пов´язана з певними прийомами її рішення, тобто з певним методом.
Лише завдяки використанню різних методів людська діяльність може бути ефективною. Характеризуючи роль правильного методу в науковому пізнанні, англійський філософ-матеріаліст Френсіс Бекон порівнював його з ліхтарем, який освітлює мандрівникові шлях у темряві. Засновник емпіризму підкреслював, що навіть кульгавий, який іде по дорозі, випереджає того, хто біжить по бездоріжжю. Подібної думки дотримувався і П. Лаплас, котрий вважав, що вивчити метод, яким користувався вчений, роблячи геніальне відкриття, не менш важливо для науки, ніж саме це відкриття.
Будь-який науковий метод не є вільним вибором прийомів дослідження: його прийоми і принципи визначаються особливостями і закономірностями самого предмета дослідження. Метод лише тоді є правильним, науковим, коли він вірно відображає об´єктивні закономірності явища або предмета, що вивчається.
Розрізняютьекспериментальніта теоретичні методи, ев-рістичні таалгоритмічні, кількісні таякісні,залежно від форм детермінації вони можуть бутиоднозначно-детерміністськітаімовірнісні.
Метод маєоб´єктивну основу,і чим він повніше відповідає об´єктивним законам дійсності, тим ефективніше його застосування. Але в той же час у метода є йсуб´єктивна сторона:він формується людиною і втілює в собі її устремління, прагнення, цілі, використовується нею як знаряддя пізнання і перетворення об´єкта.
Але яким би не був науковий метод, сам по собі він не визначає повністю успіху в дослідженні дійсності. Важливий не тільки правильний метод, але й досвід його застосування. Отже, завдання полягає в тому, щоб навчитись правильно і вміло застосовувати той чи інший науковий метод. У процесі наукового пізнання використовуються чиселенні і різноманітні методи. Всі методи наукового дослідження можна розділити на три основних види, або групи залежно від того, у вузькій чи більш широкій сфері вони застосовуються. Це - універсальні філософські методи пізнання, загальнонаукові методи і методи конкретних наук.Універсальниминазиваються методи, що діють в усіх сферах пізнання і практики і регулюють та спрямовують різну пізнавальну і свідому діяльність. їх об´єктивною основою виступають загальнофілософські закономірності розуміння навколишнього світу, самої людини, її осмислення і процесу пізнання, і процесу перетворення світу людиною. Таким методом пізнання поряд з філософськими методами є і метод матеріалістичної діалектики, бо він має значення для пізнання в будь-якій сфері дійсності, пронизує собою весь пізнавальний процес. Філософські універсальні методи задають загальний напрям, принципи підходу до вивчення об´єктів. Матеріалізм, наприклад, орієнтує на розкриття закономірностей об´єктивних зв´язків, діалектика - на аналіз суперечностей.
Звичайно, філософські методи "працюють" у науці не безпосередньо, а через інші, більш конкретні методи. Наприклад, принцип історизму відбився у біології у вигляді еволюційного вчення, а в астрономії породив сукупність космогонічних гіпотез.
Разом з універсальним філософським методом пізнання існує ряд інших досить загальних методів, які широко застосовуються в науковому пізнанні, їх об´єктивним підґрунтям виступають загальнометодологічні закономірності пізнання, які містять у собі і гносеологічні принципи. До їх числа насамперед відносяться методи пізнання, що застосовуються на різних рівнях пізнання: або лише на емпіричному, або теоретичному.
Методи дозволяють розкрити напрям розвитку об´єкта і його будову, особливості функціонування на даному етапі, зібрати фактичний матеріал і розробити теорію, дослідити предмет безпосередньо або через його модель, одержати якісні і кількісні характеристики. До цих методів належать: експеримент і спостереження, моделювання, гіпотетико-дедуктивний, метод сходження від абстрактного до конкретного та ін. Залежно від того, на якому рівні проводиться наукове дослідження і які цілі воно переслідує, застосовують і відповіднізагальнонаукові методи пізнання.їх розділяють на три групи: методи емпіричного дослідження; методи, що використовуються як на емпіричному, так і на теоретичному рівнях дослідження; методи теоретичного дослідження.
