Філософія
Практика - критерій істини, основа і ціль пізнання. Види практики
Одним з важливих принципів теорії пізнання є й те, що гносеологія на відміну від агностицизму виходить з визнання того, що наші знання про закони природи, перевірені досвідом, суспільно-історичною практикою, є вірогідними знаннями, які мають значення істини. Підґрунтя всього пізнання становить практика.Пізнання виникає на основі практики і для потреб практичної діяльності людини.Тільки в процесі практичної взаємодії із зовнішнім світом у людей складаються певні уявлення і поняття про дійсність, вони починають пізнавати її, набувають знань про неї. Зрозуміло, поза практикою і незалежно від неї не може бути дійсного, наукового пізнання світу.
Античні матеріалісти вважали, що люди пізнають предмети і явища природи просто тому, що останні діють на органи пасивної людини. Вони не могли засвоїти, що людина - не пасивна істота, а істота діюча, яка змінює природу і суспільство, що між людиною і природою існує взаємодія, вирішальна роль у якій належить людській праці, і в цій праці людина пізнає природу і її закони. Правда, в працях матеріалістів можна було зустріти поняття "досвід", "практика", але в ці поняття вкладався зовсім інший зміст, ніж вкладає сучасна філософія. У них йшла мова про експеримент, проособистий індивідуальний досвідфілософа. Гегель відводив практиці важливу роль у пізнанні. Але в розумінні Гегеля практика значила не більш якдіяльність ідей, свідомості,тобто Гегель розумів практику тільки як духовну діяльність, "вольову діяльність ідеї".
Суб´єктивно-ідеалістична філософія вбачала в практиці тільки психологічну діяльність, яка зумовлена розумом, волею людини. Таку волюнтаристську точку зору на практику проводили Берклі, Юм, і її по суті повторюють багато течій сучасного суб´єктивного ідеалізму. Так, прагматист Джеймс зводив практику до "релігійного досвіду", тобто чисто духовної діяльності. Філософський ревізіонізм розуміє під практикою універсальне, вільне, творче і самоусвідомлююче буття людини як "родової" істоти, ігноруючи при цьому соціальний характер практичної діяльності і ототожнюючи її з теоретичною діяльністю.
Дійсно, оскільки практична діяльність має усвідомлений характер, то ідеальна основа складає її необхідний момент. Між практикою і теорією існує внутрішня єдність. Але це зовсім не означає, що теоретична діяльність є формою практики, причому слід зауважити, що в діалектичному взаємозв´язку теорії і практики пріоритет належить саме практичній діяльності. При цьому теорія не зводиться до простої реєстрації фактів дійсності або її теоретичного коментування. Вона покликана випереджати практику, виявляти об´єктивні потреби і тенденції соціального розвитку.
Практика- це матеріальна, чуттєво-предметна, цілепокла-даюча діяльність людини,, що має своїм змістом засвоєння і перетворення природних і соціальних об´єктів і становить загальну основу, рушійну силу розвитку людського суспільства і пізнання.Практика багатогранна і має різні рівні. У широкому розумінні під практикою мають на увазі усі види чуттєво-предметної діяльності людини (як виробництво, так і інші види діяльності, наприклад, педагогічну, художню, адміністративну тощо).
Структура практикимістить у собі такі моменти, якпотреба, мета, мотив, доцільна діяльністьу вигляді її окремих актів, предмет, до якого спрямована діяльність, засоби, за допомогою яких досягається мета і, нарешті,результатдіяльності.
Практика обґрунтовує об´єктивність змісту знання, є критерієм, мірилом перевірки істинності результатів пізнання. Практика виступає критерієм істини тому, що вона як матеріальна діяльність людей має позитивну якість безпосередньої дійсності. Вона з´єднує і співвідносить об´єкт і дію, котра здійснюється відповідно з думкою про неї. Саме в такій дії виявляється істинність думки.
Практика- це усвідомлена, цілеспрямована, багатогранна діяльність людей, спрямована на перетворення природи і суспільства, на пристосування природного і суспільного середовища до потреб людей і суспільства в цілому, тобто практика це є цілеспрямована діяльність людей, яка веде до перетворень об´єктивного світу.