Третя група методів - цеметоди конкретних наук.Кожна скільки-небудь розвинута наука, маючи свій власний предмет вивчення, використовує свої особливі методи, які випливають з того чи іншого поняття, сутності його об´єкта. Звідси в особливу категорію виділяються конкретно-наукові або спеціальні методи: методи фізики, хімії, біології та ін. До таких методів належать, наприклад, різні методи якісного аналізу в хімії, спектроскопія і спектрографія в фізиці; метод мічених атомів у біології, лінійне і динамічне програмування в математиці, анкетування в конкретних соціологічних дослідженнях тощо. Розвиток і диференціація методів мислення в ході розгортання пізнання привели до формування вчення про методи, до методології.
Методологія- система принципів і способів організації і побудови теоретичної і практичної діяльності, а також вчення про цю систему. Це своєрідна система соціально апробованих правил і нормативів пізнання і дії, які співвідносяться з властивостями і законами дійсності.
Завдання накопичення і передачі соціального досвіду вимагали систематизації принципів, операцій, прийомів, що містяться у самій діяльності. Перші методологічні знання виявляються вже на ранніх ступенях розвитку культури. Так, геометрія у Стародавньому Єгипті виступала у формі нормативних приписів, що визначали послідовність вимірювання геометричних площ. З розвитком виробництва, техніки, мистецтва методологія стає предметом спеціальної теоретичної рефлексії, формою якої виступає насамперед філософське осмислення принципів організації і регуляції пізнавальної діяльності, виділення в ній умов, структури і змісту знання, а також шляхів, що ведуть до істини.
Особливе місце в розробці проблем методології належить Сократу, Платону, Арістотелю. Сократ висунув на перший план діалектичну природу мислення як спільного добування істини в процесі зіставлений різних уявлень, понять, їх порівняння, розчленування, визначення. Платон вбачає сенс своєї діалектики понять і категорій у пошуку принципу кожної речі. Арісто-тель проаналізував принципи побудови суджень, правила умовиводів і доказів, питання визначення термінів, роль індукції і дедукції в досягненні істини. Категорії він тлумачив як організуючі форми пізнання, яким притаманна діалектика потенційного і актуального, форми і матерії т. ін. Створену ним логічну систему Арістотель сприймав як "органон" - універсальне знаряддя істинного пізнання.
Радикальна перебудова духовної культури в період буржуазних революцій XVI-XVIII ст., бурхливий розвиток природознавства потребували докорінних змін у методології. Ф. Бекон виступав проти схоластики, розробив індуктивний емпіричний підхід до явищ природи. За зразок наукової методології в ті часи визнавали принципи геометрії і механіки. За Галілеєм, наукове пізнання повинно базуватися на планомірному і точному експерименті - як уявному, так і реальному. Декарт розробив правила раціоналістичного методу, серед яких першим є вимога припускати за вірогідні тільки такі положення, які усвідомлюються очевидно і виразно. Із інтуїтивно сприйнятих положень шляхом дедуктивного доказу виводиться нове знання.
Англійський емпіризм теж став значним внеском у методологію пізнання. Наприклад, Локк намагався розробити такі способи мислення, які сприяли б побудові суворої емпіричної науки, що грунтується на чуттєвому досвіді.
Обмеженість як раціоналістичного, так і емпіричного напрямів у методології була виявлена німецькою класичною філософією, яка надала критичному аналізу умови пізнання, його форми та організуючі причини. Кант, Фіхте, Шеллінг, Гегель розвинули, хоча і в ідеалістичній формі, діалектичну методологію. Кант критично проаналізував структуру та типи пізнавальних здібностей людини, розмежував конститутивні та регулятивні принципи пізнання, співвідношення між його формою і змістом. Основні елементи вчення Канта про метод - дисципліна, канон, архітектоніка та історія чистого розуму. Він обгрунтував необхідність "критичного" методу, що дозволяє відмежувати наукове пізнання від догматизму та спекулятивного використання розуму. Діалектика Гегеля має характер загального методу пізнання і духовної діяльності. Гегель зробив спробу розкрити суперечності розвитку буття і мислення.