Суспільно-історична практика людей включає в себе безліч форм і різновидів. Найважливішівиди практичної діяльностітакі.
♦ Основним і вихідним видом суспільної практики є насамперед матеріально-виробнича діяльність людей, пов´язана зі створенням матеріальних благ для життя людей. Саме в процесі матеріальної виробничої практики людина пізнає предмети і явища об´єктивного світу, його закономірності, ставлення людини до природи. На основі цієї практики розгортається суспільне буття, тобто реальний процес життя людей і оточуюча їх суспільна свідомість. Але суспільна практика не обмежується тільки однією виробничою стороною. До практики входять і інші види суспільної діяльності.
♦Соціальнадіяльність, відносини між класами, націями, державами, діяльність держави, політичних партій, рухів, діяльність в галузі науки, мистецтва тощо.
♦Науково-пізнавальнадіяльність: до поняття практики входить також експеримент (виробничий, природничо-науковий і соціальний).
♦ До практики входить також діяльність людей у сфері сімейного іпобутовогожиття, що являє собою певну сукупність матеріальних та ідеологічних відносин. Практична діяльність у сфері сімейно-шлюбних відносин - господарчо-побутова, за своїм характером принципово не відрізняється від виробничої діяльності. Виховання ж дітей, організація відпочинку подібні діяльності у сфері ідеологічних відносин.
У такому широкому розумінні практика і становить основу всього процесу пізнання, виконуючи величезну теоретико-пізнавальну і гносеологічну роль.
Проблема практики в пізнанні - це проблема взаємодії суб´єкта і об´єкта. Як відомо, від античності і аж до німецької класичної філософії під суб´єктом розуміли людину як особливу природну істоту, якій притаманні свідомість, здатність усвідомлювати себе, свою діяльність. При цьому зовсім ігнорувалась соціальна сутність людини, її активна роль у перетворенні навколишнього світу. Об´єктом пізнання виступав весь матеріальний світ, що існує поза суб´єктом і його діяльністю і активно впливає на суб´єкт. Тому зв´язок між суб´єктом і об´єктом виявлявся зовнішнім, одностороннім і зводився головним чином до того, що суб´єкт пасивно сприймає об´єктивний світ.
У теорії пізнання діалектичного матеріалізму суб´єктом пізнання виступає не просто людина як біологічна істота, а й як істота соціальна, що знаходиться в певних стосунках з іншими людьми. Людина може бути суб´єктом тільки як член суспільства, включений до системи суспільних відносин.
Суспільний характер має не тільки суб´єкт, але й об´єкт, з яким на основі практики суб´єкт взаємодіє.Суб´єкт взаємодіє на кожній сходинці свого розвитку не з усім об´єктивним світом, а тільки з тією його частиною, яка так або інакше залучається до сфери діяльності суспільства на тому або іншому етапі пізнання. Наприклад, електрон як об´єктивна реальність став відомим ще в часи Демокріта, Ньютона, Галілея, але він не був об´єктом пізнання людини. Це зумовлювалось ступенем розвитку суспільства, визначивши який можна з´ясувати, котрий предмет природи стане об´єктом пізнавальної діяльності людей.
Таким чином,об´єктом пізнанняна кожній історичній сходинці розвитку суспільства виступає не вся матерія, не вся об´єктивна реальність, а тільки та її частина, що знаходиться у взаємодії із суб´єктом у його практичній діяльності. Точніше, об´єктом пізнання стають тільки ті явища природи, які залучаються до сфери трудової діяльності.
Отже, обов´язковою умовою пізнання на основі практики виступають взаємодії між суб´єктом і об´єктом. Вирішальним у цьому експерименті є об´єкт, бо він зумовлює можливості власної зміни. Але реалізація цієї можливості здійснюється завдяки активній, перетворюючій діяльності суб´єкта, тобто в діалектичній взаємодії суб´єкта і об´єкта. Активною стороною тут виступає суб´єкт.
Які жгносеологічні функції практики?
♦ По-перше,вона зв´язує суб´єкт пізнання, тобто людину з об´єктом,з наявністю того, що пізнається. Відношення людини до явищ об´єктивного світу не може бути зрозумілим, якщо не враховувати роль практики як своєрідної з´єднувальної ланки між пізнавальною свідомістю і об´єктом пізнання. Істинне знання бере свій початок з безпосередньої практики. Практика дає пізнанню можливість існування і обгрунтування його. У цьому відношенні практика виступає якджерело всіх знань.Перш ніж люди стали аргументувати, вони діяли. Наприклад, історія медицини дає багатий матеріал, який свідчить про практичну обумовленість найважливіших медичних знань і навичок. До речі, лікарські препарати були одержані людьми з різних продуктів живлення. В результаті багатьох "проб і помилок" емпіричним шляхом люди навчились поступово виділяти не тільки поживні, а й лікарські рослинні продукти і речовини. Таким же шляхом було знайдено дозування лікарських речовин.
♦ По-друге, зв´язок практики з процесом пізнання полягає в тому, що саме пізнання об´єктивного світузумовлене потребами суспільної практикилюдей. Історія науки, як і дані сучасного матеріалізму, незаперечно свідчать про те, що всі галузі людського знання виникли з практичних потреб суспільства. Наприклад, астрономія виникла з практичної необхідності визначати успішне мореплавання людей, геометрія була породжена потребою виміру земельних площин, фізика - з необхідності знати будову і властивості матерії з метою практичного оволодіння силами природи. Під впливом практичних потреб і більш глибокого пізнання явищ природи з´явились і виникають нові науки, нові розділи давно існуючих наук (радіоелектроніка, квантова фізика, кібернетика, біохімія, космонавтика та ін.). Не тільки природничі, а й суспільні науки виникають і розвиваються з потреб практики.
♦ По-третє,практика вказує людині об´єкт пізнання,який виділяється з безлічі і різноманіття явищ навколишньої дійсності, пізнання яких стає історичною необхідністю. Практика надає пізнанню необхідний фактичний матеріал, який підлягає узагальненню і теоретичній обробці. Практика формує сам об´єкт пізнавальної діяльності, визначає будову, зміст і напрям його розвитку.
♦ Крім того,практика озброює пізнання приладами, різним обладнаннямі тим самим сприяє успіхам пізнання.
Отже, саме практика є вихідним пунктом і основою всього пізнання.
Наукові знання мають життєвий сенс лише в тому випадку, коли вони втілюються в життя. Кінцевою метою пізнання є не знання самі по собі, а практичне перетворення дійсності для задоволення матеріальних і духовних потреб суспільства і людини. Практичне втілення ідей, перетворення їх у предметний світ являє собою опредмечування. Знання опредмечуються не тільки в мовній формі, але й у творах матеріальної культури. З переходом від абстрактного мислення до практики пізнавальний процес не переривається. Виявлені на практиці мінуси теорії потребують подальших теоретичних розробок, тобто виникає необхідність в абстрактному мисленні, а частіше всього і в накопиченні нових експериментальних даних, що припускає включення до пізнавального процесу органів чуття. Так взаємодіють теорія і практика за умов вирішальної ролі останньої.
Практикавиконує в процесі пізнання винятково важливу роль, адже практика:
♦основа наукового пізнання;
♦вихідний пункт пізнавального процесу;
♦рушійна сила розвитку пізнання;
♦критерій його істинності;
♦кінцева мета.
Таким чином,пізнання- це процес активного цілеспрямованого відображення матеріального світу в свідомості людини. Це відображення є складний процес руху людського пізнання від незнання до знання, від неточного знання до знання більш повного і точного. Підґрунтя теорії пізнання становить визнання існування об´єктивного світу і відображення його в мозку людини. Пізнання виникає завдяки впливу на людину природи і явищ суспільного життя. Вихідним пунктом і основою всього процесу пізнання є практика - критерій істини.