Раціональні принципи методології попередніх епох були узагальнені і перероблені на послідовно матеріалістичному підґрунті в марксистській філософії. З методу аналізу форм знання самих по собі діалектичний метод перетворився на метод найбільш повного і змістовного дослідження розвитку дійсності.
Діалектична методологія дозволяє адекватно зрозуміти характер відношень між теорією і методом, а також роль практики у пізнанні. Якщотеоріяє результатом процесу пізнання, то методологія є способом досягнення і побудови цього знання. Наприклад, методологічний принцип детерміністського пояснення світу є організуючим першопочатком відповідних фізичних, біологічних, соціальних теорій. У свою чергу, ці теорії можуть виконувати методологічну функцію, тобто бути спрямовуючим першопочатком у дослідницькій діяльності.
Новий підхід до методології дозволив суттєво розширити сферу методології і дати філософське обгрунтування прийомів і способів організації усієї різноманітності видів людської діяльності. Серед множини методів необхідно обирати найбільш адекватний з точки зору вирішення конкретних теоретичних і практичних завдань. Це надає методології аксіологічний, ціннісний аспект, спонукаючи оцінювати методи як з точки зору їх істинності, так і їх ефективності.
У XX ст. відбувається швидке зростання методологічних досліджень, перетворення методології в спеціалізовану галузь філософського знання. Перед суспільством виникають глобальні проблеми екології, демографії, урбанізації, освоєння космосу, які можливо вирішувати завдяки заглибленню методологічної самосвідомості різних наукових дисциплін. Ці завдання зумовили розробку таких методів і засобів, які могли б забезпечити ефективну взаємодію і синтез методів різних наук (теоретична кібернетика, системний підхід, концепція ноосфери В. І. Вернадського та ін.).
Великий внесок у розвиток методології науки зробили неопозитивісти Б. Рассел, М. Шлік, Л. Вітгенштейн, Р. Карнап, Ф. Франк. Важливе методологічне значення мають і концепція розвитку наукового знання К.Поппера, і теорія наукових революцій Т. Куна, і концепція П. Фоєрабенда, і еволюційна модель Ст. Тулміна. Філософію науки значно розвинули і Г. Башляр, і А. Уайтхед. Осмислювались проблеми
співвідношення наукової думки і наукового духу, концепція "нового раціоналізму", "новий образ" науки, проблема зв´язку філософії (метафізики) і науки. Методологічні ідеї є центральними у філософії структуралізму, феноменології та герменевтики. Деяким узагальненим конкретно-науковим концепціям (ряд інтерпретацій системного підходу, структуралізм) притаманна невиправдана тенденція до універсалізації, бажання набути статусу філософських концепцій. Витоки такої універсалізації - безпідставне ототожнення філософських і конкретно-наукових рівнів методології.
Існує кілька класифікацій методологічного знання. Однією з поширених є поділ методології назмістовнуі формальну. Перша містить у собі такі проблеми: структура наукового знання і наукової теорії; закони породження, функціонування і зміни наукових теорій; понятійний каркас науки, умови і критерії науковості тощо. Формальні аспекти методології пов´язані з аналізом мови науки, формальної структури наукового пояснення з описуванням методів та ін.
Взагалі ж методологія як самостійна галузь знання охоплює усю різноманітність методологічних і методичних принципів та прийомів, операцій та форм побудови наукового знання. Дозагальнонаукових принципів дослідження,що випливають з філософських засад методології та логіки науки, слід віднести:
♦ системність(розкриття цілісності об´єкта як системи та створення єдиної цілісної картини);
♦ єдність теорії та практики(пояснювальний принцип наукового пізнання та завдання науки на службі практиці);
♦ детермінізм(визнання об´єктивності закономірного взаємозв´язку та взаємообумовленості явищ);
♦ єдність теоретичного та емпіричного(цілісність структури дослідження, практична перевірка пізнавальних проблем).
Наукове знання і сам процес його одержання характеризуються системністю і структурованістю. Насамперед у структурі наукового знання виділяютьсяемпіричний і теоретичний рівні,а сукупність тих дослідницьких процедур, які ведуть до досягнення знання на цих двох рівнях, відповідно поділяється на емпіричний і теоретичний етапи наукового дослідження.
Ці етапи і рівні в науковому дослідженні відрізняються за певними засадами. По-перше, вони відрізняються за гносеологічною спрямованістю (на емпіричному рівні - на вивчення явищ і поверхневих зв´язків між ними, без заглиблення у суттєві відношення, а на теоретичному рівні - на розкриття причин і суттєвих зв´язків між явищами). Головним пізнавальним завданням емпіричного етапу є описування явищ, а теоретичного - їх пояснення.
Емпіричний і теоретичний рівні відрізняються за характером наукових результатів. Основною формою знання, одержаного на емпіричному рівні, є факт і сукупність емпіричних узагальнень. На теоретичному рівні знання фіксується у формі законів, принципів і теорій.
Відповідно відрізняються іметоди,що використовуються при одержанні цих типів знання. На емпіричному етапі пізнання використовують спостереження, експеримент, індукцію, а на теоретичному - аналіз і синтез, ідеалізацію, індукцію і дедукцію, аналогію, гіпотезу тощо.
Різниця між емпіричним і теоретичним етапами пізнання виявляється також у різномуспіввідношенні чуттєвого і раціональногомоментів у методах, формах пізнання, що використовуються на кожному етапі. Звичайно, чіткої межі між емпіричним і теоретичним пізнаннями не існує. Так, емпіричне дослідження хоча й зорієнтоване на пізнання і фіксацію явищ, постійно проривається на рівень сутності, а теоретичне дослідження шукає підтвердження правильності своїх результатів у емпірії. Експеримент завжди теоретично навантажений, а будь-яка абстрактна теорія має емпіричну інтерпретацію.
У методології науки введення категорій "емпіричне" і "теоретичне" має велике значення для уточнення структури наукового знання. Але внутрішня логіка методологічних досліджень потребує введення нової методологічної одиниці, що має характер метатеоретичної.
Не заперечуючи різниці між теоретичною і емпіричною діяльністю в науці, американський історик фізики Т. Кун використовує базисне методологічне поняття "парадигма".Парадигмальне знанняне виконує безпосередньо пояснювальної функції, а є умовою певного виду теоретичної діяльності. Поняття "парадигма" у філософії науки було введене позитивістом Г. Бергманом для характеристики нормативності методології, а Т. Кун для побудови теорії наукових революцій запропонував систему понять, серед яких важливе місце належить поняттю "парадигма", що "визнане всіма науковими досягненнями, які протягом певного часу дають модель постановки проблем і їх розв´язання науковому товариству" [18].Парадигма,таким чином, тлумачилась і як теорія, визнана науковим товариством, і як правила, і стандарти наукової практики, і як стандартна система методів.
Парадигма використовується в теорії та історії науки для характеристики формування наукової дисципліни, описування різних етапів наукового знання (допарадигмального, тобто періоду, коли не існує теорія, визнана науковим товариством, і парадигмального), для аналізу наукових революцій. Це поняття застосовується також у методологічному аналізі різних наукових дисциплін (психології, соціології, хімії, мовознавстві тощо).
Аналогічний зміст має й поняття"дослідницька програма",введене у методологію науки англійським істориком науки І. Лакатосом. Під дослідницькою програмою лідер історичної школи у методології і філософії науки розуміє певного виду метатеоретичне утворення, що містить набір вихідних ідей і методологічних установок, які зумовлюють побудову, розвиток і обгрунтування певної теорії [19].
Останніми роками у вітчизняній літературі виник цілий комплекс методологічних понять метатеоретичного навантаження: "інтертеорія", "стиль мислення", "картина світу", "власні і філософські засади науки", "теоретичний базис", "умови пізнання" тощо. Це свідчить про потребу в новій методологічній одиниці, що разом з поняттями емпіричного і теоретичного дозволила б скласти правильне уявлення про структуру дослідницької діяльності у науковому пізнанні.